1. ПОЛІТИКА ЩОДО ВЕТЕРАНІВ 

1.1. Нинішня ситуація політики щодо ветеранів на початок 2023 року

Через агресію росії, розпочату 20 лютого 2014 року, напад та незаконну анексію Криму, українська Революція Гідності перетворилася в захист української державності, суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Збільшилася кількість молодих ветеранів, потреби яких значно відрізняються від потреб борців за незалежність у  XX столітті чи ветеранів Другої світової війни. Як свідчить дослідження, “серед ветеранів російсько-української війни є представники всіх вікових груп. Найбільше представників вікової групи від 31 до 40 років — 34,5% та від 19 до 30 — 31,1%. Ветерани російсько-української війни — переважно молоді люди працездатного  віку”. До початку повномасштабного вторгнення росії склалася ситуація, коли ветеранами ставали переважно люди працездатного віку, які потребували державної підтримки для реалізації власного потенціалу, забезпечення власного добробуту та добробуту своїх сімей, проте основною проблемою залишалося небажання держави змінювати підходи, які діяли фактично з відновлення Україною Незалежності.

Система пільг для ветеранів із 1993 року (з прийняття Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») змінювалася лише точково, не враховуючи потреби сучасних ветеранів, водночас  лише латали прогалини, не сприяючи системній підтримці ветеранів. Надання таких пільг здійснювалося (і продовжує здійснюватися) за допомогою великої кількості органів та осіб, що створює бюрократичний хаос та не дозволяє системі діяти просто й прогнозовано для кінцевого споживача. 

Окрім спеціального Закону, забезпечення прав та гарантій ветеранів, розвиток їхньої залученості в життя громад передбачала низка державних стратегій. Зокрема, Державна стратегія регіонального розвитку на 2021-2027 роки передбачала окремий напрям — Посилення соціальної захищеності ветеранів війни та членів їх сімей у територіальних громадах за місцем їх постійного проживання (перебування). Після 24.02.2022 сфера ветеранських справ докорінно змінилася. Кількість осіб, які набули право на статус ветерана значно збільшилася, а більшість людей, які мали статус ветерана, знову повернулися до військової служби. Ця подвійна природа правового статусу Захисників є сучасною особливістю, яку має врахувати ветеранська політика, бо наразі нерозв’язані проблеми військовослужбовців мають негативний вплив на ветеранів і навпаки. Це зумовлює необхідність тісної співпраці профільних міністерств для забезпечення ефективної реінтеграції військовослужбовців до цивільного життя, забезпечення актуальної та ефективної системи державної підтримки. Водночас повномасштабне вторгнення росії посилило актуальні проблеми соціального захисту ветеранів — декларативність окремих гарантій, незацікавленість ветеранів у пільгах, що їм пропонують (насамперед це стосується: права на обслуговування поза чергою в комунальних центрах та інших підприємствах, а також пільги щодо встановлення квартирного телефона).

Права ветеранів (та окремо — жінок-ветеранок) становили один із предметів Державної стратегії забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року та затвердження операційного плану з її реалізації на 2022-2024 роки. Як було вказано в Стратегії, «Відповідно до результатів дослідження щодо статусу жінок з-поміж ветеранів війни та послуг, які їм надаються, проведеного у грудні 2019 р. — березні 2020 р. Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва, досі існує упереджене ставлення до жінок. Лише третина опитаних не зверталися за медичною допомогою після повернення із зони проведення антитерористичної операції/операції Об’єднаних сил. Понад 10 відсотків опитаних звертаються за такою допомогою регулярно. Більш ніж половина учасниць бойових дій, які повернулися з Донбасу, мали психологічні труднощі соціальної адаптації. При цьому допомога психолога повністю задовольнила третину тих, хто звертався за допомогою». Водночас варто зауважити, що ветерани є також бенефіціарами багатьох інших стратегій, які стосуються осіб з інвалідністю, підприємців, багатодітних батьків тощо, оскільки статус ветерана не єдиний, який може мати особа).

Після 24.02.2022 сфера ветеранських справ зазнала докорінних змін. Кількість осіб, які набули право на статус ветерана значно збільшилася, а більшість людей, які мали статус ветерана, знову повернулися до військової служби. Ця подвійна природа правового статусу Захисників є сучасною особливістю, яку має врахувати ветеранська політика, бо наразі лишаються нерозв’язані проблеми військовослужбовців, це має негативний вплив на ветеранів і навпаки. Це зумовлює необхідність тісної співпраці профільних міністерств для забезпечення ефективної реінтеграції військовослужбовців до цивільного життя, забезпечення актуальної та ефективної системи державної підтримки. Водночас повномасштабне вторгнення росії посилило актуальні проблеми соціального захисту ветеранів — декларативність окремих гарантій, незацікавленість ветеранів у пільгах, що їм пропонують (насамперед це стосується таких архаїчних як право на обслуговування поза чергою у комунальних та інших підприємствах, а також пільги щодо встановлення квартирного телефона).

Новим викликом системи стане реалізація індивідуалізованих потреб значно більшої кількості ветеранів, необхідність переходу від пільг до послуг у системі державної підтримки, а також забезпечення державної підтримки належним фінансовим ресурсом для того, щоб не допустити декларативності в підтримці ветеранів.

1.2. Бачення основних проблем політики щодо ветеранів, які належить вирішити 

Стратегічний рівень відновлення України має передбачити ряд комплексних рішень, спрямованих на удосконалення системи державної підтримки ветеранів, її модернізацію та зникнення бюрократичного хаосу під час отримання гарантованих пільг та послуг, сприяти закріпленню суспільної шани до внеску ветеранів у перемогу, героїзації образу ветерана в суспільстві. Державна підтримка ветеранів повинна перейти від пільг до послуг, які забезпечували б реінтеграцію та збільшення добробуту ветерана, а також забезпечити участь родини ветерана в процесі реінтеграції до мирного життя.

Ці проблеми особливо загострилися після 24 лютого 2022 року та мають суттєвий вплив на соціально-правовий захист визначеної категорії. Йдеться про потребу реформування державної підтримки ветеранів, захист їхніх персональних даних у сфері надання електронних послуг, забезпечення їх можливістю отримувати послуги разом із членами своєї сім’ї.

Основними проблемами сфери ветеранських справ наразі є:

• стрімке зростання кількості осіб, які потребують державної підтримки та потребують її, заразом коли гарантії держави не завжди забезпечені належним ресурсом; 
  
  

• необхідність оновлення системи відповідно до сучасних індивідуалізованих потреб ветеранів (масштабування потреб підтримки у сфері реабілітації, психологічної та медичної допомоги тощо);
  
  

• немає цілісної системи переходу від військової служби до цивільного життя для інтеграції досвіду мобілізованих та військовослужбовців за контрактом до іншої наступної зайнятості.

Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, який визначає ветеранські статуси та пільгову систему забезпечення ветеранів війни та членів сімей загиблих Захисників, був прийнятий ще в 1993 році, після чого в нього вносилися лише точкові зміни. У зв’язку з цим є потреба в оновленні ветеранських статусів, переосмислення термінів “ветерана та ветеранки” та необхідної системи державної підтримки для сучасних ветеранів. Оскільки наразі ветеранами за українським законодавством визнаються й цивільні працівники, які мають визначні трудові заслуги, і навіть представники репресивної радянської системи колишнього КДБ. Крім цього, деякі пільги, визначені законом, уже втратили свою актуальність, а деякі не сприяють реінтеграції, хоча на їхнє забезпечення виділяється багато коштів із Державного бюджету. Водночас ті послуги, які впливають на активну реінтеграцію, недостатньо прокомуніковані та профінансовані в сучасному суспільстві (соціально-професійна адаптація та психологічна підтримка). 

До того ж нинішня система соціально-правового захисту ветеранів не передбачає комплексного переходу від військової служби до цивільної кар’єри, що є передумовою для забезпечення економічної самостійності ветеранів. Попри те, що держава гарантує право на соціально-професійну адаптацію, психологічну підтримку, не всі ветерани користуються такими послугами через непоінформованість про них, недофінансування та бюрократизацію процесу. Комплексне оновлення підтримки ветеранів повинне містити створення ефективної системи переходу, яка гарантуватиме дієві та комфортні механізми повернення ветеранів до звичайного життя та зайнятості, якими можна скористатися ще на етапі перед звільненням із військової служби. 

Отже, соціально-правовий захист ветеранів, зокрема вказаний закон, потребує комплексного перегляду задля ефективної реінтеграції ветеранів та членів їхніх сімей відповідно до їхніх теперішніх потреб. Така система повинна забезпечувати перехід від військової служби до цивільної кар’єри, зокрема відхід від неефективних пільг до корисних послуг, які фінансуються Держбюджетом на належному рівні, що повністю покриває запит, сформований після повномасштабного вторгнення росії. Крім того, послуги повинні бути індивідуалізованими, тобто гарантовані виключно тим, хто їх потребує. Забезпечення ветеранів та членів їхніх сімей послугами повинне відбуватися в зручний для них спосіб, зокрема електронно з гарантуванням безпеки персональних даних, без бюрократизації процесів. Можна стверджувати, що проблеми, які були описані в Баченні, зводяться до однієї глобальної — потреби реформування підтримки ветеранів, яка передбачатиме зручну систему переходу до цивільного життя та активну реінтеграцію. 

Для вирішення окреслених цілей держава має розв'язувати наступні проблеми: 

1. Запровадити повноцінний електронний доступ до кожного з елементів державної підтримки для зменшення бюрократичного навантаження. Практичне функціонування електронного кабінету ветерана із захистом персональних даних та доступом ветерана до державних послуг розвантажить систему, збільшить охоплення користувачів державної підтримки та їх інформування, а також зменшить корупційний ризик.
   
   

2. Забезпечити розширення міжнародного співробітництва у сфері захисту прав ветеранів. Дослідження та впровадження досвіду інших держав для поліпшення захисту прав українських ветеранів допоможе перейти від пільгової системи до послуг для забезпечення потреб ветеранів для їхньої реінтеграції до мирного життя, фізичного та ментального відновлення.
   
   

3. Моніторинг ефективності системи державної підтримки для її модернізації відповідно до змінюваних потреб. Моніторинг ефективності системи державної підтримки дозволить якісно реагувати на змінювані потреби ветеранів, визначати пріоритети реформування системи та забезпечувати необхідний фінансовий ресурс.
   
   

4. Сформованість образу ветерана в суспільстві, забезпечення гідної шани й вдячності за внесок ветерана в незалежність та безпеку України.

Держава також має розв'язувати проблеми міжсекторальної взаємодії задля: 

• виявлення основних потреб сучасних ветеранів та членів сімей загиблих (не менше 70% осіб, які мають ветеранський статус); варто розробити єдині засади ветеранської політики та системи підтримки ветеранів шляхом налагодження комунікації між ветеранами, органами влади та громадським сектором, уніфікації чинних програм державної підтримки, впровадження системи виявлення та перманентного аналізу потреб ветеранів  та врахування їх під час формування політики Міністерством у справах ветеранів України;
  
  

• забезпечення  прозорої, зрозумілої та зручної в користуванні, мотивувальної системи соціальної підтримки  ветеранів шляхом майбутньої цифровізації сервісів та скорочення бюрократичного хаосу, створення системи отримання елементів державної підтримки онлайн за принципом “Єдиного вікна”; показником досягнення цієї цілі стане створення електронного кабінету ветерана, завдяки якому особа зможе отримати державну підтримку без додаткових звернень до органів державної влади;
  
  

• упровадження системи переходу від військової служби до цивільного життя для ефективної реінтеграції ветерана, збереження його активної ролі в розвитку громадянського суспільства та підвищення мотивації до проходження військової служби. Така система має враховувати участь родини ветерана та розпочинатися до звільнення військового, враховуючи його особисті потреби, з огляду на стан здоров`я, досвід зайнятості, освіту тощо;
  
  

• підтримки та поширення проєктів у сфері національної пам’яті та суспільної поваги до внеску ветеранів у захист України (створення Національного меморіального кладовища, онлайн-музею ветеранів, створення та поширення документальних фільмів, літератури про діяльність військовослужбовців та ветеранів, популяризація образу ветерана, завдяки іншим формам мистецтва); кількісним індикатором виміру цього напряму може бути кількість створених мистецьких, літературних творів, кінопродукції тощо, розроблення якої отримало підтримку та фінансування від держави;
  
  

• оновлення системи пенсійного забезпечення (для гарантування належного рівня життя як цивільним особам, які були мобілізовані без набуття ними ветеранського статусу, так і ветеранам після завершення ними служби);
  
  

• забезпечення активної реабілітації ветерана, надання державної підтримки у сфері освіти та зайнятості, зокрема шляхом підтримки ветеранського підприємництва для реінтеграції ветерана до мирного життя, підвищення його добробуту та за потреби — зміни сфери зайнятості через медичні показники.

1.3.  Політика розв'язання проблем щодо стану ветеранів у перспективі 2030 року

У перспективі 2030 року в Україні повинна бути розроблена та реалізована ефективна система державної підтримки ветеранів, членів їхніх сімей та сімей загиблих Захисників, яка має насамперед забезпечувати активний перехід від військової служби до цивільної кар’єри та забезпечити максимально можливе відновлення ветерана після служби. 

1.3.1 Етапи оновлення ветеранської політики

Моніторинг потреб

Формування оновленої ветеранської політики повинно розпочинатися з моніторингу потреб ветеранів, щоб система була максимально клієнтоорієнтованою. Звертаємо увагу, що моніторинг не обмежується лише першим етапом, до таких методів доцільно вдаватися впродовж всіх стадій процесу, а потреби. як і пріоритети їхнього задоволення, можуть змінюватися, з огляду на об’єктивні обставини. Моніторинг є підґрунтям для оновлення законодавства, до того ж він забезпечує комунікацію із суспільством щодо ініціатив. 

Моніторинг потреб може здійснюватися за допомогою репрезентативних соціологічних досліджень та опитувань. Репрезентативність дослідження гарантується залученням ветеранів, військовослужбовців різної вікової категорії з усіх регіонів України, зокрема типів населених пунктів, з обов’язковим урахуванням гендерного аспекту. 

Напрацювання та реалізація системи переходу 

Як вже вказувалось вище, соціально-правова підтримка ветеранів насамперед повинна передбачати ефективну систему переходу від військової до цивільної кар’єри, функціонування якої є важливим вже зараз. 

Основна мета переходу — реінтеграція ветеранів шляхом відновлення всіх втрачених спроможностей у зв’язку з проходженням військової служби, а також набуття нових умінь, які в комплексі повинні гарантувати економічну самостійність ветеранів. Йдеться не лише про профорієнтаційну роботу, перепідготовку, підвищення кваліфікації, а й правовий супровід, відновлення фізичного та ментального здоров’я. 

Системою переходу має опікуватися профільне міністерство — Мінветеранів у тісній співпраці з Міністерством оборони, бо процес переходу має розпочатися ще на етапі перед звільненням із військової служби. До звільнення ветеран має мати дорожню карту повернення до цивільної кар’єри, а саме розуміти, які в нього є потреби та як він може реалізувати своє право, куди звертатися та з якими документами.

Розробка комплексної системи соціального захисту ветеранів, членів сімей загиблих захисників. 

Для розробки закону про ветеранські статуси та соціально-правовий захист цих категорій є потреба у створенні робочої групи, яка координуватиметься Мінветеранів та включатиме профільних експертів, зокрема представників громадського сектору та ветеранської спільноти.

Під час розроблення концепції закону робоча група повинна враховувати результати першого етапу, а саме моніторингу потреб ветеранів, практику провідних країн, що мали досвід участі в бойових діях (наприклад, Ізраїлю, США, Хорватії тощо), а також основних принципів побудови соціально-правової підтримки ветеранів, з огляду на теперішні виклики, що описані в документі.

Комунікація запропонованих змін, тестова апробація системи 

Перед запуском системи є потреба у розробленні комунікаційної стратегії, одним із найважливіших інструментів якої мають бути громадські обговорення. Правильна комунікація змін із суспільством, зокрема ветеранською спільною, є необхідною з огляду на те, що тема є чутливою, особливо, якщо йдеться про відхід від пільгового забезпечення до гарантування послуг. Крім того, може бути доцільним тестування системи для виявлення її недоліків на ранніх етапах.

Прийняття нового закону про ветеранські статуси та соціально-правовий захист цих категорій. Затвердження підзаконно-правових актів

Законодавча регламентація напрацьованої системи залежить від попередньої комунікації та політичної волі суб’єктів прийняття рішень, тобто парламенту. Разом із прийняттям закону, уряд повинен розробити відповідні підзаконно-правові акти, які встановлюватимуть чіткі порядки реалізації гарантій.

Аналіз ефективності 

Через деякий час після впровадження системи задля виявлення потреби її корекції потрібно буде здійснювати моніторинг ефективності. Аналіз ефективності варто проводити регулярно задля своєчасного виявлення недоліків. Критеріями ефективності будуть такі показники, наприклад, співвідношення кількості осіб, які потребують послуги, і кількістю тих, хто їх отримав; співвідношення кількості осіб, які скористалися послугами, із кількістю тих, хто залишився задоволеним тощо (про критерії оцінювання ефективності буде йтися нижче).

Корекція системи з огляду на аналіз ефективності

З огляду на результати моніторингу ефективності функціонування системи соціально-правового захисту ветеранів та членів їхніх сімей може виникнути потреба в її корекції. Корекція системи повинна здійснюватися регулярно в разі такої потреби.

1.3.2. Основні принципи побудови соціально-правової підтримки ветеранів

Під час реформування ветеранської підтримки потрібно враховувати, що число осіб із ветеранським статусом, які претендують на отримання послуг, значно збільшиться з огляду на повномасштабне вторгнення. За попередніми прогнозованими оцінками Мінветеранів, 10 % від населення становлять ветерани та члени сімей загиблих Захисників та Захисниць. Так, на презентації, оприлюдненій на круглому столі Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів «Верифікація статусів, набутих відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», було вказано, що після Перемоги кількість осіб із ветеранським статусом може становити приблизно 3 млн осіб:

• 1,7 млн учасників бойових дій;

• 600 тисяч осіб з інвалідністю внаслідок війни;

• 500 тисяч членів сімей загиблих Захисників та Захисниць;

• менше ніж 200 тисяч інших категорій (учасники війни, постраждалі учасники Революції Гідності, особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною).

Обсяг послуг, які надаватимуть ветеранам, залежатиме від вказаної статистики, що матиме вагомий вплив на витрати Держбюджету. Це свідчить про те, що наразі є нагальна потреба в перегляді всіх гарантій, на які мають право ветерани, у контексті їхньої ефективності в процесі реінтеграції.

У такий спосіб оновлена державна політика соціально-правового захисту ветеранів має будуватися, з огляду на виклики, наприклад: 

• швидке зростання чисельності пільгових категорій і неможливість точно спрогнозувати кінцеву статистику;
  
  

• нестача Бюджетних коштів для забезпечення всіх виявлених потреб ветеранів, їх сімей та членів сімей загиблих захисників;
  
  

• підвищення актуальності та попиту на деякі послуги, які не були популярними  перед повномасштабним вторгненням, наприклад, психологічна підтримка, медична допомога тощо.

Для того, щоб справитися з викликами, описаними вище, соціально-правова підтримка ветеранів повинна бути:

• адресною, тобто надаватися не всім, хто має статус, а лише тим, хто дійсно її потребує; 

• ефективною, тобто повинна покривати лише ті потреби, які сприяють активній реінтеграції.

Нова система має враховувати соціально-правовий захист, який є легкодоступний для ветерана та членів його сім’ї, зокрема за допомогою електронного кабінету, де всі особисті дані є максимально захищеними, без будь-якої бюрократичної тяганини, навпаки, працівники установ повинні бути навчені для роботи з ветеранами. Підвищення суспільної поваги та шани до ветеранів. Надання всіх послуг повинне включати механізми контролю їхньої якості.

1.3.3. Послуги, які сприяють реінтеграції

Основний акцент у системі соціально-правового захисту ветеранів та членів сімей загиблих Захисників повинен бути на тих послугах, які сприяють активній реінтеграції ветеранів. Вони слугуватимуть основними механізмами переходу військових до цивільної кар’єри, тому ці послуги мають бути достатньо профінансованими, аби повністю покрити запит, та забезпеченими на найвищому рівні. Йдеться про медичну допомогу, психологічну підтримку та соціально-професійну адаптацію, зокрема підтримку бізнесу. 

Відповідно до чинного Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” ветерани мають право на широкий спектр медичних послуг. Вони можуть скористатися першочерговим безплатним зубопротезуванням, безоплатно одержати ліки, поїхати на санаторно-курортне лікування, отримати за необхідності протези, протезно-ортопедичні вироби та інші допоміжні засоби реабілітації.

На практиці ветерани стикаються з низкою проблем під час реалізації своїх прав. Так, безоплатні ліки можна отримати лише в тих аптеках, які уклали відповідні договори з Національною службою здоров'я України і лише на лікування тих хвороб, які визначені переліком, затвердженим постановою КМУ від 17 серпня 1998 року № 1303. У зв’язки з цим для ветеранів, які живуть, наприклад, у сільській місцевості, доступ до безоплатних ліків може ускладнюватися, крім того, ветерани не мають право отримати ті медикаменти, які є для них актуальними, адже перелік хвороб, для лікування яких можна отримати доступні препарати, є вичерпним та не містить посттравматичного стресового розладу, постконтузійного синдрому та акубаротравм внаслідок мінно-вибухової дії. Якщо мова йде про санаторно-курортне лікування, то тут складність полягає в тому, що послуги надають коштом трьох різних бюджетних програм, які підпорядковуються Міноборони, Мінветеранів та Мінсоцу. Це створює додаткові бюрократичні перешкоди, ускладнює доступ до пільги для споживачів, бо вони не знають, куди звертатися та хто відповідальний за реалізацію їхнього права. До того ж фінансування цієї гарантії наразі тимчасово зупинене відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 2023 рік”. У контексті протезування ветеранів, варто звернути увагу, що відповідні бюджетні програми попередніх років є також недофінансованими, що перешкоджає задоволенню відповідних потреб, а запит на таку послугу лише зростає.

Медична допомога є найнеобхіднішою й базовою потребою кожного ветерана, яка повинна забезпечуватися, як під час військової служби, так і після звільнення. Для того, аби ветеран мав можливість повернутися до цивільної кар’єри й стати економічно самостійним, а не залежати від виплат держави, насамперед він повинен отримати належну медичну допомогу, якщо цього вимагає стан його здоров’я. Щоб такі послуги були ефективними, під час оновлення системи соціально-правового захисту ветеранів робоча група повинна враховувати всі недоліки, які є наразі. Загальні рекомендації, як має виглядати медичне забезпечення ветеранів:

• ветерани повинні мати власний пакет медичних послуг, розроблений відповідно до вимог медичної реформи. Такі послуги мають покривати всі потреби, які можуть виникнути внаслідок участі у бойових діях;
  
  

• заклади, які надають медичні послуги ветеранам, зокрема санаторно-курортне лікування, потребують належного ремонту та обладнання;
  
  

• послуги повинні надаватися спеціалістами, які пройшли відповідне навчання для роботи саме з ветеранами, зокрема тими проблемами, з якими вони стикаються через участь у бойових діях;
  
  

• санаторно-курортне лікування має забезпечуватися в межах однієї бюджетної програми. Задля його ефективності бюджетна програма повинна бути у віданні Міністерство охорони здоров'я;
  
  

• розширення мережі аптек, де можна безоплатно отримати ліки, зокрема в сільській місцевості, а також переліку хвороб, на лікування яких можна отримати медикаменти, додаючи до цього захворювання, що пов’язані з бойовими травмами;
  
  

• розширення фінансування та мережі закладів, які займаються протезуванням;
  
  

• запровадження публічно-приватного партнерства з відповідною компенсацією витрат від держави;
  
  

• розроблення додаткових механізмів контролю за якістю наданих послуг тощо.

Надання психологічної підтримки є не менш важливим за медичну допомогу, бо полегшує повернення ветерана в суспільство. Надання послуг із психологічної підтримки регулюється постановою КМУ від 29 листопада 2022 року № 1338. Послуги надають на трьох рівнях (необхідний рівень визначає попередня діагностика, життєві обставини, стан фізичного та психічного здоров'я):

• на першому — соціально-психологічна підтримка та супровід; 

• на другому — психологічна реабілітація;

• на третьому — комплексна медико-психологічна реабілітація. 

Отримати психологічну підтримку наразі можуть не лише ветерани, а й військовослужбовці, які звільняються, що є важливим з огляду на те, що процес переходу має починатися ще до звільнення. Зауважимо, що психологічна підтримка повинна надаватися не лише тим військовим, які на етапі звільнення, а й усім впродовж служби. Крім того, таке право мають члени сімей ветеранів, що є необхідним, оскільки в такий спосіб ветерани відчувають підтримку з боку сім’ї, до того ж члени сімей також потребують допомоги в налагодженні стосунків із ветеранами з урахуванням їхнього пережитого досвіду.

Попри те, що порядок забезпечення послугами набув чинності тільки на початку 2023 року, вже можна виокремити деякі проблеми. По-перше, психологічна підтримка першого рівня фінансується коштами місцевих бюджетів та інших не заборонених джерел, що може впливати на обсяг запропонованих послуг по регіонах і відповідно рівність ветеранів в контексті забезпечення підтримкою в залежності від області. По-друге, психологічна підтримка цього рівня може надаватися спеціалістами, які не є фахівцями у сфері психічного здоров’я, але пройшли відповідну підготовку, наприклад, фахівцями із соціальної роботи, соціальними працівниками, членами громадських об’єднань. Такий підхід до визначення надавачів послуг може мати негативний вплив на їхню якість та ефективність. Крім цього, у дослідженні МОМ, проведеному у 2022 році, було визначено причини, чому ветерани не звертаються за психологічною допомогою:

• 56 % ветеранів, які пройшли опитування, не хочуть демонструвати свої проблеми;

• 49 % ветеранів може не усвідомлювати, що потребує допомоги;

• 42 % ветеранів не знає, до кого звернутися;

• 30 % ветеранів немає спеціалістів, які розуміють проблеми ветеранів тощо.

Отже, оновлена система соціально-правового захисту ветеранів повинна враховувати послуги з психологічної допомоги, які гарантують належну підтримку на всіх трьох рівнях. Йдеться як про фінансування, так і про підготовку фахівців, які будуть спроможні працювати з проблемами ветеранів та членів їхніх сімей, можливо, за розробленими спеціальними стандартами. До того ж уже зараз потрібно запускати інформаційні кампанії про важливість вказаних послуг, а також інформувати ветеранів про шляхи їх отримання. 

Соціально-професійна адаптація, зокрема підтримку бізнесу, є невіддільною частиною системи переходу до цивільної кар’єри, бо, як стверджує дослідження портрета ветерана, проведене Українським ветеранським фондом у 2022 році, майже половина опитаних або не планують, або не могли відповісти ствердно про повернення до попередньої сфери діяльності.

Порядок надання соціально-професійної адаптації є визначеним постановою Кабміну від 21 червня 2017 року № 432. Відповідно до порядку професійна адаптація включає:

• надання соціальних послуг у сфері зайнятості;
  
  

• підготовку, перепідготовки та підвищення кваліфікації за робітничою професією;
  
  

• отримання іншої спеціальності на основі здобутого раніше ступеня (рівня) освіти, підвищення кваліфікації, проходження спеціалізації, зокрема зі скороченим терміном навчання;
  
  

• отримання другого (магістерського) рівня вищої освіти на основі першого бакалаврського) рівня вищої освіти з урахуванням навичок, умінь та побажань.

Наразі право на соціально-професійну адаптацію мають не лише ветерани, а й військові, які перебувають на етапі звільнення, щоправда, незрозуміло, за скільки часу до звільнення в них виникає таке право. Крім того, послуги є недофінансованими, бо в 2022 році було виділено таку кількість бюджетних коштів, яка спроможна була б забезпечити реалізацію відповідного права лише 0,4 % від тих, хто має право на соціально-професійну адаптацію відповідно до закону.

Для належного забезпечення військових і ветеранів соціально-професійною адаптацією є потреба у збільшенні фінансування на вказані послуги так, щоб вони могли покрити витрати на реалізацію права хоча б 30-50% від тих, хто може скористатися послугами відповідно до закону. Крім того, що вже передбачено порядком надання соціально-професійної адаптації, система переходу повинна гарантувати проведення регулярних тренінгів, курсів, зокрема щодо профорієнтації, створення резюме, процесу проходження співбесід, створення бізнесу, а також ярмарок вакансій тощо. 

Разом із соціально-професійною адаптацією можна виокремити підтримку бізнесу ветеранів. Йдеться як про створення нового, так і розвиток вже наявного. Питання є актуальним, бо більше третини ветеранів, які завершили військову службу або службу в правоохоронних органах, висловили інтерес до відкриття власного бізнесу, як стверджує дослідження МОМ, проведене у 2022 році6. Це ж дослідження визначає, з якими проблемами ветерани стикаються на шляху відкриття й ведення власної справи:

Нещодавно розпочав свою роботу Український ветеранський фонд (далі — УВФ) у сфері управління Мінветеранів, до відання якого якраз віднесено, зокрема, підтримку підприємницької діяльності ветеранів та сприяння в їх працевлаштуванні. Так, бюджетна програма № 1501090 виділяє УВФ кошти на фінансову підтримку ветеранам та членам їх сімей для реалізації проєктів. Така діяльність передбачає лише фінансову підтримку, проте, як видно з ілюстрації вище, це є лише однією з проблем, з якими стикаються ветерани, тому допомога у відкритті власної справи також повинна містити проведення інформаційних, профорієнтаційних тренінгів, курсів маркетингу, СЕО, навчання щодо нюансів оподаткування, проведення юридичних консультацій тощо.

Медична допомога, психологічна підтримка та соціально-професійна адаптація є основними необхідностями переходу до цивільної кар’єри, що забезпечують економічну самостійність, але вони не є виключними. Беззаперечно, ветерани, члени їхніх сімей та члени сімей загиблих повинні мати право й на інші гарантії в системі соціально-правового захисту, наприклад, на забезпечення житлом, особливо в умовах повномасштабного вторгнення, під час якого було зруйновано велику кількість об’єктів цивільної інфраструктури. Закрите житлове питання для ветерана є передумовою для майбутньої активної реінтеграції. Водночас варто відходити від радянських бюрократичних процесів та квартирних черг із довготривалим очікуванням до пільгових іпотечних кредитів, лізингових програм. 

1.3.4. Фінансування

Найбільшим викликом побудови системи соціально-правового захисту ветеранів є фінансування. Проблема пов'язана зі стрімким збільшенням чисельності осіб, які мають право на гарантії. Для розв'язання питання держава повинна раціонально використовувати бюджетні кошти, що є можливим за допомогою відходу від пільг до послуг, які сприяють реінтеграції. Такі послуги насамперед повинні отримувати особи, які дійсно потребують визначеної допомоги й така потреба в них виникла саме через їхню або членів їхньої сім’ї участь у бойових діях.

Наразі принцип розподілу бюджетних коштів не характеризується такою раціональністю. Наприклад, на виплату до 5 травня, у 2022 році було виділено 1 244,3 мільйона гривень, що в 11,7 раза більше, ніж на психологічну підтримку й соціально-професійну адаптацію разом. Водночас виплата до 5 травня, яку нещодавно перейменували на виплату до Дня Незалежності, не сприяє реінтеграції, бо ефективність щорічної одноразової виплати, розмір якої в середньому становить 1 500 гривень на особу (у 2022 році для учасників бойових дій розмір складав 1 491 гривню) є сумнівною, а загальна сума витрат на рік є масштабною.

Відповідно до бюджетної програми № 2501180 за 2022 рік послуги з соціально-професійної адаптації є недостатньо профінансованими й у зв’язку з цим неспроможні покрити наявний запит. У 2022 році на соціально-професійну адаптацію було виділено 30,3 мільйона гривень так, щоб забезпечити послугами 3 132 особи (середня вартість на одного складає 9 676 гривень). 3і 132 осіб — це лише 0,4 % від тих, хто має право на соціально-професійну адаптацію (з огляду на статистику ветеранів на початок 2022 року та без урахування того, що таке право також мають члени сімей ветеранів та військовослужбовці, які звільняються, кількість лишається невідомою). Крім того, у бюджетному запиті за цією програмою на 2023 рік не передбачено значного збільшення видатків, там йдеться про загальні витрати на послуги в розмірі 35,9 мільйона гривень, до того ж знижено середню вартість послуги на одну особу до 6 820 гривень, що може негативно відобразитися на якості та ще більше зменшити кількість отримувачів.

Подібна ситуація була в 2022 році й із психологічною підтримкою, фінансування якої регулюється тією ж бюджетною програмою № 2501180. Загальні витрати становили 76,2 мільйона гривень, за допомогою яких можна було забезпечити послугами 5 075 осіб (середня вартість на одну особу становило 14 949,4 гривні). У такий спосіб у 2022 році послуги з психологічної реабілітації отримали лише 0,7 % від тих, хто мав відповідне право, з огляду на статистику ветеранів на початок 2022 року та без урахування того, що таке право також мають члени сімей ветеранів та військовослужбовці, які звільняються, кількість яких невідома). У бюджетному запиті за цією програмою на 2023 рік на психологічну підтримку передбачено 166,7 мільйона гривень, що практично в 2 рази більше, ніж в 2022 році, проте скорочено витрати на одну особу до 3 980,3 гривні, що майже на 11 тисяч гривень менше, ніж було в 2022 році. Тут простежується позитивна динаміка в збільшенні кількості користувачів послугами, проте це здійснюється шляхом скорочення видатків на одну особу, що може негативно впливати на якість наданих послуг.

Так, стає очевидним, що наразі бюджетні кошти розподіляються нераціонально, бо вони спрямовуються більше на ті гарантії, які не сприяють реінтеграції, і менше на ті, які є основними каталізаторами на шляху до економічної самостійності ветеранів. З огляду на вказані вище принципи та прогнозовану статистику, кошти, які наразі спрямовані на виплату до 5 травня (Дня Незалежності), доцільно перенаправити на більш корисні послуги, зокрема ті, які будуть включені до системи переходу.

1.3.5. Комунікація реформ з суспільством

Правильна комунікація оновлення системи соціально-правового захисту ветеранів є першочерговим обов’язком профільного міністерства задля уникнення суспільного невдоволення, яке може виникнути, наприклад, через перенаправлення бюджетних коштів із неефективних пільг на послуги, які сприяють реінтеграції. До ветеранів, членів їхніх сімей необхідно донести важливість переходу від пільг до послуг, показати ефективність, а також вплив на Держбюджет і його спроможність.  

Комунікація реформ може здійснюватися шляхом проведення громадських  обговорень проєктів нового закону та підзаконних актів, необхідних для його реалізації, а також круглих столів, куди мають бути запрошені представники громадськості, зокрема ветеранської спільноти. 

Крім того, раніше вже згадувалось, що перед запуском нової системи, можна провести її тестування, а отже, комунікація з користувачами послуг може здійснюватися шляхом збору результатів такого тестування.

1.3.6. Нормативно-правове забезпечення

Оновлена система повинна визначатися новим законом про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту, де, окрім цього, буде здійснено належне розмежування ветеранських статусів. Уряд зі свого боку має обов’язком розробити відповідні підзаконні-нормативні акти, які визначатимуть процедуру реалізації кожної послуги. 

1.3.7. Інституційні зміни

Основною інституційною зміною буде посилення співпраці Мінветеранів із Міноборони задля реалізації процедури переходу до цивільної кар’єри, бо вона повинна розпочинатися ще на етапі перед звільненням. Необхідно визначити уповноважену особу при МОУ, можливо, представника Мінветеранів, який займатиметься аналізом потреб військового, який перебуває на етапі перед звільненням, із забезпеченням передання відповідних даних Мінветеранів, що безпосередньо реалізуватиме систему переходу. До того ж відповідна взаємодія є важливою з огляду на те, що більшість військових, які наразі проходять службу в Міноборони, мають статус ветерана, а отже, підпадають під юрисдикцію обох міністерств одночасно.

Крім того, повинна продовжуватися взаємодія Мінветеранів з іншими відомствами, дотичними до реалізації система соціально-правового захисту ветеранів, а саме МОЗ, Мінсоцполітики, МОН. Наприклад, є потреба у міжсекторальному розробленні та впровадженні системи державної підтримки в освітній сфері задля реалізації допомоги з підготовкою до іспитів, надання кредитів на навчання, окремих квот, пільг, зокрема на професійно-технічне навчання тощо.

До того ж не виключено взаємодію з органами місцевого самоврядування, а також залучення недержавних ініціатив на рівні державно-приватного партнерства щодо сприяння зайнятості ветеранів, підтримки ветеранських підприємницьких ініціатив, надання медичних послуг тощо.

До інституційних змін також можна внести створення інституту помічника ветерана, який займатиметься супроводом та координацією ветерана в системі переходу до цивільної кар’єри. Так, Мінветеранів вже запланувало проведення експериментального проєкту у Вінницькій, Дніпропетровській, Львівській, Миколаївській областях у період з 01 червня 2023 року до 30 листопада 2023 року.

1.3.8. Критерії оцінювання успішності

Критеріями успішності можна визначити: 

• прийнятий комплексний закон про ветеранські статуси та ветеранську політику, а також нормативно-правові акти, які визначають порядки реалізації відповідних послуг;
  
  

• співвідношення кількості осіб, які мають право на послугу, до кількості тих, хто знає про неї, зокрема, як нею скористатися;
  
  

• співвідношення кількості осіб, які потребують послуг, до кількості тих, хто її отримав;
  
  

• співвідношення кількості осіб, які скористалися послугами, до кількості тих, хто залишився задоволеним;
  
  

• співвідношення кількості ветеранів, які працевлаштовані або мають власну справу, до кількості тих, хто тимчасово безробітний;
  
  

• кількість держслужбовців та надавачів послуг, які успішно пройшли спеціальне навчання для роботи з ветеранами, зокрема на клієнтоорієнтованість;
  
  

• кількість державних установ, куди повинні звернутися ветерани для отримання послуги, значно скорочена тощо.

1.4. Червоні лінії, які не можна перетинати в цій сфері 

Під час реформування системи пільг (нагальна необхідність цього процесу наразі пов’язана з низькою ефективністю чинної системи та тривалою загальною мобілізацією, яка в умовах широкомасштабної агресії росії призводить до збільшення числа осіб, які мають право на статус ветерана) необхідно врахувати такі «червоні лінії»:

• Неможливість дискредитації статусу ветерана. Сприйняття ветерана як винятково «пільговика», а не учасника суспільних відносин з унікальним досвідом, спричинить деструктивні стосунки між ветеранами та органами державної влади. Тому важливо забезпечити коректну комунікацію представників органів влади та ветеранів, визнання працівниками органів влади, а також інших підприємств, установ, організацій внеску ветеранів у захист України. Важливим у цьому аспекті є забезпечення суспільної шани та поваги до ветеранів шляхом залучення ветеранів до освітніх процесів, державної служби, громадської активності, висвітлення внеску ветеранів у засобах масової інформації, художніх та документальних творах.
  
  

• Декларативний характер підтримки. Недопустимим є надання декларативної підтримки, яка не забезпечена достатнім фінансовим чи іншим ресурсом, не сприяє розвиткові добробуту ветерана (як сучасна пільга щодо першочергового обслуговування). Будь-який елемент підтримки ветерана має реалізуватися на практиці.
  
  

• Відсутність моніторингу задоволеності та користі пільг. Реформування системи без контролю за якістю та ефективністю запропонованих змін, контролю за досягненням визначених індикаторів ефективності, внесення необхідних змін для модернізації системи з огляду на потреби бенефіціарів не зумовлять соціально позитивні наслідки та послабить соціальний захист ветеранів та членів їхніх сімей.
  
  

• Бюрократизація процесів. Необхідним для посилення гарантій соціального захисту ветеранів є розвиток онлайн-можливостей для отримання державних послуг, завдяки електронному кабінету ветерана або аналогічним механізмам, а також отримання послуг за принципом «Єдиного вікна». І навпаки, розширення мережі органів, які надають послуги, відсутність координації між ними та дублювання повноважень спричинять хаос у системі та не сприятимуть ефективності державної підтримки. Зрештою, це розчарує кінцевого споживача.

Усі процеси прийняття рішень щодо реформи соціальної політики мають відбуватись із реальним залученням громадського сектору й врахуванням позицій всіх зацікавлених сторін.

2. ПОЛІТИКА ЩОДО ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ 

2.1. Нинішня ситуація у сфері політики щодо людей з інвалідністю на початок 2023 року, включно з вимірювальними показниками цього стану

За часів незалежності Україна безвідповідально та безжально спотворювала сферу соціальної політики, перетворюючи її на бездумну роздачу пільг та заохочень, не замислюючись над тим, що обов’язок соціально орієнтованої держави — будувати систему дієвих соціальних послуг та механізмів підтримки. Ба більше, обов’язок соціально орієнтованої держави, яка прагне потрапити до родини держав-членів Європейського Союзу, — це будувати свою систему соціального захисту, базуючись на цінностях прав людини, їх невід’ємності та рівності для всіх. Натомість Україна впроваджувала хаотичні реформи, суть яких зводилась не до створення умов, коли люди, отримуючи послугу підтримки та поштовх від держави, мають змогу налагодити власне життя, а лише до того, аби надати більше пільг, які лягають тягарем на державний бюджет, не розв'язуючи питання управління та гідного життя тих, кому мали б допомагати. 

Люди з інвалідністю в Україні десятиліттями були об’єктами соціальних експериментів, які базувались виключно на радянському підході медикалізації інвалідності та приховування людей з інвалідністю в інституціях (різного штибу закритих закладах), або у власних домівках. Соціальна політика стосовно людей з інвалідністю, попри всі наміри її реформувати, чи то слова про її реформу, насправді, всі 30 років незалежності України більш глибоко заганяла людей з інвалідністю в соціальну ізоляцію та/або гетто. Зокрема й через відірваність зусиль держави в соціальній сфері, від інших сфер, бо для вільного та самостійного життя всі люди, незалежно від їх індивідуальних характеристик, мусять мати можливість повною мірою користуватись своїми правами та свободами. Заміна соціальних, економічних та культурних прав людини пільгами, а також відсутність безбар’єрного середовища — усе це перешкоджає людям з інвалідністю, ветеранам, й всім іншим, реалізовувати власні права й свободи. 

Наразі українське втілення соціальної політики, не відповідає тому значенню, яке вкладає в ці самі слова Рада Європи в Європейській Соціальній Хартії та Європейський Союз, що також пізніше стало підставою для перегляду та доповнення Хартії. Соціальна політика України сфокусована на підтримці так званих “вразливих груп населення”, куди як у загальний котел було звалено одразу всіх, кому держава мала на увазі “допомогти”. 

Замість постійного розширення переліку “вразливих” людей, які в силу тих чи інших обставин можуть потребувати підтримки на різних етапах власного життя, уряду варто задуматись над формуванням переліку соціальних послуг, які кожна людина може отримати за потреби, щоб мати змогу на рівні з іншими реалізовувати власні соціальні, економічні та культурні права й свободи людини. Водночас саме можливість реалізовувати права людини на рівні з іншими, незалежно від певних ознак, за належної підтримки від держави і є передумовою ефективної соціальної політики.

Україна приєдналася до Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та Факультативного протоколу до неї. На національному рівні наразі є чинними принаймні кілька стратегій та політик, які мали сприяти покращенню ситуації з дотриманням прав людей з інвалідністю, зокрема:  

• Національна стратегія з прав людини (почала втілюватись з 2015 року);
  
  

• План заходів із виконання рекомендацій, викладених у прикінцевих зауваженнях, наданих Комітетом ООН із прав осіб з інвалідністю до першої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про права осіб з інвалідністю, на період до 2020 року (чинний із 2016 року);
  
  

• Стратегія сталого розвитку України до 2030 року (затверджена в 2018 році);
  
  

• Стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року (затверджена у 2021 році). 

Окрім спеціального Закону, забезпечення прав та гарантій ветеранів, розвиток їхньої залученості в життя громад передбачено низкою державних стратегій. Зокрема, Державна стратегія регіонального розвитку на 2021-2027 роки передбачала окремий напрям — Посилення соціальної захищеності ветеранів війни та членів їх сімей у територіальних громадах за місцем їх постійного проживання (перебування).

Основним недоліком Стратегії є те, що вона не пропонувала чогось нового порівняно із Законом «Про статус…», який встановлює систему пільг для ветеранів (наразі — без урахування індивідуалізованих потреб). Права ветеранів (та окремо — жінок-ветеранок) становили один із предметів Державної стратегії забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року та затвердження операційного плану з її реалізації на 2022-2024 роки.

Це невичерпний перелік, бо будь-який національний чи місцевий документ, який стосується прав людини в різні способи, це автоматично документ, який стосується прав людей з інвалідністю, а також прав людини ветеранів чи ветеранок, бо люди можуть мати різні статуси на різних етапах свого життя.

До того ж курс України на майбутню інтеграцію та членство в ЄС передбачатиме адаптації національного законодавства відповідно до стандартів ЄС. Завдання мінімум, яке держава не виконала в межах угоди про асоціацію, це трансформація трудового права для гарантії рівності в доступі до працевлаштування людей з інвалідністю (Директива 2000/78/ЄС). Хоч Україна отримала перелік завдань у межах наближення до членства після статусу держави-кандидатки, водночас це питання не стоїть на місці й розвиток європейського права щодо визнання та гарантій реалізації людьми з інвалідністю своїх прав і свобод на рівні з іншими. У 2021 році Європейська Комісія презентувала Стратегію за права людей з інвалідністю на 2021-2030 роки, яка також стане орієнтиром мінімального стандарту для України. Статус України як кандидата до ЄС та Директиви ЄС (та інші керівні документи), як правило, не поширюють на сферу ветеранських справ, оскільки соціальний та правовий захист ветеранів регулюють на рівні національного законодавства, однак така ситуація не свідчить про відсутність необхідності реформування цієї галузі. До того ж зобов`язання України як кандидата до ЄС у сфері правового захисту осіб з інвалідністю поширюють також на ветеранів, які мають інвалідність та сприятимуть процесу реінтеграції таких осіб до мирного життя. 

2.2. Бачення сфери захисту прав людей з інвалідністю у 2030 році, включно з  вимірювальними показниками цього стану

Інвалідність, її розуміння та ставлення до людей з інвалідністю в 2030 році відбувається через призму прав людини. Саме права й свободи людини забезпечують правовий мандат для забезпечення потреб людей. У суспільстві не існує сегрегації, інституціоналізації, дискримінації та стигматизації людей з інвалідністю, а державна політика чітко відображає, враховує та розв’язує чинні проблеми, з якими стикаються люди з інвалідністю під час реалізації своїх прав і свобод людини, від громадянських та політичних до соціальних, економічних та культурних прав людини. Управління політикою в сфері інвалідності відбувається за повноцінної участі та належного представництва самих людей з інвалідністю. 

Ратифікувавши Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю та Факультативний протокол до неї, Україна взяла зобов’язання повною мірою виконувати її положення та крок за кроком забезпечувати умови, в яких кожна людина з інвалідністю як суб’єкт прав людини може вільно користуватися. Дотримання цих зобов’язань має мати наскрізне відображення в державній політиці на всіх рівнях та бути відповідно включеним до всіх дій держави в напрямку інтеграції до Європейського Союзу, синхронізуючи розвиток впровадження необхідних реформ та вдосконалення законодавства відповідно до європейського права з прав людини. 

Планування будь-яких реформ у сфері соціальної політики має враховувати наскрізний, міжсекторальний підхід та залучення відповідних державних інституцій із різних сфер. Неможливе викорінення старих радянських політик та підходів без розуміння й практичного втілення інтерсекційного підходу. У минулому мають лишитися намагання осмислити інвалідність лише з медичної точки зору, аналогічно й бачення підтримки ветеранів є виключеним через призму їх медичної реабілітації. У минулому мають лишитись неузгоджені та принизливі політики призначення додаткових пільг замість розв'язання системних проблем, намагання зберегти чинний статус кво та жахливу мережу закритих інституцій, прийняття рішень за закритими дверима та інші “кращі традиції” тоталітарної спадщини. 

Формування будь-яких державних політик у сфері соціальної та гуманітарної роботи мають базуватись на: 

• униканні стереотипів; 

• сучасних підходах та знаннях; 

• інтерсекційному підході;

• прозорості та підзвітності громадянському суспільству; 

• правах і свободах людини; 

• стандартах ЄС;

• реальному включенні до етапів планування й розробки всіх майбутніх бенефіціарів. 

Законодавство

Законодавча база напрацьована з дотриманням стандартів демократичного суспільства та прав людини, за участі спільноти та експертів,  із розумінням цілей та завдань, яких потребує українське суспільство. На сьогодні більшість законодавчих актів у сфері інвалідності не відповідають правозахисній моделі інвалідності, запровадженій Конвенцією ООН, тому вони мають бути переглянуті. Має відбутися історичний перехід від медичної, благодійної та соціальної моделі до правозахисної. Чинні Закони України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю”, “Про реабілітацію” та інші нормативно-правові акти, державні стратегії та плани, які містять на сьогодні завдання щодо дотримання прав або надання послуг людям з інвалідністю, а також питання врегулювання підтримки та реабілітації ветеранів, мають бути ретельно переглянуті через призму мінімальних стандартів ЄС, положень Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та інших міжнародних документів, обов’язкових до виконання Україною. Лише за результатами такого аналізу та після оцінки потреб спільнот, має бути розроблено план реформування всієї сфери соціальної політики в Україні та перелік змін до законодавства. Органи державної влади, народні депутати та представники громадянського суспільства разом мають взяти курс на системні зміни, зокрема залучаючи законодавчі ініціативи. Давно час відмовитись від точкових змін до окремих законів, які перетворюють національне українське законодавство на мінне поле, унеможливлюючи реформу та не створюючи реальних змін.

Рішення та участь 

До 2030 року має відбутися перерозподіл балансу впливу у сфері прийняття рішень щодо політики в галузі інвалідності. Роль самих людей з інвалідністю має бути основною під час формування державної політики, а їх представництво — дійсно відображати інтереси та права спільноти. Ця група протягом століть була мало представленою у владі й на різних рівнях державотворчих процесів, що критично впливало на низьку якість політики та стан захисту прав, а, отже, і якість життя кількох мільйонів людей з інвалідністю в Україні. Застосування позитивних дій для налагодження реального представництва у владі та державному секторі, впровадження опорних механізмів із дотриманням принципів трансформативної рівності та інклюзивного демократичного суспільства до 2030 року має виправити ситуацію. Мають бути трансформовані квазігромадські об’єднання спільноти, єдиним завданням яких є збереження чинного статусу кво. Також мають зникнути окремі інституції, які формально створені для просування видимості питання прав людей з інвалідністю, однак не мають  ані реальних повноважень, ані механізмів підзвітності за свою роботу. Натомість з'явитися мають органи та посади з прозорими функціями та механізмами формування й впливу, що відповідатимуть за виконання та моніторинг державної політики щодо інвалідності. 

Розвиток

Покращення законодавства та представництва має відбуватися в синхронному процесі з посиленням спільнот (людей з інвалідністю, ветеранів та всіх інших). У 2030 році в країні мають існувати центри дослідження прав спільнот, створені умови для наукової роботи на основі чинних міжнародних стандартів із прав людини, із доступом до найкращих дослідницьких напрацювань світу та потенціалом для розвитку сучасного, конкурентного й експертного українського наукового середовища. Сприятливі умови створено для функціонування громадянського суспільства, організацій людей з інвалідністю, ветеранських об'єднань тощо, які допомагають владі виконувати свої зобов’язання у сфері захисту прав людини.

Цінності

• Цінності є визначальними для якості політики, тому невіддільним цінностями політики із захисту прав людей з інвалідністю у 2030 році є рівність,  незалежність, спрямування на збереження гідності. 
  
  

• Рівність має гарантувати, що послуги розробляють із розумінням різноманіття потреб без перекосів у балансі важливості тієї чи іншої групи.
    

• Незалежність — дизайн послуг спрямований на вчасну та тимчасову підтримку, а також надання людині засобів до майбутнього незалежного життя в громаді. 
  
  

• Відповідність потребі покликана внормовувати реальне покриття (досліджених) потреб відповідно до правозахисного підходу. Такий підхід через призму прав людини дозволяє адекватно працювати з чинною ситуацією та шукати варіанти розв’язання соціальних проблем на підставі досліджених даних. 
  
  

• Збереження гідності означає, що будь-який дизайн послуг та спосіб їх надання, мають базуватись на безумовній повазі до гідності кожної людини.  

2.3. Основні проблеми, які необхідно вирішити щодо забезпечення соціального захисту людей з інвалідністю, щоб досягти бажаних результатів

1. Розробити комплексну реформу соціальної політики, базуючись на міжнародних стандартах прав людини. 
   
   

2. Гармонізувати законодавство України з мінімальними вимогами ЄС та відмовитися від залишків радянських законів, які не личать сучасній Україні, а лише живлять корупцію. 
   
   

3. Впровадити реформу щодо дієздатності та підтримуваного прийняття рішень.
   
   

4. Припинити практику медикалізації людей з інвалідністю, ветеранів та інших груп, які потребують тимчасової підтримки та інфантилізації отримувачів та отримувачок соціальних послуг. Реформа соціальної політики має відбуватись за реальної участі спільнот.  
   
   

5. Ліквідувати інституційну систему інтернатного ув'язнення для дорослих та дітей з інвалідністю, натомість розробити та розпочати впровадження підтримуваного проживання й отримання послуг у громадах.  
   
   

6. Реформувати трудове право, забезпечивши послуги, розбудувати систему підтримки у  працевлаштуванні й створити соціальне підприємництво. 

Безпекові питання

Війна Росії проти України залишила глибокі шрами на тілі, у свідомості та житті багатьох людей. Для людей з інвалідністю бойові дії, депортація, окупація та інші  воєнні злочини стали апогеєм незахищеності та небезпеки. Недосконала система екстреного реагування та відсутність доступу до правосуддя та подолання наслідків військових дій, власне, є безповоротною точкою, що посилює відчуття покинутості осторонь, неможливості порятунку та знецінення людського життя.

Визнаючи ці прогалини, Україна у 2030 є державою, у якій усі люди з різними видами інвалідності перебувають у цілковитій безпеці та є впевненими, що в разі настання надзвичайних ситуацій, природних катастроф та/чи військового конфлікту ефективно спрацьовують механізми негайного реагування, які є інклюзивними. Усі люди з інвалідністю, які постраждали від війни, змогли домогтися справедливого відшкодування за скоєні воєнні злочини відносно них та/або їх близьких. 

1. Налагодити систему координування дій між усіма державними установами відповідальними за екстрене реагування з дотриманням принципів інклюзивності та інтерсекційності. 
   
   

2. Система цивільного захисту є доступною архітектурно, інформаційно та процедурно для всіх людей з інвалідністю, людей старшого віку, батьків із маленькими дітьми тощо. Інформування та навчання цивільного населення з підготовки до безпекових заходів теж відбувається з урахуванням усіх вимог доступності.  
   
   

3. Розроблені стандарти для евакуації, надання гуманітарної допомоги та порятунку  людей із різними видами інвалідності. 
   
   

4. Створені умови та чіткі критерії для роботи міжнародних та національних гуманітарних організацій відповідно до вимог доступності та інтерсекційності. 

Незалежне життя

У 2030 році всі люди з інвалідністю в Україні вільно та незалежно живуть у своїх громадах, маючи вільний вибір та контроль над своїм життям. Державна політика гарантує підтримку, яка необхідна для реалізації людьми з різними видами інвалідності свого права жити незалежно, що є невіддільною умовою для вільного користування людьми з інвалідністю всіма правами й свободами людини.

1. Розроблено механізм для надання послуг підтримки для людей з інвалідністю, що відбувається безперешкодно, простим і чітко визначеним способом та в достатньому обсязі з урахуванням індивідуального запиту людини. 
   
   

2. Послуги з підтримки є доступними для всіх людей з інвалідністю незалежно від місця проживання, соціального статусу, віку та інших ознак і умов. Впроваджено систему безперебійного надання послуг (за умови якщо людина змінює тимчасово місце та умови проживання).
   
   

3. Саме людина контролює процес надання послуг, які є необхідними, а держава дбає про якість таких послуг. Людина має вибір між провайдерами послуг підтримки.  
   
   

4. Забезпечено сталість фінансування надання послуг підтримки. 

Свобода

У 2030 році Україна не позбавляє людей з інвалідністю правоздатності й свободи пересування на підставі інвалідності. У країні не існує інституцій, закритих закладів чи будь-яких місць несвободи, в яких люди вимушені проживати все або частину свого життя, а люди з інтелектуальними, психосоціальними, сенсорними та фізичними порушеннями можуть вільно обирати, з ким і де їм жити та бути повноцінними суб’єктами в своїх громадах.

• Проведено законодавчу реформу інституту дієздатності, розроблено та запроваджено механізм підтриманого прийняття рішень.
  
  

• Здійснено реформу деінституціоналізації дитячих закладів та закладів для дорослих, кожна людина з інвалідністю та/або людина старшого віку має можливість самостійного та за потреби підтримуваного проживання у громадах. 
  
  

• Належні та якісні соціальні послуги доступні у всіх громадах, саме соціальні послуги на рівні громад є основою соціальної політики; держава здійснює належну оцінку якості та відповідності соціальних послуг, а також проводить регулярну оцінку потреб громади для формування кошика доступних соціальних послуг.    

2.4. Політика розв'язання проблем щодо забезпечення захисту прав людей з інвалідністю в перспективі 2030  року

2.4.1. Реформування політики соціальних послуг щодо людей з інвалідністю 

Майже п'ятнадцять років як Україна є стороною Конвенції про права осіб з інвалідністю, але національне законодавство досі не є відповідно адаптованим. Соціальна політика надто повільно змінюється й багато в чому продовжує розвиватись за медичною та патерналістською моделлю, тоді як інституціоналізація, недоступність та відсутність реального діалогу зі спільнотою залишаються основними маркерами ситуації з забезпечення прав людини в людей з інвалідністю. Водночас зростає як кількість людей з інвалідністю, так і кількість викликів, пов’язаних із соціальною політикою, що постають перед державою через війну та її наслідки. Усе це вимагає негайного та докорінного реформування підходів до соціальної політики.   

Нормативно-правове забезпечення 

Не зважаючи на зміну визначення інвалідності та особи з інвалідністю, держава й далі залишається в парадигмі медичної моделі інвалідності, що здебільшого зумовлює зміст та об’єм послуг, які держава називає соціальними та пропонує людям з інвалідністю та іншим категоріям населення, що нібито належать до вразливих. 

В успадкованій ще з радянських часів методиці встановлення інвалідності (юридичного визнання), сама людина з порушеннями здоров’я залишається за межами оцінки потреб, зокрема в заходах реабілітації та допоміжних засобах.  Певні послуги та засоби реабілітації можна отримати лише після формального встановлення медико-соціальною експертною комісією інвалідності.

Ще одним підтвердженням незначного поступу до правозахисної моделі інвалідності є чинна патерналістська законодавча база. Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» повниться пільгами та популістичними деклараціями, реалізація яких виглядає малоймовірною. Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» переважно містить набір соціальних гарантій. Після прийняття Закону України «Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я» його роль як окремого акту лишається суперечливою.

До того ж чинна соціальна політика містить ознаки дискримінації. Як приклад, забезпечення допоміжними та іншими засобами реабілітації. Так, особи з інтелектуальними та психічними порушеннями взагалі не отримують допоміжних засобів. До того ж передбачені різні виплати залежно від причин інвалідності — для осіб з інвалідністю з дитинства та осіб з інвалідністю загального захворювання. У гіршому становищі перебувають й особи з інтелектуальними та/або психічними порушеннями. Стигматизація, обмеження в прийнятті рішень та домінування інституційної системи догляду та послуг — ще одні характеристики чинної політики та її невідповідності вимогам Конвенції та підходу заснованому на правах людини.  

Прийняття нового Закону України «Про соціальні послуги» мало б покращити систему надання послуг відповідно до потреб людини, проте виклики, пов’язані з його реалізацією на практиці, ставлять під сумнів можливість належного отримання послуг. Тривала розробка підзаконних актів (включно зі стандартизацією послуг), відсутність достатньої кількості фахівців, (не)спроможність фінансування базових вісімнадцяти послуг за кошти місцевих бюджетів, є лише окремими з них.

Не зважаючи на реформу соціальних послуг, найбільший попит лишається на послуги з догляду вдома. Їхній розвиток мав би призвести до максимальної незалежності особи з інвалідністю та можливості життя в громаді. Водночас відсутність таких послуг — це безумовна вимушена інституціалізація. Це стосується наразі не тільки людей з інвалідністю та їх родин, але й вимушено переміщених осіб, людей старшого віку та ветеранів й ветеранок. Не є впровадженими наразі стандарти ані з місцевого, ані з державного бюджету й послуги з підтриманого проживання, індивідуального помічника, перекладу жестовою мовою тощо. Окремі винятки є ініціативами окремих громадських організацій за підтримки донорських коштів, які не здатні забезпечити весь попит.  

Рух за безбар’єрність порушив в інформаційному полі питання доступу до будівель, інфраструктури, транспорту, послуг, інформації. Не зважаючи на зрушення в певних сферах, усе ж бракує загальної імплементації підходів Конвенції про права осіб з інвалідністю, зокрема не всі новостворені об’єкти та послуги відповідають принципам універсального дизайну, досі немає базових даних щодо ситуації з доступністю, наслідком чого є декларативність термінів та показників реалізації планів заходів. Крім того, викликом лишається брак повноважень із контролю за дотриманням стандартів доступності та складність притягнення до відповідальності за надання недоступних послуг.

Останні ініціативи уряду з забезпечення прав осіб з інвалідністю не надто враховують голос самої спільноти та організацій людей з інвалідністю. Попередній механізм участі таких організацій у формуванні та реалізації державної політики щодо спільноти людей з інвалідністю практично не є життєздатним, а принцип «Нічого без нас» не було запроваджено. Попередня політика державної фінансової підтримки організацій осіб з інвалідністю була розбалансованою та поєднувала як проєкти, так і надання соціальних послуг. Останнє слабко гармоніювало з напрямами реформ соціальних послуг. Водночас немає відкритих й прозорих конкурсів на доступ до цих коштів та звітування за їх цільове використання. 

З перспективи 2030 року необхідно передбачити наступні зміни в законодавстві:

1. Законодавство щодо визначення інвалідності адаптовано до Конвенції про права осіб з інвалідністю, оцінка стану здоров’я здійснюватиметься відповідно до Міжнародної класифікації функціонування. 
   
   

2. Надання послуг із реабілітації, допоміжних засобів не повинно залежати від формального встановлення інвалідності. 
   
   

3. Має бути один законодавчий акт, що визначатиме систему реабілітації в Україні для всіх категорій населення.
   
   

4. Забезпечення прав людини для людей з інвалідністю не розглядатиметься окремо, а буде наскрізним компонентом державної політики. До прикладу, право інклюзивної освіти регулюється законодавством та політиками про освіту. На зміну Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю» має прийти рамковий законодавчий акт, який визначатиме умови імплементації Конвенції про права осіб з інвалідністю та реалізації прав людини людей з інвалідністю на рівні з іншими.
   
   

5. Переглянуто пільги та гарантії для людей з інвалідністю. Підтримка надаватиметься на цілі, що зумовлюватимуть незалежність людини, її індивідуальної мобільності. До прикладу, компенсація послуг асистентів (помічників), надання допоміжних засобів, інше. 
   
   

6. До того ж люди з інвалідністю будуть долучені до політик подолання бідності.
   
   

7. Надають соціальні послуги, які спрямовані на підвищення індивідуальної мобільності, незалежності, прийняття рішень. З цією метою до Закону України «Про соціальні послуги» будуть внесені зміни. Фінансування соціальних послуг може містити два компоненти: надання цільових коштів людям з інвалідністю на закупівлю послуг (за зразком державних фінансових гарантій у сфері охорони здоров’я). Закупівля послуг здійснюватиметься як в державних, так і недержавних надавачів на рівних умовах.
   
   

8. Законодавство щодо соціальних послуг забезпечуватиме рівні умови доступу до закупівлі послуг надавачів державного та недержавного сектору. Крім того, на підзаконному рівні розроблятимуть заохочення різних надавачів послуг для роботи в невеликих громадах та віддалених населених пунктах. Забезпечуватиметься й належна, зокрема незалежна оцінка якості наданих послуг, яка дозволить уникати конфлікту інтересів та враховувати голоси людей з інвалідністю як один із ключових критеріїв такої оцінки.
   
   

9. Законодавство щодо містобудування, транспорту, а також надання публічних послуг містить чіткі вимоги щодо виконання стандартів доступності, а також санкції за їх недотримання. У 2030 році на національному та місцевому рівні надають інформацію щодо стану доступності, будівель, інфраструктури, транспорту, послуг та інформації. На основі цих даних реалізують плани заходів щодо забезпечення безперешкодного доступу. Не закуповують за кошти державного та місцевих бюджетів об’єкти та послуги, недоступні для людей з інвалідністю. Надавачі недоступних послуг у випадках скарг, пов’язаних з недоступністю послуг, несуть відповідальність у межах антидискримінаційного законодавства.
   
   

10. У новому рамковому законодавчому акті щодо забезпечення прав людини людей з інвалідністю закріплено реалізацію принципу «Нічого без нас»: формалізовано інституційний механізм консультацій із людьми з інвалідністю, організаціями людей з інвалідністю, а також забезпечення підтримки організаціям людей з інвалідністю на участь у виробленні рішень з імплементації Конвенції про права людей з інвалідністю, а також моніторинг імплементації міжнародного договору та національного законодавства забезпечення прав людини людей з інвалідністю. 

Цей інституційний механізм може передбачати функціонування на рівні уряду інституції на зразок нинішнього Урядового уповноваженого з прав осіб з інвалідністю, проте цей інститут має мати реальні повноваження, бути захищеним рамковим Законом, а принцип відбору Уповноваженого має бути на підставі відкритого та прозорого конкурсу.

Фінансування громадських організацій людей з інвалідністю гарантуватиме рівні умови доступу, здійснюватиметься на конкурсних засадах та передбачатиме надання інституційної підтримки таким організаціям на цілі моніторингу та участі у виробленні рішень з імплементації Конвенції про права осіб з інвалідністю та забезпечення прав людини осіб з інвалідністю.  

Інституційні зміни

Міністерство соціальної політики наразі є одним з основних суб’єктів із продовження реформування системи соціальних послуг. 

За участю різних стейкхолдерів Мінсоцполітики варто:

• розробити та затвердити довгострокові рішення з продовження реформування;

• внести необхідні зміни до законодавства;

• прийняти відповідні підзаконні акти;

• розробити та затвердити механізми фінансування закупівлі соціальних послуг, зокрема створення умов для надання базових послуг у громадах;

• розробити дорожню карту з подолання дискримінаційних практик у сфері соціальної політики щодо забезпечення прав людини людей з інвалідністю.  

Міністерству охорони здоров’я в межах імплементації Міжнародної класифікації функціонування та реалізації політики з реабілітації у сфері охорони здоров’я варто:

• реформувати систему МСЕК та ВЛК;

• розробити законодавчі акти щодо уніфікації законодавства з реабілітації людей, які мають інвалідність та/або інші стійкі порушення здоров’я;

• розробити необхідні проєкти рішень із забезпечення послуг із реабілітації на рівні громад.

У межах імплементації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні Міністерству регіонального розвитку та інфраструктури варто:

• збирати базові дані щодо стану доступності будівель, інфраструктури, транспорту та послуг для людей з інвалідністю; у межах повоєнної відбудови ці дані матимуть основне значення для майбутнього планування та інвестування ресурсів у доступну відбудову;
  
  

• розробити необхідні рішення щодо недопуску фінансування коштом Державного та місцевих бюджетів, а також програм міжнародної технічної допомоги недоступних об’єктів та послуг.

Фінансування

У програмах відновлення, а також інших напрямах залучення міжнародної технічної допомоги варто передбачити обов’язковий акцент на впровадження соціальних послуг, що мають за ціль незалежність та самостійність людей з інвалідністю. Під час планування цих програм краще уникати підтримки заходів, що зумовлюють сегрегацію та інституціоналізацію. Водночас уряд потребуватиме міжнародної допомоги у створенні доступної інфраструктури послуг, бо наразі чинна інфраструктура є переважно недоступною. 

На наступних етапах фінансування соціальних послуг здійснюватиметься коштом державного та місцевих бюджетів. У межах реформи децентралізації уряду варто заохотити громади в надаванні соціальних послуг, зокрема через дотації громадам, які неспроможні забезпечувати надання соціальних послуг. Потенційне фінансування цільових програм на безпосередню закупівлю послуг має забезпечуватись із державного бюджету. Підтримка людей з інвалідністю має бути гарантована програмами національного рівня, хоча це не виключатиме заохочення місцевих органів влади приймати відповідні програми й залучати кошти технічної допомоги на місцях.

Комунікація реформ із суспільством

Люди з інвалідністю як найбільші бенефіціари реформ мають бути залученими до їх запровадження. Варто розробити як програми інформування з забезпеченням   використання мов та форматів доступних для людей з інвалідністю, так і програми участі у виробленні відповідних рішень. Родинам людей з інвалідністю варто забезпечити відповідну підтримку, включно з пов’язаними з відпочинком послуг.

Основним акцентом комунікації з організаціями людей з інвалідністю має бути впровадження принципу «Нічого без нас», гарантування рівних умов доступу до отримання фінансування на проєкти та програми, а також на надання соціальних послуг. Водночас до надавачів соціальних послуг з-поміж громадських організацій людей з інвалідністю повинні застосовуватись ті ж критерії та умови, зокрема критерії оцінки, як і до надавачів з інших секторів.

Значна частка відповідальності за успішне впровадження реформ лежатиме й на громадах. Первинний збір даних щодо людей з інвалідністю, послуг, доступності стане частиною повноважень органів влади громад. У комунікації з громадами варто артикулювати необхідність імплементації політики включення людей з інвалідністю, їх незалежності та самостійності. Крім того, громадам варто створити умови для рівного доступу надавачів різних секторів до надання соціальних послуг, зокрема через запобігання щодо обмеження відкритого ринку соціальних послуг лише окремими «незручними» послугами, зменшення вартості послуг для недержавних надавачів. Уряд має посилити спроможність громад, які самостійно не зможуть організовувати надання цих послуг.

Надавачі соціальних послуг. У комунікації варто артикулювати необхідність впровадження послуг на засадах незалежності та самостійності особи з інвалідністю. З цією метою уряду, можливо, знадобиться підтримка на навчання, перекваліфікація чи підвищення кваліфікації фахівців, що надають соціальні послуги. Крім того, для фахівців соціальних послуг мають бути забезпечені відповідні соціальні гарантії.

Кроки (етапи) змін

Кроки реформування залежатимуть від ситуації змін в інших сферах, водночас певна логіка все ж має прослідковуватися:

1. На першому етапі варто невідкладно подолати прогалини, що виникли під час виконання Закону України «Про соціальні послуги»:
   
   

• розробити та затвердити підзаконні акти;

• навести лад із наданням базових соціальних послуг;

• узгодити назви послуг;

• оцінити спроможність громад та прийняти рішення щодо підтримки громад, де це буде потрібно; 

• затвердити стандарти послуги супроводу для людей із різними видами інвалідності;

• унеможливити виключення окремих категорій людей з інвалідністю як користувачів послуг за ознакою інвалідності чи дієздатності;

• додати до базових послуг послуги персонального асистента_ки та транспорту.

На цьому ж етапі має бути розроблені та затверджені довгострокові рішення з майбутнього реформування системи соціальних послуг, яка, окрім іншого, має містити:

• залучення незалежних інституцій/фахівців до оцінки потреб в соціальних послугах;
  
  

• можливість самостійної закупівлі людьми з інвалідністю (сім’ями, де живе людина з інвалідністю) соціальної послуги та вибору надавача соціальної послуги, зокрема через надання цільових коштів або ваучерів;
  
  

• забезпечення отримання людиною з інвалідністю послуг, якщо навіть надавачів немає в громаді проживання; 
  
  

• розширення переліку соціальних послуг через інші послуг, спрямовані на незалежність та самостійність людей з інвалідністю; 
  
  

• механізмів фінансування соціальних послуг.

На цьому ж етапі має бути  уніфіковане законодавство щодо реабілітації. Положення Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», що має особливе значення, мусить бути частиною єдиного законодавчого акту з реабілітації. Водночас розробити довгострокові рішення з надання послуг із реабілітації на рівні громади.

Крім того, варто розпочати збір базових даних із доступності будівель, транспорту, інфраструктури, інформації та послуг для майбутнього планування та охоплення питань доступності до програм відновлення. 

Також важливо розробити та затвердити новий механізм фінансування громадських організацій людей з інвалідністю.

Необхідно розробити рамковий проєкт закону щодо забезпечення прав людини людей з інвалідністю та провести велику комунікаційну кампанію задля прийняття цього законодавчого акту.

2. Другий етап має розпочатись з апробування та впровадження послуг, які раніше не надавались. До початку другого етапу надавачі та фахівці соціальних послуг та громад мають володіти необхідними компетенціями для організації та надання соціальних послуг. Також тут впроваджуватимуться й послуги реабілітації на рівні громад.

Після обговорення рамкового законопроєкту його має бути прийнято та відповідно необхідно внести зміни до законодавчих актів, що випливатимуть з рамкового Закону. На цьому етапі має бути завершене наскрізне врахування прав людини людей з інвалідністю в різних сферах державної політики. Мають бути розроблені відповідні зміни до законодавчих та нормативних актів.

Третій етап супроводжуватиме оцінка втілених реформ та внесення коректив там, де це необхідно.  

Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи

Основними індикаторами оцінки стануть показники самостійності та незалежності людей з інвалідністю. Ці показники враховуватимуть, зокрема сфери зайнятості, незалежного проживання в громадах, дієздатності та інших сфер.

Крім того, оцінюватимуться й спроможності надання соціальних послуг на різних рівнях, рівність умов доступу різних надавачів та якість соціальних послуг.

2.4.2. Політика деінституціоналізації (ДІ)

Деінституціоналізація для дорослих з інвалідністю та людей старшого віку (далі — ДІ) є життєво важливою реформою, яку Україна повинна реалізувати, щоб адаптувати свою практику надання послуги “соціального супроводу та піклування” у відповідно до міжнародних стандартів прав людини. Зараз в країні існує величезна кількість закладів для дорослих з інвалідністю та людей старшого віку, більшість з яких не є відповідною до необхідних стандартів прав людини та не забезпечує гідних умов проживання. Крім того, Україна вже сьогодні має нову хвилю примусової інституціоналізації через брак належних соціальних послуг і доступного житла, а також велику кількість внутрішньо переміщених  осіб та збільшення кількості ветеранів/-ок з інвалідністю. Тому уряд має вжити необхідних законодавчих та системних заходів для реформування чинної системи надання соціальних послуг і забезпечити те, щоб ця реформа була реалізована власне через реформу інституцій, кінцевою точкою якої є закриття всіх інтернатних установ і перехід до послуг в громадах й незалежного проживання.

Попередньо Україна розпочала реформу деінституціоналізації дитячих інтернатних закладів ще в 2017 році, було розроблено відповідний триетапний план до 2026 року. Ця робота передбачала лише реформування дитячих установ, враховуючи установи для дітей з інвалідністю, однак жодним чином не артикулювала майбутнього установ, де постійно проживає молодь з інвалідністю та інтернатних установ для дорослих з інвалідністю.

Натомість система інтернатного “соціального піклування” в Україні наразі виглядає наступним чином:

• 260 будинків-інтернатів (для громадян старшого віку, дорослих з інвалідністю та дітей з інвалідністю) та психоневрологічних інтернатів (окрім закладів, які у 2022 році опинилися на тимчасово окупованих територіях);
  
  

• соціальні послуги з проживанням загалом отримують 41,8 тис. осіб. 

З них: 

• 78 будинків-інтернатів для громадян старшого віку та дорослих з інвалідністю (зокрема геріатричних пансіонатів — 21), у яких загалом проживає понад 11,4 тис. осіб; 

• 146 психоневрологічних інтернатів, в якому проживає майже 26 тис. осіб; 

• 1 спеціальний будинок-інтернат, в якому люди з інвалідністю та/або старшого віку не проживають, а тимчасово переведені з інших закладів; 

• 36 дитячих будинків-інтернатів, в яких проживає 4,4 тис. осіб (враховуючи вихованців/-ок та людей, які перебувають в інтернатах, тимчасово переміщених / евакуйованих за межі України), із них — близько 1,1 тис. дітей та 3,3 тис. осіб — молодь віком понад 18 років.

Станом на 1 січня 2022 року в системі охорони здоров’я налічували 54 заклади з надання психіатричної допомоги, враховуючи стаціонарне піклування, а їхній загальний ліжковий фонд становив 21 266 ліжок.

Україна в минулому вже отримувала рекомендації від Комітету ООН із прав людей з інвалідністю щодо необхідності реформування цієї системи “соціального піклування” як такої, що не є відповідною до вимог Конвенції. Крім того, у серпні 2022 року, Комітет опублікував детальні Інструкції країнам-членкиням щодо деінституціоналізації, в якому окремо наголосив на необхідності врахування ДІ під час конфліктів, на неприпустимості відбудови зруйнованої системи та тому, що сама собою система інтернатного піклування суперечить Конвенції та є дискримінаційною.

На рівні Європейського Союзу процеси деінституціоналізації також є значними, підтримують Європейською Комісією в межах ширшої роботи над розвитком соціальної підтримки та життя в громадах. Під час останньої оцінки прогресу України, Єврокомісія натомість помітила відсутність розвитку соціальної політики та її незадовільний стан. 

Нормативно-правове забезпечення

Реформа ДІ має розпочатися з аналізу прогалин та викликів чинного законодавства. Основні необхідні законодавчі зміни:

• зміна законодавства про дієздатність, щоб забезпечити реальну можливість відновлення дієздатності, доступу до правового захисту всіх, хто втратив дієздатність або є частково недієздатними тощо; 
  
  

• запровадження механізму підтриманого прийняття рішень для тих осіб, які не можуть відновити дієздатність;
  
  

• розробка нових підходів до надання та контролю за якістю соціальних послуг враховуючи послуги підтриманого проживання (такі послуги не мають залежати виключно від місцевого й комунального фінансування, має бути розширене коло надавачів таких послуг та запроваджено контроль їх якості й дотримання прав людини); 
  
  

• розробка та затвердження відповідного НПА, враховуючи фінансування як перехідного періоду, так і надалі врегулювання питання розподілу навантаження між державними субвенціями та місцевими бюджетами. 

Інституційні зміни

Суть реформи полягає в трансформації поточної системи “інституційного догляду” та заміни його послугами підтримки на рівні громади. Необхідно розробити довгостроковий план щодо того, як перенести послуги з догляду та медичні послуги з інтернатних установ до моделі підтримуваного життя та підтримки прийняття рішень на рівні громади.

Інституційні зміни мають містити оцінку чинного розподілу ролей та відповідальності, враховуючи послуги вже доступних на рівні громад та аналіз прогалин і недоліків чинної системи. 

Ще одна запорука інституційної зміни — незалежність та прозорість прийняття рішень, спираючись на Інструкції щодо ДІ Комітету ООН із прав людей з інвалідністю та на релевантний досвід інших країн, які вже пройшли шлях ДІ. Обов’язковою передумовою формування нових підходів є виключення з процесу прийняття рішень тих, хто наразі є відповідальними за інтернати та адмініструє їх роботу. Чинні працівники інтернатів можуть у майбутньому після перекваліфікації та навчання продовжити працювати й надавати соціальні послуги, але не мають впливати на розробку моделі реформи та її впровадження на місцевому рівні.

Крім того, уряд має інвестувати в підготовку медичних й, соціальних працівників і ширшого кола осіб, які здійснюють догляд (зокрема, на непрофесійній основі), щоб вони могли надавати послуги належної якості.

Фінансування

Деінституціоналізація потребуватиме значних фінансових ресурсів, однак наразі бракує відкритої інформації щодо ресурсів, що вимагає від держави та місцевих бюджетів утримання інтернатної системи з більш ніж 260 закладів лише соціальної сфери, в яких проживає близько 43.3 тис. дорослих осіб. Уряд повинен вираховувати витрати на впровадження реформи, враховуючи:

• вартістю житла в громадах;

• надання послуг підтримуваного проживання й підтримуваного прийняття рішень; 

• вартість навчання персоналу для надання якісних соціальних послуг;

• вартість моніторингу та оцінки якості та відповідності (запитам і потребам отримувачів) соціальних послуг;

• витрати на закриття інтернатних закладів та їх ревіталізацію.

Вартість реалізації реформи залежатиме від різних факторів, зокрема від розміру та кількості закладів, які необхідно закрити в першу, другу та, наприклад, третю чергу, обраної моделі підтримуваного проживання та періоду часу закладеного на впровадження всіх етапів реформи. Бюджет реформи має окремо враховувати пілотний етап та основну частину реформи. Кошти пілотного етапу — це кошти, які Україна може отримати від ЄС та Світового Банку в рамках відбудови, якщо відмовиться від реконструкції зруйнованих інтернатів на користь впровадження реформи ДІ. Ще одним донором реформи ДІ може стати Єврокомісія в межах впровадження Стратегії  Європейської Комісії “Союз рівності: стратегія з прав людей з інвалідністю 2021-2030”.

Комунікація реформ із суспільством 

Реформа ДІ має обов’язково супроводжуватися загальнодержавною комунікаційною роботою, аби уникнути спекуляцій та залякування, а також негативного ставлення до спільноти людей з інвалідністю, які були змушені проживати в інтернатах через нестачу уваги та невиконання своїх зобов’язань урядом. 

Громадськість має отримати систематичні та детальні роз’яснення обґрунтування та змісту реформи, її етапів, альтернатив із надання підтримки тощо. Інформаційна кампанія має мати окреме спрямування на рідних людей з інвалідністю для формування підтримки та запобігання інституціоналізації. 

Крім того, комунікація має бути спрямована на формування підтримки реформи та створення спільного розуміння важливості деінституціоналізації та переваг, які вона може принести. Важлива комунікаційна співпраця з громадським сектором та акторами, що мають вплив на суспільну думку для формування іміджу реформи як необхідної частини процесу відновлення України, а також передумови входження до ЄС. 

Кроки (етапи) змін реформи ДІ 

1. Визначення органу чи створення міжсекторальної команди з відповідними повноваженнями для координування реформи.
   
   

2. Загальний план реформи з поділом на коротко, середньо та дострокові цілі та визначенням проміжних оцінних етапів й відповідальних та врахованих сторін.
   
   

3. Зміни до законодавчого регулювання, враховуючи законодавче реформування інституту дієздатності та розробку й впровадження механізму підтриманого прийняття рішень.
   
   

4. Розробка методології та проведення базової оцінки ситуації та потреб інституціоналізованого населення для врахування потрібної спроможності в розробці моделей підтримуваного прийняття рішень та підтримуваного незалежного проживання в громадах.
   
   

5. Розробка методології та проведення аудиту спроможності громад щодо надання послуг підтримуваного проживання та наявності житлового фонду.
   
   

6. Пілотування в обраних громадах та оцінка результатів такого пілотування.
   
   

7. Зміни до соціальних послуг, розширення кола надавачів послуг тощо.
   
   

8. Зміни до навчання та підтримки в працевлаштуванні для осіб з інвалідністю для можливості самостійного та незалежного життя.
   
   

9. Підготовка до перенавчання працівників/-ць інтернатних закладів.
   
   

10. Розробка плану закриття інтернатних закладів та підготовка до закриття перших інтернатів, враховуючи майбутню ревіталізацію.
    
    

11. Оцінка етапів впровадження реформи та зміни (за потреби).
    
    

12. Повне проведення реформи (довгострокова перспектива за межами Стратегії 2030) — ідеальна ситуація “в Україні немає інтернатних закладів ані для дітей, ані для дорослих з інвалідністю та без”. 

Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи ДІ 

Для успішної реформи ДІ на її початку мають бути розроблені критерії оцінки, порядок та прозорість виконання цієї оцінки. Це дозволить уряду відстежувати хід реформи та вносити необхідні корективи. Критерії оцінки повинні ґрунтуватися на таких основних показниках:

• кількість осіб, які отримали доступ до послуги підтриманого проживання в громадах / кількість громад, які спроможні надавати такі послуги / кількість надавачів послуг;
  
  

• критерії та оцінка якості соціальних, медичних та реабілітаційних послуг у громаді;
  
  

• аналіз доступу та перешкод в отриманні медичних та реабілітаційних послуг, зокрема для належного планування ефективного використання коштів та залучення додаткових надавачів послуг;
  
  

• аналіз використання коштів — оцінка вартості утримування чинної інтернатної системи та розрахунок вартості реформи допоможе продемонструвати довгострокові фінансові переваги реформи;
  
  

• оцінка задоволеності користувачів/-ок послуг та їх родичів — оцінка перебігу виконання реформи та якості послуг не має бути відірвана від реальної оцінки задоволення населення.  

Основна передумова реформи — відповідність стандартам прав людини; уся реформа базується на Керівництві Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю щодо деінституціоналізації.

2.4.3. Політика працевлаштування

Необхідно реформувати законодавство України про працю, забезпечивши послуги з пошуку роботи, підтримку в працевлаштуванні, наданні розумного пристосування, розбудувати систему підтримки роботодавців та створити умови для соціального підприємництва. Люди з інвалідністю мають мати можливість працевлаштування на вільному ринку праці без дискримінації. Також Україна має відмовитись від відокремлених (шетлерних) форм працевлаштування людей з інвалідністю на окремих підприємствах, як таких, що не забезпечують трудової та соціальної інтеграції людей з інвалідністю та порушують право на гідні та рівні умови праці. 

Нормативно-правове забезпечення 

Формально, національне право декларує принципи рівності та забороняє дискримінацію за ознакою інвалідності, крім того, вимагає від роботодавців резервувати окремі робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Загальні засади права на працю людей з інвалідністю, а також певні преференції  передбачені в Кодексі законів про працю, «Про зайнятість населення», «Про відпустки», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Спеціальні заходи державної політики з забезпечення цього права зараховані до Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні».

Утім, на практиці це не відповідає стандартам Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Формально, юрисдикція Конвенції не забороняє застосування квот для забезпечення права на працю людей з інвалідністю. Застосування в Україні жорсткої квоти в 4% не сприяло інклюзивності та доступності відкритого ринку праці, а резервування робочих місць із метою виконання такої квоти зумовлює обмеження прав людей з інвалідністю вільно обирати працю та спричиняє сегрегацію. До того ж норматив робочих місць не є диференційованим та однаково застосовується для зайнятості людей, що можуть зіштовхнутись із різним рівнем перешкод. Як наслідок, люди з інвалідністю, до прикладу, з інтелектуальними та психічними порушеннями та комплексними порушеннями залишаються переважно за межами відкритого ринку праці. 

За невиконання нормативу працевлаштування людей з інвалідністю роботодавці приватного сектору повинні сплачувати адміністративно-господарські санкції. На практиці, частина роботодавців уникає сплати таких санкцій, доводячи в суді виконання ними усіх визначених вимог. Навіть отримані кошти спрямовані, зокрема на цілі безпосередньо не пов’язані з забезпеченням права на працю. Держава задекларувала механізм підтримки роботодавців відкритого ринку праці, проте скористатись таким механізмом практично неможливо. 

На сьогодні не створено умов для функціонування соціального підприємництва, натомість уряд зосереджує свою підтримку виключно на створених громадськими об’єднаннями осіб з інвалідністю підприємствах. Ця підтримка є не ефективною, про що свідчить скорочення чисельності людей з інвалідністю, які працюють, а також суттєва різниця в оплаті праці людей з інвалідністю та людей без інвалідності, що працюють на таких підприємствах.

Практично лишається нерегламентованою відповідальність за невиконання нормативу робочих місць у публічному секторі. Уряд задекларував забезпечення розумного пристосування під час проходження конкурсу на зайняття посад на державній службі, а також надав методичні рекомендації доступності робочих місць, проте практичне застосування рекомендацій, а тим паче забезпечення розумного пристосування немає. Це не дозволяє говорити про інклюзивність та доступність робочих місць державної служби та місцевого самоврядування. 

У перспективі до 2030 року необхідно передбачити наступні зміни до законодавства: 

1. Відмовитись від окремого законодавства про забезпечення права на працю людей з інвалідністю. Необхідність створення умов для доступності, інклюзивності відкритого ринку праці, а також забезпечення розумного пристосування має стати частиною національного законодавства про працю.
   
   

2. Створити умови надання дотацій роботодавцям на забезпечення розумного пристосування. Отримати дотацію повинні мати змогу роботодавці як приватного, так і публічного сектору, соціальні підприємства, самозайняті люди з інвалідністю, а також безпосередньо люди з інвалідністю, що працевлаштовані в публічному чи приватному секторі. Дотації використовуватимуть як на пристосування приміщень робочих місць, придбання або необхідні корективи обладнання, так і на асистентів чи створення інших умов для забезпечення права на працю людини з інвалідністю на рівні з іншими. 
   
   

3. Запровадити гарантії роботодавцям (наприклад, податкові преференції чи преференції зі сплати єдиного соціального внеску) за працевлаштування людей з інвалідністю з комплексними порушеннями, або у випадках працевлаштування більшої кількості осіб, ніж передбачено квотою. 
   
   

4. Задекларувати прагнення відмови від квотування робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Варто переглянути застосування жорсткої квоти та відмовитись від резервування окремих робочих місць. Норматив має стати більш гнучким. Його варто поширити лише на людей з інвалідністю, які за рівних умов будуть у гіршій ситуації та відчуватимуть значні перешкоди в реалізації права на працю нарівні з іншими, а також можуть потребувати заходів розумного пристосування. Крім того, норматив охоплюватиме людей із психічними та / чи інтелектуальними порушеннями. Наступним етапом має бути розробка заходів пом’якшення нормативу, його гнучкого застосування в різних ситуаціях. 
   
   

5. Визначити поняття соціальних підприємств, цілі та напрями діяльності, на яку спрямовуватиметься державна підтримка, зокрема напрями доступності та інклюзивності відкритого ринку праці. Такі підприємства повинні діяти в межах загального законодавства про працю та антидискримінаційного законодавства, забезпечувати належні умови праці осіб з інвалідністю, рівень заробітної плати осіб з інвалідністю, які працюють, не повинен бути меншим від заробітної плати осіб без інвалідності, які працюють. Такі підприємства також можуть надавати послуги супроводу на робочому місці, а також стажування чи інші заходи необхідні для підготовки до роботи в умовах відкритого ринку праці. Водночас варто чітко визначити послуги з реабілітації, що надають такі підприємства та зайнятість, уникаючи примусової праці чи праці за значно меншу заробітну плату працівників з інвалідністю порівняно з працівниками без інвалідності. 
   
   

6. Переглянути преференції у сфері праці осіб з інвалідністю, зокрема скасувати норму щодо незастосування випробувального терміну для осіб з інвалідністю. Варто чітко передбачити, що робота в нічний час, понаднормова робота заборонена виключно за умови медичних показань. Варто переглянути й тривалість оплачуваних та неоплачуваних відпусток для людей з інвалідністю, із метою визначення додаткових відпусток як форму розумного пристосування для людей з інвалідністю, що цього потребуватимуть. 

Інституційні зміни

Реалізація державної політики із забезпечення права на працю осіб з інвалідністю має бути зосереджена в органі виконавчої влади, до повноважень якого належатимуть питання праці та зайнятості — наразі це Державна служба зайнятості. Саме на цей орган варто уповноважити у консультуванні роботодавців різних секторів, зокрема соціальних підприємств, із питань відкритості та доступності робочих місць, забезпечення розумним пристосуванням, умов виконання нормативу та впровадження позитивних дій. Повноваження з консультування осіб з інвалідністю можуть не змінюватися, єдине — як у першому, так і другому випадку — спроможність Державної служби зайнятості загалом та її фахівців має бути посилена. 

Крім того, Державна служба зайнятості має здійснювати фінансування заходів розумного пристосування, користуючись коштами державного бюджету. За ці ж ресурси має здійснюватись фінансування професійної підготовки та перепідготовки осіб з інвалідністю. До того ж служба має організовувати надання соціальної послуги супроводу на робочому місці. Державна служба володітиме даними щодо зайнятості осіб з інвалідністю, зокрема отримуватиме доступ до даних страхувальника, до повноважень якого належатиме адміністрування єдиного соціального внеску.

Контроль та нагляд у сфері умов праці має здійснювати служба з питань праці або виключно орган влади, до повноважень якого належатиме виконання державної політики з питань контролю та нагляду у сфері праці та зайнятості. Сфери контролю мають поширюватися на роботодавців усіх форм власності, а також соціальних підприємств. Моніторингу підлягатимуть: належні умови праці людей з інвалідністю; рівень заробітної плати людей з інвалідністю, зокрема стосовно людей без інвалідності, які працюють; забезпечення розумним пристосуванням згідно зі зверненням людини з інвалідністю.

Пропонується ліквідувати Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю, а його функції відповідно здійснюватиме Державна служба зайнятості. Страхувальник, що адмініструватиме єдиний соціальний внесок — Державна служба з питань праці. Повноваження ж Фонду у сфері реабілітації осіб з інвалідністю, забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації мають залишатись сферами державної політики, відповідальність за які нестиме орган державної влади, що реалізує соціальну політику та орган державної влади, що реалізує політику у сфері охорони здоров’я. 

Національне агентство державної служби повинно регулярно збирати та оприлюднювати дані щодо відкритості та доступності робочих місць, кількість працевлаштованих людей з інвалідністю, зокрема щодо рівня посад та груп інвалідності (та/або іншого еквіваленту). Агентство взаємодіятиме зі службою зайнятості з питань обміну даними, консультуванням у публічній службі щодо відкритості та доступності робочих місць, позитивних дій, заходів забезпечення розумного пристосування. 

Фінансування

Фінансування заходів із забезпечення права на працю осіб з інвалідністю здійснюється, користуючись з, власне, коштів державного бюджету, а також отриманих від сплати адміністративно-господарських санкцій коштів. Варто відмовитись від адміністративно-господарських санкцій через їх неефективність. Ресурси для забезпечення розумного пристосування слід розраховувати з єдиного соціального внеску. Можливо, для цього знадобиться перегляд відсотка ЄСВ. Варто також передбачити знижену ставку ЄСВ для роботодавців, що працевлаштовують певну кількість людей з інвалідністю чи категорії людей з інвалідністю.  Реабілітація, забезпечення допоміжними засобами, навчання та здобуття освіти людьми з інвалідністю, підтримка громадських об’єднань є сферами, що не завжди безпосередньо пов’язані з зайнятістю. Тому відповідні заходи повинні фінансуватись, користуючись з державного та/чи місцевих бюджетів за межами політики зайнятості. 

Комунікація реформ із суспільством 

Основними групами, на кого впливатиме зміни державної політики у сфері забезпечення права на працю людей з інвалідністю є: 

• люди з інвалідністю, їх об’єднання та організації, що працюють в інтересах людей з інвалідністю; 

• роботодавці приватного сектору, комунікація з якими здійснюватиметься через їх об’єднання; 

• публічна служба — державні органи влади та органи місцевого самоврядування як роботодавці;

• Міністерство соціальної політики України та Міністерство економіки України. 

Загалом люди з інвалідністю можуть підтримати реформи. Деякі застереження перед змінами можуть бути хіба в людей з інвалідністю, які працевлаштовані на підприємствах громадських об’єднань осіб з інвалідністю. Не надто успішна політика останніх двадцяти років з доступу до відкритого ринку праці створила враження таких підприємств як єдиної можливості заробляти собі на життя. 

Цю позицію активно відстоюватимуть й представники окремих громадських спілок та громадських об’єднань, а саме об’єднань, що є засновниками підприємств. І в першому, і в другому випадку комунікація має здійснюватися на користь належних умов праці для людей з інвалідністю та рівня заробітної плати працівників з інвалідністю, що не поступатиметься рівню заробітної плати людей без інвалідності на таких підприємствах. Крім того, визначення та підтримка соціальних підприємств автоматично не виключатиме діяльність чинних. Утім, умовою має стати належні умови праці та рівноцінна заробітна плата людей, які працюють. 

Роботодавці найбільш стурбовані необхідністю імперативного виконання жорсткого нормативу робочих місць, відсутністю державної підтримки на забезпечення розумного пристосування в разі його невиконання та необхідністю сплати адміністративно господарських санкцій. У комунікації з роботодавцями важливо виокремити можливість державної підтримки, зокрема через компенсацію витрат на забезпечення розумного пристосування, поступової відмови уряду від жорсткої квоти. Виклик у комунікації може становити хіба ймовірність перегляду ставки єдиного соціального внеску.

Держава як роботодавець має стати лідером в забезпеченні права на працю людей з інвалідністю. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні напрацювати практики зайнятості та кар’єрного зростання людей з інвалідністю, а також гнучкості нормативу, щоб після остаточної відмови від квот відкритість та доступність робочих місць у державному секторі не була обмеженою. 

Кроки (етапи) реформи

На першому етапі уряду варто розробити та затвердити механізми державної підтримки забезпечення розумного пристосування, з урахуванням визначених у першому розділі рекомендацій. Вилучити з Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» сфери безпосередньо не пов’язані з забезпеченням права на працю людей з інвалідністю, на які надається підтримка коштом джерел, що спрямовані на забезпечення права на працю. З підзаконних актів варто вилучити норми, що перешкоджають роботодавцям приватного сектору отримати дотації на забезпечення розумного пристосування до формального виконання нормативу робочих місць.

Паралельно на першому етапі варто визначити соціальне підприємництво, чітко зазначити напрями, на які спрямовуватиметься державна підтримка, відокремивши надання послуг із реабілітації від зайнятості людей з інвалідністю. У чинних підприємствах громадських об’єднань осіб з інвалідністю має бути певний перехідний період для реорганізації в соціальні підприємства та/чи надавачів соціальних послуг. Уряду, зокрема Міністерству економіки України, Міністерству соціальної політики України має бути надана необхідна консультативна підтримка таким підприємствам. Під час перехідного етапу до законодавства варто внести зміни щодо перегляду державної підтримки як пільг та преференцій, а також дотацій.

На цьому ж етапі уряду варто завершити розробку необхідних НПА для забезпечення права на працю людей з інвалідністю на державній службі та органах місцевого самоврядування. 

На другому етапі уряду варто вилучити з Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», інших законодавчих актів норми щодо резервування робочих місць для виконання нормативу.  Крім того, зміни стосуватимуться відмови від стягнення адміністративно господарських санкцій та переходу до гнучкої квоти. На першому та другому етапах можливий перегляд ставки єдиного соціального внеску для фінансування заходів розумного пристосування. На цьому ж етапі слід переглянути норми законодавства з окремих преференцій та пільг для людей з інвалідністю, які працюють.

На третьому етапі після проведення оцінки змін, держава декларує відмову від квотування робочих місць та закріплює перехідний період на певний строк. 

Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи 

Основним критерієм оцінки чинної політики зайнятості є кількість працевлаштованих людей з інвалідністю. Кількість та суми наданих дотацій та інших видів державної підтримки для роботодавців. Крім того, критерієм успішності є зайнятість на підприємствах громадських об’єднань осіб з інвалідністю. 

Оцінка пропонованих змін, крім наявних індикаторів доповнюватиметься й іншими:

• частка працевлаштованих людей з інвалідністю серед загальної кількості людей з інвалідністю, людей з інвалідністю працездатного віку, людей з інвалідністю — шукачів роботи; частка диференціюватиметься за: статтю, віком, рівнем посад, групою інвалідності чи її еквівалентом, видами інвалідності;
  
  

• частка випадків надання компенсації за забезпечення розумного пристосування серед загальної кількості звернень; частика диференціюватиметься за: секторами, формою власності роботодавців, а також показників виділених ресурсів;
  
  

• статистичні дані щодо кількості звернень до суду та позасудових органів щодо протидії дискримінації.

Для збору цих показників на початку першого етапу змін, уряду варто зібрати базові дані, що дозволять оцінити досягнутий прогрес на кожному з етапів реформ. 

2.5. Червоні лінії, які не можна перетинати в питаннях стосовно захисту прав людей з інвалідністю

• Абсолютною червоною лінією є продовження використання медичної моделі розуміння інвалідності та майбутній безвідповідальний розвиток соціальної політики лише у формі збільшення пільг, мізерних грошових виплат й непотрібних населенню послуг. 
  
  

• Недопустимим для відновленої демократичної та правової України буде збереження системи інституцій (інтернатного “піклування” про дітей та дорослих з інвалідністю та/або людей старшого віку) та продовження надання соціальних послуг на базі цих інституцій. Негайна реформа має розпочатись зі внесення змін до процесів прийняття рішень та припинення практики позбавлення людей з інвалідністю правоздатності. 
  
  

• Продовження розвитку чинної моделі соціальних послуг, коли держава не гарантує надання соціальних послуг у громадах, а громади декларують відсутність коштів на закупку соціальних послуг. Усе це спричиняє вимушену інституціоналізацію та втрату родинних зв’язків. 
  
  

• Використання риторики “євроінтеграційні закони” для просування ініціатив, які не мають нічого спільного ані з реально потрібними реформами, ані з цінностями та вимогами Європейського Союзу. 
  
  

• Усі процеси прийняття рішень щодо реформи соціальної політики мають відбуватись із реальним залученням громадського сектору і врахуванням позицій всіх зацікавлених сторін. 
  
  

• Відсутність майданчиків для обговорення та вироблення спільних позицій та бачення між представниками різних соціальних груп, громадським сектором, та донорами. Гасло — “нічого для нас без нас” — має стати нарешті запорукою розробки будь-якої політики. 
  
  

• Загальні національні стратегії з покращення усього, плани дій у стилі “результат за два роки”, у яких немає вимірювальних показників результату та контроль за їх виконанням на місцях. 
  
  

• Безкарність за воєнні злочини щодо людей з інвалідністю та відсутність відшкодування та не отримання ними доступу до правосуддя на рівні з іншими, враховуючи розслідування всіх воєнних злочинів вчинених у місцях несвободи та щодо мешканців таких місць. 

3. СФЕРА ПЕНСІЙНОЇ ПОЛІТИКИ 

3.1. Нинішня ситуація у сфері пенсійної політики на початок 2023 року

Законодавство України передбачає роботу трьох рівнів пенсійної системи, з яких сьогодні працює два. 

Перший рівень ґрунтується на принципі солідарності (pay-as-you-go), що передбачає закриту систему пенсійного забезпечення з обліком трудових чи страхових вкладів застрахованої особи, а також визначення розміру пенсії за розміром заробітної плати застрахованої особи, з якої сплачувалися страхові внески та страховий стаж. Адміністрування цього рівня забезпечує Пенсійний фонд України. Основним джерелом доходів першого рівня є частина єдиного соціального внеску, що більшістю громадян сплачується в розмірі 22% від суми заробітної плати. Оскільки власних доходів Пенсійного фонду недостатньо на виплату пенсій, покриття його дефіциту здійснюється коштом державного бюджету. 

Другий рівень — накопичувальна система загальнообов’язкового пенсійного страхування, що передбачає регулярну сплату певного відсотка від своєї заробітної плати на персональний рахунок, з майбутнім інвестуванням цієї суми й отриманням додаткової пенсії. Сьогодні цей рівень в Україні не є реалізованим, є декілька законодавчих ініціатив, що спрямовані на його реалізацію, проте вони містять низку суттєвих загроз, що спричиняє багато негативних наслідків.

Третій рівень — недержавне пенсійне страхування передбачає добровільні регулярні внески застрахованих осіб у недержавні пенсійні фонди, коштом яких в майбутньому здійснюється виплата додаткової пенсії. Цей рівень також представлений банківськими продуктами та страхуванням життя. Утім, через перманентні кризи, відсутність ринку капіталу та низку інших недоліків — цей рівень пенсійної системи сьогодні не достатньо розвинутий.

Починаючи з 2001 року, в Україні реалізованонизку законодавчих змін, які покращили функціонування пенсійної системи, а саме:

• впроваджено індивідуальний облік трудового та страхового вкладу з фіксацією зарплат/внесків;
  
  

• впроваджена формула розрахунку пенсій, виходячи з трудового та страхового вкладів;
  
  

• здійснено уніфікацію галузевих в загальноукраїнську, за винятком спеціальних пенсійних систем у правоохоронних та безпекових структурах;
  
  

• запроваджено вимога щодо мінімального трудового/страхового стажу й збільшення віку виходу на пенсію, якщо його недостатньо, що пом’якшило проблему підвищення пенсійного віку;
  
  

• впровадження автоматизації процесу обліку та нарахування пенсійних виплат створює підґрунтя для здійснення добровільних внесків до державного пенсійного фонду;

Чинна пенсійна система з усіма її недоліками демонструє кращий порівняно з іншими інструментами рівень акумуляції та збереження вкладів, що свідчить про правильний глобальний підхід щодо розрахунку вартості таких вкладів у формулі розрахунку пенсій.

Водночас залишаються недоліки чинної в Україні системи, зокрема:

• страхова складова пенсійного забезпечення об’єднана із соціальною, що зумовлює відсутність різниці між тими, хто сплачував мінімальні страхові внески та тими, хто їх не сплачував взагалі, загалом їхній розмір пенсії лишається однаковим; це дестимулює громадян в отриманні офіційної заробітної плати й сплати з неї пенсійних внесків;
  
  

• пенсію вираховують, зважаючи на розмір заробітної плати застрахованої особи, а не з розміру пенсійних внесків, що перекручує дійсний розмір пенсії;
  
  

• сплату єдиного соціального внеску покладено на роботодавців, унаслідок чого роботодавці вважають це додатковим податковим навантаженням, а працівники не відчувають своєї участі в пенсійному страхуванні;
  
  

• попри те, що розмір єдиного соціального внеску визначений, частка коштів, що йдуть до Пенсійного фонду фактично змінюється щорічно в ручному режимі залежно від потреб Пенсійного фонду;
  
  

• формула розрахунку пенсій, їх індексації не враховує глобальних тенденцій змін у демографічній структурі та змін на ринку праці;
  
  

• крім загальної системи пенсійного забезпечення, існують також спеціальні режими для окремих категорій, зокрема працівників правоохоронних та силових структур, що спотворює загальний підхід;
  
  

• ставка відрахування  пенсійних внесків занадто низька, що зумовлює низький рівень пенсій та коефіцієнт заміщення нижчий ніж 30%. Особливо низький рівень обов’язкових внесків для фізичних осіб-підприємців, що зумовлює низький рівень їх пенсій. Низькі пенсії також пов’язані з тим, що в Україні високий рівень неформальної зайнятості та тіньової зарплати, що знижує доходи від ЄСВ. Низький рівень розрахункових пенсій дестимулює накопичення через державну пенсійну систему й зменшує частку застрахованих від працездатного населення; 
  
  

• необхідність значного обсягу дотацій Пенсійному фонду з державного бюджету становить загрозу стійкості бюджетної системи України;
  
  

• індексація пенсій, зважаючи на два параметри, середньої заробітної плати та індексу інфляції, є неправильною за економічних умов України. Якщо розмір інфляції перевищує темпи зростання середньої заробітної плати, то збільшення пенсій за інших рівних умов не забезпечене належним збільшенням власних доходів Пенсійного фонду, отже, це підвищує дефіцит;
  
  

• пенсійна система тривалий час залежала від політичного передвиборчого популізму з визначення мінімального розміру пенсій і впровадження особливих умов визначення пенсій для окремих категорій громадян, попри впровадження чіткої формули. Це не сприяє впровадженню довгострокової стратегії;
  
  

• недержавні пенсійні фонди виявились неспроможними підтримати загальнодержавну пенсійну систему. Рівень акумуляції коштів, обсяги вкладень не покривають інфляційних втрат вкладників в такі фонди, що робить такий інструмент збереження вкладень невигідним. 

Детальніше див.:

https://zn.ua/ukr/macrolevel/pensijna-sistema-khvora-ale-nakopichuvalnij-riven-ne-liki.html 

Недосконалість пенсійної системи має дуже низький рівень застрахованості, який становить близько половини від працездатного населення України. Також більша частина пенсійних виплат здійснюється на рівні мінімальної, політично визначеної пенсії.

Існує загроза впровадження накопичувальної системи депозитарної форми зі зменшенням рівня вкладів до державного Пенсійного фонду. Водночас немає інструментів для вкладання коштів застрахованих осіб та їх гарантій. Зрештою, очікуються суттєві політичні та соціальні наслідки, прогнозований крах цієї системи в середньостроковій перспективі, а також можлива дискредитація пенсійних систем загалом.

Детальніше: https://zn.ua/ukr/ECONOMICS/nova-pensijna-sistema-vrakhovuje-interesi-usikh-krim-pensioneriv-ekspert-rozhromiv-ideju-nakopichuvalnikh-pensij.html 

Політична система в Україні чутлива до стану пенсійної системи, що створює нестабільність у функціонуванні державних інституцій.

Також варто зважати на вкрай несприятливу демографічну перспективу в Україні, ускладнену наслідками військової агресії. Спостерігається міграція населення, насамперед жінок фертильного віку, рівень дітонароджуваності впав до катастрофічного рівня (біля 1), кількість чинного населення наразі оцінено в 29 млн осіб, водночас кількість пенсіонерів перевищує кількість працездатного населення.

3.2. Бачення сфери пенсійної політики у 2030 році, включно з вимірювальними показниками цього стану

Пенсійна система стає закритою умовно накопичувальною страховою системою. 

Окремо існують соціальні програми допомоги особам похилого віку, які надають тільки соціально вразливим категоріям.

З обов’язковою умовно-накопичувальною системою зберігається система недержавних добровільних пенсійних заощаджень.

Формула розрахунку пенсійних виплат є простою, прозорою, враховує прямі внески в Пенсійний фонд, здійснені застрахованою особою безпосередньо чи через роботодавця, як податкового агента. Збереження вартості внесків здійснюється шляхом їхнього зв’язку з середньою заробітною платою. Розрахунок та індексація пенсій теж здійснюється виключно до середньої заробітної плати.

Пропонуємо наступну формулу розрахунку пенсій:

Li=Zi-1*K,    K=S/M,    S=Ʃ j N j     N j=V j /Z j

Де  Li — пенсія в і році;

Zi-1 — середня зарплата в і-1 році;

K — індивідуальний коефіцієнт пенсіонера;

S — сума щорічних індексів вкладень;

M — очікувана кількість років життя після виходу на пенсію;

N j — індекс вкладень j-року;

V j — річна сума вкладень j-року;

Z j — середня заробітна плата за j-рокои.

Система враховує пріоритети домогосподарств, уможливлюючи зменшення внесків застрахованих людей, залежно від кількості неповнолітніх дітей.

Вікові параметри пенсійної системи встановлені на основі аналізу даних, наприклад: середній вступ до трудової діяльності, очікувана тривалість життя після виходу на пенсію, рівень трудової віддачі тощо. 

Прогнозні показники, які потрібно досягнути:

• Пенсійний фонд у своїй страховій складовій не є дотаційним;

• рівень залучення в пенсійну систему застрахованих становить не менше 85% від працездатного населення;

• коефіцієнт заміщення становить не менше 40%.

3.3.  Основні дії, які треба реалізувати у сфері пенсійної політики, щоб досягти бажаних результатів

Запропоновані заходи:

1. Виділення пенсійної складової з ЄСВ, щоб кожен громадян чітко розумів суму з його заробітної плати, яка йде до Пенсійного фонду.
   
   

2. Пенсійні внески мають утримуватися з заробітної плати, а не нараховуватися на неї, таким чином працівник буде бачити свою участь у пенсійній системі й розуміти, який внесок він в неї робить.
   
   

3. У Пенсійному фонді має здійснюватися облік не суми заробітної плати громадян, а розмір пенсійних внесків, що були утримані з його заробітної плати. Таким чином кожен громадянин буде бачити суму, яку він накопичив, а відповідно буде зацікавлений у її збільшенні, зокрема через добровільні внески:
   
   

• врахування очікуваної тривалості життя на пенсії та середнього віку вступу в трудову діяльність; позитиви — чітка залежність пенсії від внесків, досить легка формула розрахунку, яка зрозуміла для громадян;
  
  

• щорічна індексація пенсії (виключно до темпів зростання середньої зарплати), що забезпечить синхронне відстеження внесків та виплат, уникання касових провалів через ріст інфляції під час замороження заробітних плат;
  
  

• збільшення ставки відрахувань для працівників та професій, на яких медично підтверджено прискорене погіршення організму (шахтарі зокрема), прив’язка ставки до мінімального терміну виходу на пенсію;
  
  

• уніфікація пенсійної системи для всіх категорій працівників: додаткові пенсійні доплати для окремих категорій працівників мають відбуватися виключно шляхом кошторисів відповідних розпорядників коштів.
  
  

4. Розширення прозорості та повноти інформації про пенсійне страхування. Зокрема, застраховані особи через Дію повинні періодично отримувати інформацію про суму зроблених ними пенсійних внесків та розрахунковий розмір пенсії, що буде стимулювати до офіційної заробітної плати громадян.
   
   

5. Переглянути підходи до сплати пенсійних внесків для фізичних осіб-підприємців, наприклад, розглянути можливість встановлення ставки на рівні як для єдиного податку (5%) або мінімальний внесок, зважаючи на розмір середньої зарплати.
   
   

6. Встановити ставку внесків на обов’язкове пенсійне страхування на рівні, який забезпечить рівень коефіцієнта заміщення, тобто не меншому від 0,4, принаймні для застрахованих без дітей; можливість зменшувати рівень обов’язкових внесків застрахованих залежно від кількості на утримуванні неповнолітніх дітей.
   
   

7. Перехідні положення повинні забезпечувати плавний перехід від наявної системи до умовно-накопичувальної.
   
   

8. Адміністрування пенсійних внесків має здійснювати Пенсійний фонд, а не податкова (як нині).

3.4. Червоні лінії, які не можна перетинати в цій сфері

Під час впровадження змін потрібно запобігти:

• запровадженню обов’язкової накопичувальної системи депозитарної форми шляхом зменшення внесків до державного пенсійного фонду;

• зменшенню ставок відрахувань до пенсійного фонду під тиском бізнесових структур;

• збільшенню дотацій із державного бюджету.