Автори: Володимир Бахрушин — доктор фізико-математичних наук, професор Національного університету "Запорізька політехніка", член Національної команди експертів із реформування вищої освіти. Керівник експертної групи; Юлія Безвершенко — гостьова дослідниця Стенфордського університету; Михайло Винницький — віцепрезидент Національного університету “Києво-Могилянська академія” (1 етап); Олексій Колежук — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Ігор Коліушко — голова правління Центру політико-правових реформ (1 етап); Світлана Олексюк — директорка школи №5 Печерського району міста Києва; Олексій Панич — провідний науковий співробітник НВО "Дух і Літера"; Галина Титиш — голова правління ГО “Смарт освіта”; Лілія Гриневич — ексміністерка освіти і науки України, Перша проректорка Київського університету ім. Бориса Грінченка (2 етап); Наталія Шульга — старша менеджерка програми "Наука та суспільство. Глобальна наука" Інституту Аспен США (2 етап). Менеджер групи: Данило Метельський — Директор ГО “Центр соціальних трансформацій” та старший викладач кафедри міжнародних відносин НаУКМА.

1. ПОЛІТИКА У СФЕРІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

1.1. Нинішня ситуація у сфері середньої освіти на початок 2023 року

Повномасштабна агресія росії проти України істотно вплинула на стан системи загальної середньої освіти. Істотно пошкоджені, а в окремих випадках повністю знищені будівлі та матеріально-технічна база закладів загальної середньої освіти. 

Значна частина учнів та вчителів стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами. За даними МОН України станом на січень 2023 р. за кордоном перебувало понад 510 тис. учнів і майже 12,5 тис. педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти. Водночас інші країни наводять суттєво вищі показники. За даними освітнього омбудсмена С. Горбачова у квітні 2023 року лише в країнах ЄС до місцевих шкіл було інтегровано 775 452 учні з-поміж українських біженців. Значна частина з них не відвідує заклади середньої освіти в країнах перебування, а багато хто взагалі ніде не навчається, зокрема навіть дистанційно в українських закладах загальної середньої освіти. За оцінками представників Сектору освіти Світового банку освітні втрати в Україні через війну та пандемію можуть перевищувати один рік.

Відбудова закладів освіти, відновлення їх матеріально-технічної бази, усунення спричинених війною та пандемією коронавірусної інфекції освітніх втрат та розривів будуть важливим завданнями відновлення України в перспективі до 2030 року.    Відновлення системи повної загальної середньої освіти має відбуватися з урахуванням змін демографічної ситуації, прогнозів соціального та економічного розвитку, застосуванням нових, зокрема, цифрових технологій.

Прийнятий Верховною Радою України новий Закон України «Про освіту» у 2017 р. дав старт комплексному й всеосяжному реформуванню загальної середньої освіти, спрямованому на забезпечення інноваційного, соціально-економічного й культурного розвитку суспільства через формування необхідного для цього людського капіталу. На рівні законодавства цей шлях було продовжено прийняттям у 2020 році нового Закону України «Про повну загальну середню освіту». 

Важливими напрямами реформи (розбудови «Нової української школи») стали:

• забезпечення якості загальної середньої освіти, забезпечення успішності випускників закладів загальної середньої освіти та сформованості в них ключових компетентностей для навчання протягом життя, розширення практики застосування зовнішнього незалежного оцінювання результатів навчання;
  
  

• забезпечення рівного доступу дітей до якісної середньої освіти;
  
  

• створення сприятливого для розвитку дитини освітнього середовища;
  
  

• зміна системи управління загальною середньою освітою, підвищення рівня автономії та відповідальності закладів загальної середньої освіти, забезпечення умов для розбудови ефективної мережі закладів освіти;
  
  

• вдосконалення системи управління в закладах освіти, диверсифікація організаційно-правових форм закладів освіти;
  
  

• забезпечення права здобувачів освіти на індивідуальні освітні траєкторії та індивідуальні навчальні плани, визнання результатів неформальної та інформальної освіти;
  
  

• зміна системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників, надання їм значної свободи у виборі закладів, що забезпечують підвищення кваліфікації, їх освітніх програм тощо, запровадження сертифікації педагогічних працівників;
  
  

• приведення структури загальної середньої освіти у відповідність до її структури в країнах Європи;
  
  

• покращення фінансування й матеріально-технічного забезпечення закладів освіти;
  
  

• забезпечення рівних прав комунальних, державних і приватних закладів у провадженні освітньої діяльності.

Для імплементації реформи розроблено низку нормативно-правових актів, серед яких варто звернути увагу на нові стандарти початкової та базової загальної середньої освіти, що базуються на істотно інших принципах і зосереджують увагу не на конкретних знаннях, а на компетентностях і результатах навчання, що охоплюють не лише знання й навички, але й здатність ефективно їх використовувати для розв’язання типових задач. 

За даними Держстату України на початок 2021-2022 навчального року в Україні працював 13991 заклад загальної середньої освіти, в яких навчалися 4,23 млн учнів і працювали 435 тис. вчителів. Таким чином, у сфері загальної середньої освіти сумарна кількість учнів і викладачів становила понад 10% загальної чисельності населення України. Порівняно з 2011-2012 навчальним роком кількість закладів зменшилася на 27%, загальна кількість учнів зросла на 3,8%, а кількість вчителів зменшилася майже на 11%. Водночас відношення між кількістю учнів та вчителів становить 9,7, а середня кількість учнів у закладі – 302. Це, відповідно, на 16 та 42 відсотки перевищує аналогічні показники 2011-2012 навчального року. Ці показники варіюються між закладами, регіонами та типами місцевості в широких межах. Так, кількість учнів у розрахунку на одного вчителя на початок 2021-2022 навчального року коливалася від 7 у Тернопільській області до 12 у Дніпропетровській, Донецькій та Одеській областях і м. Київ та від 5-9 у сільській місцевості до 10-13 у міській. Для порівняння, у країнах ОЕСР цей показник коливається в межах від 8,5 до 26,9 (у більшості країн — у межах від 10 до 15).

Варто зазначити, що профільну середню освіту здобувють не лише в закладах загальної середньої освіти, але й також у закладах професійної (професійно-технічної) та фахової передвищої освіти. Загальна частка випускників 9 класів, що продовжують навчання в таких установах , становить близько 40%.

Зважаючи на вказані попередньо дані, можна припустити, що можливості підвищення ефективності використання ресурсів загальної середньої освіти шляхом укрупнення закладів значною мірою вичерпано. Водночас оптимізація мережі є актуальною за умови, що під оптимізацією буде розумітися досягнення максимальних показників освітньої діяльності мережі закладів загальної середньої освіти за чиних обмежень на можливий обсяг її фінансування.

Переважна більшість закладів є комунальними. Кількість приватних закладів від 2011-2012 навчального року зросла зі 189 до 406, але їх частка залишається дуже малою (2,9%). Ще меншими, відповідно, 1,6% та 1,9% є частки учнів та вчителів, що здобувають освіту чи працюють у таких закладах. Це свідчить про те, що однією з можливостей покращення мережі є стимулювання створення й розвитку приватних та кооперативних закладів загальної середньої освіти.

Лише 6,5% від загальної кількості закладів загальної середньої освіти становлять відокремлені початкові школи та початкові школи з дошкільними відділеннями, частка відокремлених ліцеїв становить 3,9%. Натомість найбільшою (58,9%) є частка ліцеїв, що містять також початкову школу та гімназію, а інколи й дошкільне відділення). Це суперечить концепції Нової української школи, яка передбачає, що заклади різних рівнів загальної середньої освіти, як правило, мають бути відокремленими.

Реформування загальної середньої освіти стикається з багатьма проблемами: концептуальними, законодавчими, кадровими, фінансовими, матеріально-технічними тощо.

На концептуальному рівні відбуваються дискусії стосовно того, що має бути метою загальної середньої освіти та головними результатами її здобуття. Концепція нової української школи передбачає компетентнісний підхід до формування відповідних вимог, але їх деталізація має бути прописана в підзаконних нормативних документах, які варто узгоджувати з відповідними міжнародними та європейськими документами. Насамперед із Міжнародною стандартною класифікацією освіти, рекомендаціями Ради ЄС щодо ключових компетентностей для навчання протягом життя, Європейською рамкою кваліфікацій для навчання протягом життя. Але на сьогодні послідовної імплементації цих вимог в українському законодавстві немає, що породжує невизначеність, а часто й істотне заниження вимог під час проєктування типових освітніх програм, модельних навчальних програм та оцінюванні результатів навчання. Також в освітньому процесі в школах переважає акцент на запам’ятовування певного матеріалу, а не на формування здатності застосовувати знання й навички для розв’язання типових прикладних задач, з якими стикається або, як передбачається, стикатиметься в житті й професійній діяльності учні та випускники.

На рівні законодавства актуальним є усунення внутрішніх суперечностей освітнього законодавства та його колізій з іншим законодавством. Зокрема, це стосується питань автономії закладів загальної середньої освіти, яка сьогодні обмежується не стільки освітнім, скільки іншим законодавством, зокрема Цивільним та Бюджетним кодексами, Законами України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» та ін. Через це є багато прикладів невиправданого втручання місцевих органів у діяльність закладів загальної середньої освіти й перекладання своїх обов’язків на заклади освіти та їх керівників як засновників цих закладів. Недостатньо послідовно в чинному законодавстві реалізовано концепції академічної свободи педагогічних працівників, а також надання учням можливостей створення індивідуальних освітніх траєкторій.

Протягом тривалого часу не вирішуються проблеми щодо забезпечення достойного соціального статусу педагогічних працівників. Середня заробітна плата в сфері освіти становить близько 80% від середньої заробітної плати, що істотно менше порівняно з більшістю інших європейських країн. Механізм формування заробітної плати не стимулює вчителів до покращення викладання та професійного розвитку. Наслідком наявних проблем є істотне зменшення кількості випускників закладів загальної середньої освіти, що бажають здобувати вищу освіту за педагогічними спеціальностями, а також зниження конкурсних балів тих, хто вступає на навчання за цими спеціальностями, зокрема за кошти державного замовлення. Для деяких предметних спеціальностей, зокрема з природничих наук, кількість зарахованих вступників є меншою за кількість місць державного замовлення. Значна частина випускників цих спеціальностей після здобуття вищої освіти не працює в школі взагалі чи переходить до інших сфер діяльності після нетривалого часу роботу в школі.

Попри те, що обсяг фінансування загальної середньої освіти у відсотках від ВВП чи витрат бюджету в Україні є одним з найвищих в Європі, якщо розраховувати на учня, він навпаки є одним із найменших. Це є істотним фактором впливу на якість освіти, відповідно — і на здатність України розвивати й застосовувати сучасні наукомісткі технології високою доданою вартістю, що забезпечують значну частку доходів бюджетів у країнах ЄС. З огляду на обмежені можливості швидкого збільшення доходів бюджету в найближчі роки, актуальними проблемами є ріст ефективності використання наявних коштів, а також підтримка надходження позабюджетних ресурсів до системи загальної середньої освіти. Однак надходження таких ресурсів не повинно перетворюватися на примусові побори з батьків учнів, як це не рідко буває сьогодні.

Одним із наслідків багаторічного недофінансування загальної середньої освіти є відсутність у багатьох закладах належної матеріальної бази, зокрема лабораторій, спеціалізованих кабінетів тощо для вивчення предметів природничої, технологічної та мистецької галузей і фізичної культури. Значна частина закладів не відповідає вимогам безпечної праці, пожежної та санітарної безпеки, доступності для осіб (як учнів, так і вчителів) з обмеженими фізичними можливостями. Актуальність цих питань істотно посилилася через руйнацію чи пошкодження будівель і матеріально-технічної бази багатьох закладів загальної середньої освіти під час повномасштабного вторгнення росії в Україну та необхідністю створення (відновлення)  укриттів у закладах освіти. 

Важливим залишається усунення різниці в доступі для учнів якісної середньої освіти, зокрема початкової та базової середньої освіти, про що свідчать результати загальнодержавного зовнішнього моніторингу якості початкової освіти “Стан сформованості читацької та математичної компетентностей випускників початкової школи” та міжнародного дослідження PISA-2018, проведених у 2018 р., а також щорічні дані про результати ЗНО. Насамперед це стосується відмінностей якості освіти між сільськими та міськими школами, регіонами, територіальними громадами, закладами освіти різного типу тощо. Зокрема, за даними УЦОЯО в 2021 році не подолали поріг “склав/не склав” для обов'язкового тесту з української мови та літератури 7,12% випускників середніх загальноосвітніх шкіл, 1,65% випускників гімназій, 31,57% випускників закладів професійної освіти.

Багато років у суспільстві обговорюють питання забезпечення учнів якісними підручниками. Сучасні підручники інколи містять значні змістові помилки, часто є недосконалими за змістом і методикою подання матеріалу, нецікавими для учнів. Потребують вдосконалення, зокрема покращення експертизи й усунення корупційних ризиків методика підготовки підручників, їх конкурсного відбору, надання їм грифів МОН. Пріоритет у виборі підручників має бути надано вчителям та учням чи батькам (залежно від віку), а не державним установам. Останнім часом швидко розвиваються цифрові засоби навчання, що охоплюють як електронні версії звичайної навчальної літератури, так і принципово інші електронні підручники, віртуальні лабораторії, засоби пошуку й оброблення інформації, моделювання тощо. Можна прогнозувати, що їх кількість і різноманіття, а також сфера застосування до 2032 року істотно розширяться.

Актуальним є вдосконалення освітньої статистики, яка є основою для прийняття рішень, що базуються на доказах, на всіх рівнях управління загальною середньою освітою. На сьогодні почалося реформування цієї сфери. Статистичні дані стають більш перевіреними через запровадження електронних систем, в яких збирають й обробляють первинні дані від закладів освіти. Водночас потребує вдосконалення методика верифікації цих даних. Також необхідно наближення складу даних і методик розрахунків до тих, що використовують міжнародні статистичні бази, насамперед Євростат. Однак це потребує істотного збільшення трудовитрат, пов'язаних зі збиранням та обробленням статистичних даних.

1.2. Бачення стану середньої освіти в Україні в перспективі 2030 року, включно з вимірювальними показниками цього стану

Українське суспільство вважає високоякісну освіту одним із ключових елементів успішного розвитку суспільства загалом та кожної особистості окремо. У системі загальної середньої освіти систематично втілюють принципи та політики «Нової Української Школи», які періодично коригують через аналіз результатів їх реалізації, а також змін, що відбуваються в суспільстві та у світі. Забезпечено ефективний науковий та методичний супровід реформи загальної середньої освіти.

Результати навчання повної загальної середньої освіти забезпечують ґрунтовний ціннісний фундамент, що дозволяє випускникам середньої школи бути відповідальними громадянами та членами суспільства, зберігати та розвивати українську державність. Українські школярі мають сучасні (відповідні викликам часу) компетентності та результати навчання, є  творчими особистостями, здатними інноваційно мислити й діяти, бути відкритими до світу та конкурентними в глобальному вимірі.

Усі діти мають доступ до якісної загальної середньої освіти, завдяки функціонуванню ефективної мережі закладів освіти,  належному кадровому й матеріально-технічному забезпеченню освітнього процесу, доступу для якісних освітніх ресурсів, видання якісної навчальної, науково-популярної та методичної літератури для учнів та вчителів, а також врахування їхніх особливих освітніх потреб.

Освітнє середовище та освітній процес у школі є сучасними, максимально безпечними, дружніми, інклюзивними та дозволяють успішно навчатись та розвиватись учням та ученицям із різними освітніми потребами.

Освітній простір країни та закладів загальної середньої освіти є цифровізованимВони забезпечують електронний документообіг. Також створена та розвивається Національна освітня платформа для навчання учнів та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Забезпечено надійний захист інформації від зовнішніх втручань до інформаційних систем. 

Зміст загальної середньої освіти відповідає потребам дітей, сприяє їх особистісній та професійній самореалізації. Державні стандарти освіти розроблені для всіх рівнів повної загальної середньої освіти, відповідають аналогічним документам європейських країн, постійно оновлюються та гармонізовані між рівнями повної загальної середньої освіти, а також у частині профільної освіти також зі стандартами вищих рівнів освіти. Зміст освіти та очікувані результати навчання систематично переглядають, аби відповідати вимогам часу та забезпечувати набуття ключових компетентностей для навчання впродовж життя, рекомендованих Радою ЄС.

Усі випускники базової та профільної середньої освіти проходять державну підсумкову атестацію у формі ЗНО, яка дає можливість комплексно оцінити результати навчання з використанням стандартизованих тестів з української мови, математики, історії України, англійської мови, а також тестів із додаткових предметів, інтегрованих тестів та/або тестів загальної навчальної компетентності на вибір випускника.  

Повна загальна середня освіта допомагає учням та ученицям усвідомлено зробити вибір щодо майбутнього навчання та кар’єри, реалізувати себе відповідно до їхніх прагнень: через \освітні програми професійної, фахової передвищої та вищої освіти, у неформальній освіті чи шляхом інформального навчання, а також через трудову та громадську діяльність.

Учні та учениці є суб’єктами освітнього процесу. Існують довірливі відносини та партнерство між усіма учасниками освітнього процесу.

Зміни у сфері є: системними, послідовними та структурованими. Забезпечена тяглість реформ з огляду на інерційність сфери освіти.

Видатки на освіту, враховуючи всі джерела фінансування, становлять щонайменше 7% ВВП, що є відповідним до цілей UNESCO до 2030 року для країн із середнім рівнем доходів.

Україна бере участь у всіх ключових міжнародних порівняльних дослідженнях якості різних елементів шкільної освіти (PІSA, TІMSS, PІRLS тощо). Понад 80% учнів у віці 15 років досягають базового рівня з читацької, математичної і природничо-наукової компетентності, що підтверджується результатами міжнародного порівняльного дослідження PISA. 

Педагоги та педагогічна професія мають повагу в суспільстві. Керівники шкіл та педагоги є компетентними фахівцями, які систематично вдосконалюють свої навички та здобувають нові знання. Вони здатні критично мислити й формувати критичне мислення в учнів. Держава стимулює й фінансує постійний професійний розвиток педагогів. Україна завершила реформу системи підготовки та професійного розвитку  педагогічних кадрів. Компетентність керівників шкіл та педагогів визначають шляхом їхньої сертифікації на основі професійних стандартів, які відповідають найкращим європейським практикам. Середня заробітна плата педагогів є вищою,  аніж середня заробітна плата в Україні. 

Децентралізація управління у сфері загальної середньої освіти триває. Більше повноважень з управління отримують громади, які стають спроможнішими. Уряд затверджує стандарти всіх рівнів загальної середньої освіти; водночас зростає академічна, фінансова, кадрова та організаційна автономія закладів загальної середньої освіти, що сформована на спроможності та відповідальності закладів за результати їх діяльності. Рівень фінансування освіти (коштом державного й місцевого бюджетів та інших джерел) є достатнім для виконання вимог цих стандартів та ліцензійних умов провадження освітньої діяльності. Створено сучасну мережу опорних шкіл, забезпечених сучасним навчальним обладнанням.  У закладах загальної середньої освіти всіх рівнів створено дієві системи внутрішнього забезпечення якості освіти, що дають змогу ухвалювати ефективні управлінські рішення.

Наразі забезпечене фінансування та матеріальні ресурси, які необхідні для поступової трансформації інфраструктури закладів загальної середньої освітивсією країною, зокрема для фізичного відокремлення закладів базової та профільної середньої освіти від початкової. Для базової  та профільної середньої освіти забезпечені окремі шкільні приміщення, у яких агломерується достатня для створення індивідуальних освітніх траєкторій кількість учнів, створюється необхідна інфраструктура для STEM-освіти, занять мистецтвом та спортом, громадянської освіти, іншої навчальної та позанавчальної діяльності, учнівського самоврядування. На вибір учнів пропонують навчальні дисципліни (предмети, інші освітні компоненти) різних напрямів та рівнів складності в обсязі, що дозволяє їм обрати власний профіль самореалізації та майбутнього навчання.

Профільну загальну середню освіту може здобуватися як в ліцеях, так і в закладах професійної та фахової передвищої освіти. Заклади вищої освіти можуть створювати/засновувати заклади профільної середньої освіти, зокрема наукові, мистецькі, військові та спортивні ліцеї, як (відокремлені) структурні підрозділи чи самостійні установи. 

В освітньому процесі повністю виключені:

• усі форми недоброчесності;

• цькування, дискримінація, гендерна нерівність;

• використання російської мови як мови навчання та спілкування;

• проявів неповаги до української держави, її культури, національної та історичної пам’яті;

• порушення прав дитини.

Забезпечено ефективну діяльність та проведено періодичний аудит роботи інституцій, створених для реалізації, супроводу й методичної підтримки державної політики у сфері освіти.

Деякі додаткові вимірювальні показники, яких бажано досягти до 2030 року:

• загальні середні видатки в розрахунку на одного учня закладу загальної середньої освіти становлять не менше 3500 євро на рік;
  
  

• середня частка відокремлених закладів початкової середньої освіти та закладів початкової освіти з дошкільними відділеннями, зокрема відокремлених структурних підрозділів опорних шкіл, становить не менше 25% від загальної кількості закладів загальної середньої освіти;
  
  

• середня частка відокремлених ліцеїв становить не менше 10% від загальної кількості закладів загальної середньої освіти;
  
  

• частка приватних та корпоративних закладів загальної середньої освіти становить не менше 10% від загальної кількості таких закладів;
  
  

• середня частка випускників базової середньої освіти, що продовжують здобуття профільної середньої освіти в закладах професійної (професійно-технічної) освіти та фахової передвищої освіти, перебуває у межах 45-55% від загальної кількості здобувачів;
  
  

• на STEM освіту виокремлено не менше, ніж 40% загального навчального часу учнів ліцеїв;
  
  

• частка дітей відповідного віку, що здобувають повну загальну середню освіту за всіма формами її здобуття, у кожному регіоні України становить не менше 98%;
  
  

• за результатами опитувань вчителів, учнів та батьків не менше 70% оцінюють якість підручників та інших освітніх ресурсів для забезпечення здобуття загальної середньої освіти як високу й дуже високу.

1.3. Основні проблеми, які необхідно вирішити у сфері середньої освіти, щоб досягти бажаних результатів

1. Повоєнна відбудова мережі закладів загальної середньої освіти на основі перспективних мап щодо кожного регіону, що беруть до уваги демографічну ситуацію та застосування принципу buіld back better («відбудувати краще, ніж було»).
   
   

2. Системне впровадження, а за умов додаткового фінансування, пришвидшення реалізації реформи “Нова українська школа”. Створення  мережі багатопрофільних ліцеїв академічного та професійного спрямування, де учні мають можливість формувати індивідуальну освітню траєкторію, обирати профілі навчання.
   
   

3. Розвиток процедури сертифікації вчителів за професійним стандартом учителя для всіх ланок системи загальної середньої освіти, заміна атестації педагогів сертифікацією.
   
   

4. Реформування системи оплати праці педагогів, яка має передбачати врахування в заробітній платі їхньої кваліфікації та всіх видів навчальної, методичної та організаційної роботи.
   
   

5. Створення якісних стандартів вищої освіти для підготовки педагогів, що базуються на якісних професійних стандартах. Підготовка вчителя передбачає значний обсяг практики та/або навчання на робочому місці (за дуальною формою здобуття освіти), який загалом за всіма рівнями вищої освіти становить не менше 90 кредитів ЄКТС. Подальша демонополізація системи післядипломної освіти та професійного розвитку педагогів.
   
   

6. Професійні спільноти беруть участь у розробці стандартів освіти, освітніх і навчальних програм та професійних стандартів; надають допомогу педагогічним працівникам в їхньому професійному розвитку.
   
   

7. Відхід від медичного розуміння інклюзивності освіти. Збільшення фінансування на навчання та супровід у загальноосвітніх школах дітей з особливими освітніми потребами; якісна підготовка вчителів та асистентів вчителів.
   
   

8. Розвиток системи освітніх вимірювань та стандартизованого зовнішнього незалежного оцінювання. Інвестування в модернізацію ЗНО та поширення ЗНО на базову школу. Створення інструментів моніторингу якості початкової, базової та профільної середньої освіти.
    

9. Децентралізація і демонополізація процедур замовлення, експертизи та друку підручників, усунення на рівні законодавства корупційних ризиків, розвиток доступних цифрових навчальних ресурсів. Водночас затвердження жорстких вимог щодо якості підручників, зокрема з урахуванням наукової та антидискримінаційної експертизи.
   
   

10. Створення комплексних систем для збору та аналізу релевантних і надійних даних щодо системи загальної середньої освіти, необхідних для прийняття обґрунтованих й ефективних рішень. 
    
    

11. Розвиток ефективних державних установ та сприяння розвитку громадських інституцій, необхідних для забезпечення формування й реалізації державної політики у сфері освіти, зокрема в частині розвитку системи загальної середньої освіти, зовнішнього незалежного оцінювання якості загальної середньої освіти, збирання та аналізу освітньої статистики тощо.
    
    

12. Створення незалежного “Освітнього фонду України” з метою  підтримки інновацій в освіті через прозорі механізми фінансування відповідних ініціатив.

1.4. Політика розвʼязання проблем у середній освіті в перспективі 2030 року

Визначення проблеми / групи проблем:

1. неефективна й частково зруйнована мережа закладів загальної середньої освіти;

2. поглиблення освітніх втрат і освітніх розривів;

3. неякісне впровадження реформи «Нова українська школа» на рівні базової середньої освіти та надто повільне оновлення змісту шкільної освіти;

4. недостатній рівень загальних та професійних компетентностей педагогічних працівників та їхній низький соціальний статус,зокрема, через низьку оплату праці);

5. неналежне забезпечення сучасного, інклюзивного, цифрового та безпечного середовища в закладах загальної середньої освіти;

6. неефективна система управління освітою та збору даних про якість та стан освіти.

Нормативно-правові документи

1. Конституція України;

2. Закон України «Про освіту»;

3. Закон України «Про повну загальну середню освіту»;

4. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»;

5. Європейська рамка компетентностей.

1.4.1. Розбудова ефективної мережі закладів загальної середньої освіти

1.4.1.1. Етапи змін:

• На основі аналізу демографічних процесів, а також наявної інфраструктури та руйнувань, створити карту перспективної мережі закладів загальної середньої освіти в кожній області. Періодично оновлювати карту перспективної мережі закладів загальної середньої освіти, з огляду на можливі нові руйнування та пошкодження закладів освіти.
  
  

• До 2027 року поетапно оновити чинну мережу закладів освіти в кожній області, відповідно до карти перспективної мережі закладів загальної середньої освіти.
  
  

• Відбудувати зруйновані заклади освіти, відповідно до оновленої карти перспективної мережі закладів загальної середньої освіти в кожній області. Відновити пошкоджені заклади освіти за принципом «build back better» [з укр. – «відбудувати краще, ніж було»].
  
  

• У населених пунктах, де є зруйновані заклади освіти, вартот облаштувати цифрові освітні простори для можливості доступу до освіти учасників навчального процесу з подальшою інтеграцією цих просторів у заклади загальної середньої освіти або в систему освіти.
  
  

• Під час проєктування, будівництво та оснащення освітніх просторів, варто скористатися сучасними архітектурними та дизайнерськими рішеннями, які, зокрема, передбачають універсальний дизайн закладу загальної середньої освіти, а також наявність укриття, де може здійснюватися навчальний процес.
  
  

• Модернізувати наявні укриття закладів загальної середньої освіти, перетворивши їх на якісні освітні простори, які можуть використовувати, зокрема, й у мирний час.
  
  

• Інвестувати в матеріально-технічну базу та підвищення кваліфікації педагогів опорних закладів загальної середньої освіти для покращення умов навчання та підвищення якості освітнього процесу в них, створюючи сучасне освітнє середовище.

• Описати найуспішніші моделі співпраці філій та опорних закладів загальної середньої освіти. Масштабувати їхній досвід на інші заклади загальної середньої освіти.
  
  

• Сформувати мережу ліцеїв академічногойі професійного спрямування профільної середньої освіти на рівні областей (на базі загальноосвітніх шкіл, закладів професійно-технічної та фахової передвищої освіти).
  
  

• Передбачити можливість проведення пілотного експерименту зі створення багатопрофільних ліцеїв (як-от «high school» [з укр. – «вища школа»] в США, Великій Британії, Канаді) з можливістю вибору траєкторії навчання і перезарахування кредитів навчання під час вступу до закладів вищої освіти.

1.4.1.2. Нормативно-правове забезпечення

• Передбачити оновлення формули освітньої субвенції, яка б стимулювала розвиток мережі закладів загальної середньої освіти та забезпечувала можливість спрямування вивільнених (через оптимізацію) коштів на модернізацію освітнього процесу й оплату праці педагогів.
  
  

• Внести зміни до законодавства щодо впровадження диференційованих підходів до формування мережі ліцеїв (залежно від щільності населення та тривалості доїзду до закладів освіти в різних громадах, якості роботи базових закладів).
  
  

• Оновити Положення про ліцей для забезпечення здобуття якісної освіти.

1.4.1.3. Фінансування

• Передбачити цільові субвенції для підсилення спроможності опорних шкіл і ліцеїв.

• Передбачити фінансування цифрових освітніх просторів.

• Передбачити фінансування будівництва нових і реконструкції зруйнованих закладів загальної середньої освіти, а також оновлення їхньої матеріальної бази коштом державного та місцевого бюджетів, донорів та інших джерел.

1.4.1.4. Інституційні зміни

Не потрібні.

1.4.1.5. Критерії оцінювання успішності / неуспішності реформи

• Сформована ефективна мережа закладів загальної середньої освіти, яка забезпечує належну якість і доступність освіти, що підтверджується результатами опитування.

• Забезпечена доступність закладів початкової освіти в сільській місцевості якнайближче до місця проживання дитини. Організоване транспортування учнів із сільської місцевості шкільними автобусами до опорних гімназій та ліцеїв.
  
  

• Зменшено освітні розриви між учнями в селі та в місті, між учнями з різних соціальних груп, що підтверджені національними та міжнародними моніторинговими дослідженнями.
  
  

• Створена ефективна формула освітньої субвенції, яка враховує особливості регіонів та задовольняє потреби громад в оплаті праці педагогів.
  
  

• 100 % закладів загальної середньої освіти забезпечено укриттями, що адаптовані для навчального процесу.
  
  

• До завершення 2026–2027 навчального року створена мережа ліцеїв академічного та професійного спрямування.
  
  

• Кожен заклад освіти пристосований до навчання дітей з особливими освітніми потребами.

1.4.2. Напрям змін: Подолання освітніх втрат і освітніх розривів

1.4.2.1. Етапи змін:

1. Розробити й упровадити політику з компенсації освітніх втрат і подолання освітніх розривів, які враховуватимуть особисті досвіди дітей.
   
   

2. Розробити тестові діагностичні матеріали для оцінювання освітніх втрат і розривів, виокремивши ядро знань для адаптованого тестування.
   
   

3. Розробити тренувальні гейміфіковані освітні цифрові ресурси для компенсації освітніх втрат і подолання розривів із різних навчальних предметів для різних вікових категорій.
   
   

4. Створити відкриту платформу навчальних консультацій для компенсації освітніх втрат і подолання розривів.
   
   

5. Передбачити додаткові години роботи педагогів для проведення індивідуальних та групових занять.
   
   

6. Запровадити адаптовані освітні програми для учнів, які мають подібні між собою прогалини в навчанні, зокрема, учнів на деокупованих територіях.
   
   

7. Організувати літні школи для учнів, що потребують додаткових занять, із метою підсилення ефективного навчання з урахуванням можливості літнього відпочинку.
   
   

8. Впровадити технології змішаного навчання в закладах загальної середньої освіти, які мають обмежені кадровий потенціал і матеріально-технічну базу, через що неможливо забезпечити доступ до якісної освіти. Водночас мають бути використані кращі онлайн-ресурси для пояснення нового навчального матеріалу (наприклад, ВШО), а вчитель забезпечує пояснення незрозумілого матеріалу та зворотний звязок та оцінювання.
   
   

9. Забезпечити цільове підвищення кваліфікації педагогів для опанування інструментів подолання освітніх втрат, зокрема, розробки індивідуальної освітньої траєкторії учня, психологічної та педагогічної підтримки, адаптації в новому навчальному середовищі.

1.4.2.2. Нормативно-правове забезпечення

• Внести зміни до чинного законодавства, які дають визначення понять «освітні втрати», «освітні розриви».

• Забезпечити правові підстави для визнання результатів навчання, здобутих у системах освіти інших країн (крім країни-агресора).

1.4.2.3. Фінансування

• Передбачити необхідне додаткове фінансування на організацію оцінювання освітніх втрат і розривів, на створення відкритої платформи навчальних консультацій, а також тренувальних гейміфікованих освітніх цифрових ресурсів, організацію літніх шкіл та оплату додаткової праці вчителів.

1.4.2.4. Інституційні зміни

Не потрібні.

1.4.2.5. Критерії оцінювання успішності /неуспішності реформи

• Чинні інструменти діагностики освітніх втрат і розривів на основі ядра знань з різних предметів, маючи компетентності для різних вікових категорій.
  
  

• Розроблені й впроваджені цифрові матеріали, адаптовані програми, національна платформа тьюторингу для допомоги в компенсації освітніх втрат і подоланні розривів. Вчителі та учні активно використовують ці інструменти.
  
  

• Проведена серія моніторингових досліджень щодо прогресу в подоланні освітніх втрат і розривів, результати якої вказують на їхнє зменшення.

• Національні та міжнародні порівняльні моніторингові дослідження виявляють зменшення різниці в рівні освіти між різними групами учнів.

1.4.3. Напрям змін: Якісне впровадження реформи «Нова українська школа»

1.4.3.1. Етапи змін:

Для того, аби надолужити системне впровадження реформи, варто:

• організувати системне цільове підвищення кваліфікації вчителів 5–6 класів для роботи за новим Державним стандартом, а також для опанування методик проблемно-пошукового, дослідницького, соціально-емоційного навчання, педагогіки партнерства. Для цього забезпечити проходження всіма вчителями відповідного дистанційного курсу, підготувати тренерів, які будуть здійснювати офлайнові  тренінги на базі обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти;

• обладнати коштом донорів або відповідної субвенції навчальні приміщення 5–6 класів та надрукувати відповідні підручники для учнів. Перед друком підручників поліпшити їхню якість та виправити помилки в них, проаналізувавши зворотний зв’язок від педагогів, які вже працювали з ними;

• відновити підтримку пілотних закладів загальної середньої освіти, які апробують впровадження нового Державного стандарту, шляхом розробки модельних навчальних програм для 7–9 класів та їх навчально-методичного забезпечення, обладнання кабінетів для навчання, забезпечення надбавки для вчителів у пілотному експерименті апробації (аналогічно з рівнем початкової школи);

• розробити концепцію старшої профільної школи (академічного та професійного ліцею);

• розробити Державний стандарт профільної середньої освіти. Гармонізувати стандарти вищої освіти й нового Державного стандарту профільної освіти. Передбачити можливість зарахування результатів навчання в старшій школі як кредитів ЄКТС у ЗВО;

• оновити зміст освіти, з огляду на повоєнний стан країни;

• упроваджувати навчання з компетенціями під час вивчення предметів (інтегрованих курсів) та акцентувати на розвитку м’яких навичок;

• забезпечити україноцентричність змісту освіти,переглянути такі предмети: історія України, географія, література, мистецтво, мови (окремо чи в складі інтегрованих курсів);

• посилити природничо-математичну складову освіти (розвиток інноваційної компетентності, яка важлива для повоєнної відбудови країни);

• оновити вивчення предметів (інтегрованих курсів), які передбачають розвиток готовності до громадянської оборони (Захист України тощо);

• оновити зміст і підходи до фізичного виховання в закладах освіти, розвивати міжшкільні спортивні змагання.

Повоєнна потреба в оновленні змісту освіти, формуванні життєвої стійкості та м’яких навичок учнів, оновлення мережі закладів, могла б бути успішно вирішена через пришвидшення впровадження реформи НУШ. Наразі завершення навчання учнів «Нової української школи» у 12 класі заплановано на 2029–2030 навчальний рік. Проте у 2019 році було завершено дослідження Світового банку, яке засвідчило прогресивність реформи й зумовило початок перемовин між урядом України та Світовим банком щодо ресурсів для пришвидшення впровадження реформи.

Пришвидшення реформи і введення 12-го року навчання сприятиме синхронізації тривалості повної загальної середньої освіти з європейським простором.

1. Розробляти інструменти формувального оцінювання з різних навчальних предметів та курсів, відповідно до очікуваних результатів, встановлених державними стандартами для забезпечення зворотного звязку з учнями та мотивації їх до навчання. 

2. Передбачити наскрізне впровадження соціально-емоційного навчання для формування “м’яких” навичок (soft skills) і життєвої стійкості учнів.

3. Запровадити обов’язкове тестування для допомоги учням із професійною орієнтацією q вибором освітньої траєкторії. Запровадити нову посаду — консультант із професій.

4. Розробити дизайн пілотного проєкту в старшій профільній школі щодо співпраці із ЗВО.

1.4.3.2. Нормативно-правове забезпечення

• Для поділу на групи під час викладання інтегрованих предметів варто внести зміни до Наказу МОН від 20.02.2002 № 128.

• Для встановлення надбавок педагогам, які пілотують новий Державний стандарт базової освіти варто внести зміни до Постанови КМУ від 23.03.2011 № 373.

• Для внормування нових підходів до оцінювання навчальних досягнень, розробити нормативну базу щодо системи оцінювання (підсумкового й формувального) за різними освітніми галузями.

1.4.3.3. Фінансування

• Передбачити державну субвенцію на цільове підвищення кваліфікації вчителів, що забезпечують здобуття базової та профільної середньої освіти для роботи за Державним стандартом та на обладнання навчальних кабінетів для класів, які навчатимуться в НУШ.
  
  

• Забезпечити надбавки для вчителів та оновлення навчального середовища в пілотних класах, які апробують новий державний стандарт (аналогічно з  рівнем початкової школи).

• Передбачити додаткові видатки у 2026–2027 роках на підготовку та проведення пілотування ДПА у формі ЗНО після 9 класу.
  
  

• Передбачити додаткове фінансування на впровадження 12-го класу у 2029–2030 навчальному році.

1.4.3.4. Інституційні зміни

• Необхідно за кошти донорів створити впроваджувальну агенцію, яка консолідуватиме й координуватиме зусилля органів влади на державному й місцевому рівні, донорів для реалізації реформи «Нова українська школа».

1.4.3.5. Критерії оцінювання успішності / неуспішності реформи

• Оновлено зміст освіти, його навчально-методичне забезпечення.
  
  

• Надруковано підручники для класів, які навчаються за новими Державними стандартами, розроблені електронні версії матеріалів (зошитів) для учнів і методичні посібники для вчителів за модельними навчальними програмами.
  
  

• Усі вчителі й керівники закладів освіти пройшли цільове підвищення кваліфікації щодо переходу до навчання за новими Державними стандартами.
  
  

• Спрямовано цільові субвенції з державного бюджету до органів місцевого самоврядування для обладнання навчальних кабінетів, у яких навчаються учні за новими Державними стандартами, для впровадження проблемно-пошукового, дослідницького й діяльнісного навчання.
  
  

• Відновлено підтримку пілотних шкіл, які випереджають на рік навчання за новими Державними стандартами.
  
  

• Запроваджено ДПА шляхом зовнішнього тестування для випускників, які завершують здобуття базової загальної середньої освіти.
  
  

• Впровадження реформи координує один центр (упроваджувальна агенція) для консолідації зусиль великої кількості стейкхолдерів.
  
  

• Упроваджені методики визначення професійних нахилів учнів, їх профорієнтації для ефективнішого визначення їхньої подальшої освітньої траєкторії.
  
  

• Національні моніторингові дослідження виявляють поліпшення освітніх результатів учнів відповідно до сучасних потреб під час навчання за новими Державними стандартами освіти.
  
  

• Україна поліпшує свої результати в міжнародному дослідженні PISA — 2028 рік, у якій братимуть участь 15-річні учні, які навчалися за новими Державними освітніми стандартами.

 1.4.4. Напрям змін: Професійний розвиток та підвищення соціального статусу освітян

1.4.4.1. Етапи змін:

• Соціальний статус педагога.
  
  

• Поетапно виконувати Закон України «Про освіту» щодо оплати праці з одночасним реформуванням системи оплати праці педагогів.
  
  

• Для суттєвого збільшення заробітної плати вчителів, варто переглянути функціонал вчителя й принципи розрахунків оплати вчительської праці, збільшити структурно оновлене навчальне навантаження вчителя (уроки, обов’язкові офлайн та/чи онлайн індивідуальні та групові консультації тощо), консолідувати малі класи.
  
  

• Забезпечити соціальним житлом молодих вчителів, а також запровадити інші мотиваційні чинники для входження в професію молодих вчителів (інтернатура, фінансові стимули тощо).
  
  

• Професійний розвиток педагога й підготовка майбутніх вчителів.
  
  

• Упорядкувати демонополізований ринок підвищення кваліфікації, впровадити критерії та вимоги до курсів підвищення кваліфікації вчителів, результати навчання з яких визнаютьавтоматично на підставі внесення відповідної інформації до ЄДЕБО. Підвищення кваліфікації педагогів на таких курсах може відбуватися за кошти державного або місцевого бюджету.
  
  

• На базі центрів професійного розвитку вчителів, Інститутів післядипломної педагогічної освіти забезпечити консультативну підтримку вчителів у самооцінюванні власних компетентностей та побудові індивідуальної стратегії професійного зростання, а також психологічний супровід педагогічних працівників та забезпечення психологічного добробуту вчителя в умовах повномасштабної війни.
  
  

• Організувати підвищення кваліфікації вчителів, що забезпечують здобуття базової та профільної середньої освіти для роботи в Новій українській школі, зокрема, щодо психологічної підтримки учнів і застосування формувального оцінювання. Першочергово провести підвищення кваліфікації вчителів 5–6 класів.
  
  

• Прийняти нові стандарти вищої освіти, розроблені на основі сучасного професійного стандарту вчителя та забезпечити якісну підготовку вчителів за цими стандартами. Передбачити в освітніх програмах підготовку вчителів, розвиток усіх загальних та професійних компетентностей педагога. Обсяг практичної складової підготовки вчителів має становити не менше ніж 30 % від загального обсягу освітньої програми. Запровадити програму підтримки щодо створення конкурентоспроможних освітніх програм підготовки майбутніх учителів у закладах вищої освіти.
  
  

• Передбачити державну підтримку підготовки вчителів для викладання інтегрованих курсів, а також вчителів, здатних викладати декілька предметів, зокрема, за міждисциплінарними освітніми програмами.
  
  

• Стимулювати впровадження педагогічної інтернатури в закладах загальної середньої освіти та розвивати наставництво.
  
  

• Поступово замінювати атестацію вчителів зовнішньою сертифікацією на основі нового професійного стандарту вчителів.
  
  

• Розробити програми забезпечення вчителями деокупованих територій, зокрема шляхом стимулювання вчителів для роботи на деокупованих територіях за гостродефіцитними спеціальностями, а також перекваліфікації працівників інших сфер діяльності.
  
  

• Створити гнучку систему підтримки перекваліфікації та адаптації ветеранів війни, зокрема, для роботи в системі освіти.
  
  

• Професійний розвиток освітніх управлінців.
  
  

• Впровадити сертифікацію керівників закладів освіти для визначення додаткової мотиваційної надбавки або заробітної плати при переході на нову систему оплати праці.
  
  

• Розробити якісні програми підвищення кваліфікації освітніх управлінців та забезпечити їх проходження керівниками шкіл.
  
  

• Забезпечити участь України в міжнародних дослідженнях діяльності директорів шкіл і вчителів TALIS.

1.4.4.2. Нормативно-правове забезпечення

• Прийняти нові стандарти вищої освіти та розроблені на їхній основі освітні програми для підготовки педагогів за сучасними професійними стандартами вчителя.
  
  

• Ввести до Класифікатора професій посаду спеціального педагога та оновити НПА щодо підготовки та функцій асистента вчителя.

1.4.4.3. Фінансування

• Передбачити оплату праці наставникам за роботу з молодими вчителями.
  
  

• Підвищити заробітну плату вчителя коштом додаткових витрат із державного бюджету, не зважаючи на функціонал вчителя. Узгодити засади тарифікації його праці. Збільшити структурно оновлене навантаження вчителя до 22 годин. Консолідувати малі класи.
  
  

• Забезпечити соціальним житлом молодих вчителів, а також запровадити інші стимули для входження в професію молодих вчителів (інтернатура, фінансові стимули тощо), що потребуватиме додаткових витрат із державного бюджету.
  
  

• Забезпечити видатки з державного та місцевого бюджетів на підвищення кваліфікації педагогічних працівників.
  
  

• Передбачити фінансування з державного й місцевих бюджетів, а також інших джерел на програму перекваліфікації ветеранів війни.
  
  

• Передбачити кошти на участь у міжнародному дослідженні TALIS.

1.4.4.4. Інституційні зміни

• Створити на базі університетів дослідницького типу спеціальні програми підготовки вчителів для НУШ на основі міждисциплінарної ротації, які згодом замінять педагогічні інститути та університети.

1.4.4.5. Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи

• Збільшення частки молодих вчителів у закладах середньої освіти.

• Збільшення оплати праці педагога.

• Збільшення середнього балу ЗНО вступників на педагогічні спеціальності до ЗВО, наявність конкурсу на вступ.

• Працевлаштування випускників педагогічних освітніх програм у закладах освіти становить не менше 80 %.

• Опитування засвідчують готовність вчителів до впровадження нових державних стандартів.

• Понад 30 % керівників закладів освіти успішно пройшли сертифікацію.

• Опитування підтверджують задоволення освітян можливостями якісного підвищення кваліфікації.

1.4.5. Напрям змін: Розбудова сучасного інклюзивного, цифрового та безпечного середовища

1.4.5.1. Етапи змін

1. Впроваджувати наскрізну цифровізацію освіти та розвивати нові цифрові ресурси, які дадуть доступ до якісної освіти та індивідуалізації навчання.
   
   

2. Забезпечити всі заклади загальної середньої освіти швидкісним інтернетом.
   
   

3. Забезпечити ноутбуками вчителів, планшетами — учнів. Упроваджувати використання цифрових інструментів для документообігу та створити інтегровану систему електронного управління.
   
   

4. Розвивати цифрову електронну платформу, яка стане єдиним вікном для пошуку електронних освітніх ресурсів, зокрема, уроків («Всеукраїнська школа онлайн»), мультимедійних, методичних та тестових матеріалів для оцінювання за різними навчальними результатами відповідно до Держстандарту, тематичними блоками для різних вікових груп.
   
   

5. Створити навчально-методичні цифрові комплекти для базової та старшої школи.
   
   

6. Забезпечити заклади освіти навчально-методичними комплектами, які міститимуть: підручник (друкований та електронний), робочий зошит учня (електронний або друкований), а також посібник для вчителя (електронний). Обов’язковою умовою допуску підручника до конкурсу є його апробація та поліпшення змісту на основі зворотного зв’язку після апробації.
   
   

7. Сформувати та затвердити нові нормативи щодо навчального середовища,зокрема, для лабораторій.
   
   

8. Забезпечити сучасним обладнанням лабораторії, спеціалізовані кабінети для вивчення предметів (інтегрованих курсів) природничої, технологічної та мистецької галузей і фізичної культури.
   
   

9. В архітектурні проєкти закладів освіти варто внести створення безбар’єрного середовища та надійних укриттів, у яких може здійснюватися навчальний процес (зокрема, і в мирний час).
   
   

10. Почати використовувати сучасними архітектурними та дизайнерськими рішеннями під час проєктування, будівництва та оснащення освітніх просторів, які, зокрема, передбачають укриття, в якому може здійснюватися навчальний процес.
    
    

11. Модернізувати чинніукриття закладів загальної середньої освіти, перетворивши їх на якісні навчальні простори, які можна використовувати, зокрема, й у мирний час.
    
    

12. Розбудовувати шкільну психологічну службу для психологічної підтримки та адаптації різних категорій учнів із різним досвідом під час повномасштабної війни та різним ступенем травмованості.

1.4.5.2. Нормативно-правове забезпечення

• Внести змін до ДБН В.2.2–3:2018 Заклади освіти. Будинки і споруди.
  
  

• Змінити нормативну базу щодо створення, експертизи та забезпечення якісними підручниками, яка передбачає повноцінний цикл створення навчальних матеріалів, вибір учителя, незалежну експертизу та своєчасні закупівлі.

1.4.5.3. Фінансування

• Передбачити видатки на забезпечення сучасним обладнанням лабораторій, спеціалізованих кабінетів для вивчення предметів (інтегрованих курсів) природничої, технологічної та мистецької галузей і фізичної культури.
  
  

• Забезпечити фінансування для створення безбар’єрного середовища та модернізації надійних укриттів.
  
  

• Вирахувати кошти на забезпечення ноутбуками вчителів, планшетами — учнів.
  
  

• Виділити фінансування на створення навчально-методичних цифрових комплектів для базової та старшої школи.

 Усі витрати можуть покриватися з державного бюджету та/або донорських коштів.

1.4.5.4. Інституційні зміни

• Здійснити перерозподіл повноважень з експертизи навчально-методичного забезпечення і його закупівель між Інститутом модернізації змісту освіти та Українським інститутом розвитку освіти.
  
  

• Відокремити функції експертизи й замовлення підручників для уникнення конфлікту інтересів.

1.4.5.5. Критерії оцінювання успішності / неуспішності реформи

• Усі школи забезпечені швидкісним інтернетом до 2024 року.
  
  

• До 2025 року понад 80 % вчителів та учнів забезпечено ноутбуками й планшетами відповідно.
  
  

• Сформовані та надані навчально-методичні цифрові комплекти для базової та старшої школи.
  
  

• Створені нові нормативи щодо навчального середовища.
  
  

• Укриття в 100 % закладів загальної середньої освіти придатні для проведення навчального процесу.
  
  

• Забезпечена шкільна психологічна служба дляпідтримки та адаптації різних категорій учнів із різним досвідом під час війни та ступенем травмованості, послуги якої доступні учням усіх закладів загальної середньої освіти України.

1.4.6. Напрям змін: Удосконалення системи управління освітою та збору даних про якість та стан освіти

1.4.6.1. Етапи змін

1. Реалізувати та актуалізувати Стратегію розвитку освітніх оцінювань у сфері загальної середньої освіти в Україні до 2030 року, яка, зокрема, охоплює участь України в міжнародних дослідженнях PISA, PIRLS, TIMSS.
   
   

2. Провести ДПА зі стандартизованими завданнями після завершення кожного з рівнів середньої освіти.
   
   

3. Провести локальні моніторингові дослідження зі стандартизованим інструментом (зокрема, після 6 та 8 класів).
   
   

4. Провести моніторингові дослідження освітніх втрат і розривів для коригування освітніх програм та розробити ефективні методики подолання освітніх втрат і розривів на індивідуальному й груповому рівні.
   
   

5. Розробити інформаційні системи, які відображатимуть дані про індивідуальну освітню траєкторію кожного учня та його/її освітні здобутки, зокрема здобуті нею повні та часткові компетенції.
   
   

6. Створити єдину платформу для проведення освітніх оцінювань, а також для накопичення даних за результатами цих оцінювань. Ця платформа має містити дані про всі результати оцінювання та моніторингів, зокрема з можливістю для кожного учня побачити підсумкові результати ДПА та результати виконання кожного завдання ДПА. Розпорядником призначити УЦОЯО.
   
   

7. Модернізувати систему збору та обробки статистичної інформації у сфері загальної середньої освіти для забезпечення можливості подання даних у форматах Євростат/ОЕСР, а також в інших форматах, необхідних для ухвалення обґрунтованих рішень щодо розвитку системи загальної середньої освіти.
   
   

8. Переглянути процедури оцінки безпечності середовища з урахуванням нових викликів (дистанційна освіта, безпекова ситуація та укриття).
   
   

9. Провести навчання для представників засновників та керівників шкіл щодо законодавства про повну загальну середню освіту, їхніх повноважень, автономії закладів освіти та налагодження співпраці.
   
   

10. Забезпечити підтримку директорів шкіл щодо практичного впровадження внутрішньої системи гарантії якості освіти.
    
    

11. Створити сервісні центри для обслуговування основних потреб закладів освіти (зокрема, бухгалтерського супроводу, обслуговування електромереж, прибирання території тощо).

1.4.6.2. Нормативно-правове забезпечення

• Внести зміни до Законів України «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші документи законодавства, які б конкретизували повноваження місцевих органів іу  «розв'язанні питань освіти й науки», державного контролю за дотриманням законодавства щодо освітньої сфери, управління закладами освіти; зробили б їх відповідними до Законів України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту», збільшували б академічну, організаційну, кадрову, фінансово-господарську автономію закладів, що забезпечують здобуття загальної середньої освіти.
  
  

• Розробити правові механізми й умови створення, функціонування та розвитку корпоративних закладів загальної середньої освіти.

1.4.6.3. Фінансування

• Пропоновані зміни системи управління не передбачають зміни обсягів публічного фінансування державних і місцевих органів управління освітою та закладів, що забезпечують здобуття повної загальної середньої освіти. Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетне на організаційні та інші витрати, пілотні проєкти, моніторинг результатів реформи тощо будуть сприяти прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодженню з усіма зацікавленими сторонами.
  
  

• Забезпечити фінансування для участі України в міжнародних дослідженнях PISA, PIRLS, TIMSS.
  
  

• Передбачити кошти на проведення ДПА після завершення кожного з рівнів середньої освіти та проведення локальних моніторингових досліджень зі стандартизованим інструментом (зокрема, після 6 та 8 класів).
  
  

• Виділити кошти на інформаційну систему, яка відображатиме дані про індивідуальну освітню траєкторію кожного учня та на єдину платформу для проведення освітніх оцінювань, а також для накопичення даних за результатами цих оцінювань.
  
  

• Профінансувати створення сервісних центрів для обслуговування основних потреб закладів освіти.

1.4.6.4. Інституційні зміни

• Не потребує.

1.4.6.5. Критерії оцінювання успішності / неуспішності реформи

• Україна взяла участь в PISA – 2025 та 2028, PIRLS – 2026, TIMSS – 2027, TALIS 2024 та 2030. Україна піднялась у рейтингу PISA-2028.
  
  

• ДПА зі стандартизованими елементами відбувається щорічно з 2024 року. Аналіз результатів враховують під час формування й коригування політики у сфері освіти.
  
  

• Усі школи активно використовують інструменти формувального оцінювання, що підтверджено результатами дослідження про впровадження реформи НУШ.
  
  

• Якість управління закладами освіти покращується, що підтверджено результатами проведення інституційних аудитів від ДСЯО.
  
  

• З 2027 року працює єдина платформа для проведення освітніх оцінювань, яка демонструє, зокрема дані про індивідуальну освітню траєкторію учнів.

1.4.7. Комунікація реформ із суспільством

• Подолання освітніх втрат і розривів теж потребуватиме комунікаційних зусиль серед двох цільових аудиторій: вчительства та батьківства. З появою інструментів для надолуження важливо розповісти про них та їх доступність батькам, а також вчителям. Педагоги мають розуміти важливість їх використання та спонукати учнів ними користуватися. Батькам важливо пояснити цінність знань та компетентностей для майбутнього їхніх дітей.
  
  

• Необхідна комунікаційна кампанія щодо змін, передбачених впровадженням реформи “Нова українська школа” з усіма стейкхолдерами (вчителями, батьками, роботодавцями), зокрема, щодо цінності в нових державних стандартах: запровадження додаткового року навчання у старшій профільній школі.
  
  

• Закриття малокомплектних сільських шкіл або ж пониження їх статусу до філії є непопулярним кроком. Варто комунікувати щодо цього з батьками та іншими стейкхолдерами про потреби в реформуванні мережі задля підвищення якості освіти.
  
  

• Ще одним непопулярним кроком є проведення ДПА у формі ЗНО після 9-го класу у 2027 році, а також створення мережі професійних та академічних ліцеїв. Ці зміни теж варто підсилити комунікаційною кампанією серед батьків та педагогів, які можуть бути налаштовані негативно до цих нововведень.
  
  

• Реформа оплати праці педагога є непопулярною через: перегляд функціонала вчителя, засади тарифікації його праці, збільшення структурно оновленого навантаження вчителя, консолідацію малих класів. Процес варто супроводжувати якісною комунікаційною кампанією.
  
  

• Впорядкування демонополізованого ринку підвищення кваліфікації викличе спротив недоброчесних провайдерів та педагогів. Систематизація передбачає якісну комунікацію та стимулювання педагогів і керівників закладів освіти до підвищення кваліфікації у фахових провайдерів, що забезпечують якісне навчання.
  
  

• Проведення ДПА зі стандартизованим тестуванням після закінчення початкової школи є чутливою темою для вчительства. Оскільки в початковій школі дитину навчає один вчитель, відтак результати ДПА розглядають як оцінка його педагогічної майстерності. Вчителі можуть перевантажувати учнів домашніми завданнями для підготовки до ДПА та створювати стресову ситуацію щодо тестування для учнівства. Для батьків проведення тестування дітей молодшого віку також є небажаним. Відтак потрібна інформаційна кампанія щодо ДПА в 4 класі серед батьків та вчителів. Її мета – пояснити, що тестування сприятиме майбутній успішності учня/учениці й не впливатиме на його/її навчальну траєкторію.

1.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у цій сфері

• Порушення визначених Законами України засад державної політики у сфері освіти, принципів освітньої діяльності, прав учасників освітнього процесу.
  
  

• Гальмування необхідних для розвитку загальної середньої освіти реформ через їхню непопулярність, зокрема: переходу на 12-річну повну загальну середню освіту, зміни системи управління підвищення рівня автономії закладів загальної середньої освіти.
  
  

• Імітація реалізації реформи загальної середньої освіти та її дискредитація через відсутність майбутніхреальних змін у рамках НУШ.
  
  

• Скорочення фінансування повної загальної середньої освіти, нестача фінансування на забезпечення закладів загальної середньої освіти сучасним навчальним обладнанням.
  
  

• Посилення державного регулювання й не передбачене законами втручання органів управління освітою в діяльність закладів загальної середньої освіти через обов'язкові "рекомендації", додаткові форми перевірок, нагляду й контролю.
  
  

• Імітація та гальмування реформя системи закладів інституційного догляду й виховання дітей (деінституціалізації).
  
  

• Поширення проросійських імперських наративів в освітньому процесі. 
  
  

• Спроби переглянути мовну політику в освітньому процесі у бік зменшення викладання української мови та українською мовою.
  
  

• Скасування ДПА у формі ЗНО в повоєнний час.

2. ПОЛІТИКА У СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ

2.1. Нинішня ситуація у сфері вищої освіти на початок 2023 року

Загальний огляд української системи вищої освіти в порівняльній перспективі

Дані офіційної статистики про стан системи вищої освіти є суперечливими й ненадійними. Це пов’язано з використанням різних методик і швидкими змінами окремих показників. За даними Держстату України, які базуються на даних Єдиної державної електронної бази з питань освіти, загальна кількість закладів вищої освіти на початок 2020-2021 навчального року становила 515, а на початок 2021-2022 навчального року — 386. Близько 100 з цих закладів — це коледжі, які переважно працюють у сфері фахової передвищої освіти, але мають ліцензії на провадження освітньої діяльності за окремими освітніми програмами у сфері вищої освіти. 

Якщо зараховувати до закладів вищої освіти лише університети, академії та інститути, то за даними на початок 2019-2020 н.р. (останні, що надавав Держстат у такому інваріанті), таких закладів було 281, а кількість здобувачів вищої освіти в них становила 1,266 тис. осіб (у середньому 4500 осіб на ЗВО), зокрема 1140 тис. — у державних (6030 осіб на ЗВО), 18 тис. — у комунальних (1290) та 108 тис. — у приватних (1390). Для країн Європи ці показники, за даними European Tertiary Education Register, є вищими, тобто близько 10,5 тис. студентів на заклад у середньому за всіма країнами й типами закладів. Водночас варто враховувати великий діапазон цього показника, який навіть у публічних закладах вищої освіти може варіюватися від менше ніж 100 до понад 3 млн студентів. Кількість науково-педагогічних і педагогічних працівників становила 127,5 тис. осіб, що має співвідношення кількості студентів і викладачів — 9,9. Для більшості країн ОЕСР цей показник перебуває в межах 10-17. Серед українських студентів 42,3% здобували вищу освіту за кошти державного бюджету, 0,9% — за кошти місцевих бюджетів, 0,2% — за кошти юридичних осіб і 56,6% — за кошти фізичних осіб.  Серед студентів 72% здобувало вищу освіту за денною формою і 28% за заочною, близько 0,1% за вечірньою.

На початок 2021-2022 н.р. 77% студентів українських закладів вищої освіти належали до вікової групи 17-22 роки, 6% — до групи 23-24 роки, 4% — до групи 25-29 років, 10% — до групи 30+ років, 3% — молодші за 17 років. За даними Євростат у країнах ЄС розподіл є аналогічним, але дещо зміщеним у бік студентів старших вікових груп. Це пояснюють як більшою тривалістю здобуття середньої освіти, так і тим, що частина студентів вступає до закладів вищої освіти після певної перерви в навчанні. Також частина студентів обирає менше річне навантаження, тому їм доводиться вчитися довше ніж за звичайним термінами здобуття відповідних ступенів вищої освіти.

За Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» частка спеціального фонду за програмами підготовки спеціалістів із вищою освітою становила близько 40%. Цей показник приблизно збігається з часткою приватного фінансування вищої освіти. У країнах ОЕСР аналогічний показник варіюється від 7,8% для Норвегії до 76,3% для Сполученого Королівства. Однак для більшості країн він перебуває у вужчих межах від 15% до 50%. 

Мережа закладів вищої освіти

Однією з проблем української мережі закладів вищої освіти є наявність значної кількості закладів, що мають велику частку освітніх програм із малою кількістю здобувачів. Зокрема, за даними ЄДЕБО, за окремими освітніми програмами бакалаврату (не враховуючи нові чи такі, що припиняються) у середньому на курсі здобувають вищу освіту менше ніж 5 студентів. Водночас аналогічні освітні програми можуть бути і багатьох закладах, що розташовані в аналогічному місці. Також освітні програми з малою кількістю студентів можуть створюватися через те, що заклади вищої освіти не використовують вже чинні інструменти розв'язання подібних проблем — створення вибіркових блоків дисциплін замість окремих освітніх програм, зарахування результатів попереднього, а також неформального та інформального навчання тощо.

Як свідчать дані ЄДЕБО, національних та міжнародних рейтингів закладів вищої освіти, а також дані країн ЄС, малі заклади можуть бути ефективними, якщо вони реалізують невелику кількість споріднених освітніх програм. Натомість великі заклади з великою кількістю освітніх програм, які належать до різних галузей освіти і потребують значних витрат на різноманітне обладнання, можуть бути значно менш ефективними. Істотне підвищення ефективності як окремих закладів вищої освіти, так і мережі в цілому можливо досягати шляхом проведення закладами конкурентоспроможних наукових і прикладних досліджень та інноваційної діяльності, створення спільних освітніх програм та альянсів університетів, створення університетами спільних виробничих майданчиків тощо.

Порівняння наведених даних з аналогічними показниками країн ЄС свідчить, що збільшення середнього розміру закладів вищої освіти чи зменшення частки студентів, які здобувають вищу освіту за бюджетні кошти, може дещо сприяти збільшенню ефективності використання бюджетних коштів, але не може бути головним фактором забезпечення якості вищої освіти та її конкурентоздатності на європейському й світових ринках освітніх послуг.

Попри ці застереження, оптимізація мережі закладів вищої освіти є актуальною. Втім, критеріями оптимальності мають бути не розмір закладу чи кількість студентів, що припадають на одного науково-педагогічного працівника, а результати освітньої, наукової та іншої діяльності мережі. Цьому має сприяти реалізація нової моделі фінансування закладів вищої освіти, що була затверджена Постановою КМУ від 24 грудня 2019 р. № 1146 «Про розподіл видатків державного бюджету між закладами вищої освіти на основі показників їх освітньої, наукової та міжнародної діяльності». Однак після початку повномасштабної агресії росії проти України дія цієї Постанови була зупинена.

Потрібно окремо наголосити, що реорганізація (об'єднання, приєднання тощо)  закладів вищої освіти не повинна здійснюватися адміністративно. Будь-які рішення щодо такої реорганізації мають ухвалюватися закладами вищої освіти  з урахуванням альтернативних варіантів рішень;закриття не освітніх програм, створення спільних освітніх програм, запровадження дуальної форми здобуття вищої освіти за окремими ресурсомісткими освітніми програмами тощо. Проте державні органи та органи місцевого самоврядування можуть сприяти ухваленню таких рішень, зокрема, через пропозицію фінансових стимулів для процесів об’єднання (укрупнення) ЗВО, а також уточнення законодавчих вимог до провадження освітньої діяльності ЗВО. Також потрібно уникати надмірної уніфікації та інтеграції: як показує світовий досвід, в оптимально налаштованій системі вищої освіти можуть знайти своє місце і гігантські університети з кількома сотнями тисяч студентів, і  малі ЗВО з лише кількома десятками студентів.

За даними Держстату України на початок 2019-2020 навчального року з-поміж університетів, академій та інститутів 67% були державними, 5% — комунальними та 28% — приватними. На сьогодні немає університетів, академій чи інститутів, які б, відповідно до Закону України «Про освіту», мали статус корпоративних. За даними European Tertiary Education Register в країнах Єврозони у 2019 р. частка приватних закладів була вищою — 44%, водночас 45% із них становили заклади, що їх вважають приватними, але залежними від уряду (тобто такими, що отримують із бюджету  не менше 50% від загального обсягу фінансування своєї основної діяльності, або такими,  з бюджету яких фінансується заробітна плата викладачів). Станом на початок 2019-2020 н.р. за даними Держстату України 90% студентів здобували вищу освіту у державних університетах, академіях та інститутах, 1,5% — у комунальних і 8,5% — у приватних. За даними European Tertiary Education Register в країнах Єврозони у 2019 р. це співвідношення було істотно іншим: у публічних закладах вищої освіти навчалися 77% студентів, а в приватних — 23%. Ці дані свідчать про  те, що приватний сегмент вищої освіти потребує посилення й розвитку. Водночас це має бути доповненням, а не заміною розвитку публічних (державних та комунальних) закладів.

Правовий статус і типи ЗВО

Питання оптимізації мережі закладів вищої освіти стосується не лише їхньої кількості та розміру. Не менш (а можливо й більш) важливими є питання статусу, регіонального розподілу та типів закладів. Зокрема, для країн ЄС типовим є статус публічного закладу вищої освіти. Він принципово відрізняється від статусу бюджетної установи, який мають українські державні й комунальні ЗВО. Цей статус має різне наповнення у різних країнах. Водночас у всіх випадках він передбачає право самостійно розпоряджатися власними надходженнями й бути повноправним власником майна, придбаного шляхом власних надходжень, що є основою інституційної автономії ЗВО і неодмінною умовою підготовки фахівців, здатних приймати рішення й відповідати за їх наслідки. У деяких країнах публічні ЗВО також мають право володіння землею й капітальними спорудами. Натомість для українських ЗВО, що є бюджетними установами, будь-які власні надходження автоматично стають коштами спеціального фонду Державного бюджету, що можуть використовувати лише на визначені Бюджетним кодексом України цілі, залежно від групи джерела надходжень. Це обмеження стримує ініціативу державних і комунальних закладів вищої освіти, заважає їм оперативно реагувати на зовнішні виклики та можливості. 

Відповідно до Закону України «Про вищу освіту» заклади вищої освіти можуть бути повноправними власниками лише стосовно об’єктів права інтелектуальної власності. Однак і це право не закріплено послідовно в іншому законодавстві. 

Слід зазначити, що статус публічної інституції (або публічної установи) має стосуватися  не лише освіти, але й науки, медицини, культури та спорту. Водночас у сфері  вищої освіти необхідно більш послідовно застосовувати чинний правовий статус закладу вищої освіти (ЗВО), незалежно від того, чи є цей заклад юридичною особою публічного або приватного права. Державні, комунальні та приватні ЗВО інколи стикаються з неправомірними й асиметричними обмеженнями, зокрема в доступі до фінансування з державного та місцевих бюджетів, а також управлінні майном та коштами. Практичне, а не декларативне, забезпечення рівності прав всіх ЗВО незалежно від форми власності,  водночас глибока реформа відносин державних та комунальних ЗВО з їхніми засновниками (відповідно, державними органами та органами місцевого самоврядування) в контексті запровадження в українському законодавстві правового статусу публічної інституції — це два магістральні напрями майбутнього вдосконалення не лише освітнього законодавства, але й господарського, бюджетного, податкового, цивільного тощо.

Аналіз мереж закладів вищої освіти європейських країн свідчить, що більшість закладів можна зарахувати до однієї з таких груп: університети (дослідницькі), університети прикладних наук (технологічні), вищі школи (така класифікація не є вичерпною). Дослідницькі університети переважно реалізують академічні освітні програми, а освітні програми інших двох типів закладів часто мають прикладне спрямування й орієнтовані на підготовку до конкретних видів професійної діяльності. Частина таких закладів й освітніх програм виокремлена в підсистему професійної вищої освіти, в якій здійснюють підготовку за всіма рівнями вищої освіти включно з докторським (освітньо-науковим). Варто зазначити, що багато європейських і північноамериканських закладів, які мають у назві слова «технічний», «технологічний» тощо, за статусом є дослідницькими університетами, а кращі з них посідають провідні місця у світових рейтингах дослідницьких університетів. Закон України «Про вищу освіту» передбачає виокремлення чотирьох типів закладів вищої освіти — університети, інститути, академії та коледжі. Утім, чіткого розмежування цих типів закладів немає ані в Законі України «Про вищу освіту», ані в інших документах законодавства. Закон поділяє освітні програми на освітньо-професійні, освітньо-наукові та освітньо-творчі. Водночас освітньо-професійні програми можуть створюватися на короткому циклі й першому-другому рівнях вищої освіти, освітньо-наукові — на другому-третьому  рівнях, а освітньо-творчі — лише на третьому. Водночас більшість освітньо-професійних програм українських ЗВО є ближчими до академічних, ніж до професійних програм європейських університетів. Якщо вони навіть передбачають присвоєння певної професійної кваліфікації, це зазвичай відбувається без перевірки набуття компетентностей (результатів навчання), необхідних для здійснення відповідної професійної діяльності.

У деяких нормах чинного законодавства типологію ЗВО використовують для забезпечення окремим типам ЗВО додаткових прав та привілеїв. Зокрема, відповідно до статті 30 Закону України “Про вищу освіту”, “дослідницький університет” має привілейоване право “приймати остаточне рішення щодо присвоєння вчених звань”, а також “отримувати в пріоритетному порядку базове фінансування наукових досліджень”. Такі правові норми створюють нерівні умови конкуренції між ЗВО, зокрема щодо фінансування наукових досліджень. Натомість такі права варто було б пов'язувати не з типом закладу, а з окремими критеріями, зокрема, наявністю інституційної акредитації та результатами проходження державної атестації з провадження наукової (науково-технічної) діяльності.

Зміст і стандарти вищої освіти

Закон України «Про вищу освіту» покладає основну відповідальність за зміст освіти на заклади вищої освіти, що створюють освітні програми на основі рамкових стандартів вищої освіти, які, зокрема мають враховувати вимоги Національної рамки кваліфікацій та професійних стандартів. На сьогодні розроблено стандарти з більшості спеціальностей для бакалаврського й магістерського рівнів вищої освіти, а також значна частка стандартів докторського рівня. Однак стандарти, розроблені на початку цього процесу, потребують редагування через зміни законодавства й вдосконалення загальної методології. Також варто врахувати рекомендації Ради ЄС щодо ключових компетентностей для навчання протягом життя. Також потребує уточнення й гармонізації Перелік галузей знань та спеціальностей із Міжнародною стандартною класифікацією освіти, зокрема, це стосується неповного охоплення предметних галузей МСКО, а також наявністю значної кількості спеціальностей, які за МСКО мали б бути або освітніми програмами в межах інших спеціальностей, або міждисциплінарними освітніми програмами. Проблемою є також те, що заклади вищої освіти нерідко декларують вимоги до результатів навчання, що відповідають стандартам, але на практиці не забезпечують досягнення цих вимог.

Система забезпечення якості вищої освіти

Від 2014 року у вищій освіті запроваджено систему забезпечення якості вищої освіти, що базується на загальних принципах забезпечення якості у Європейському просторі вищої освіти. Втім, становлення як внутрішньої, так і зовнішньої системи забезпечення якості стикається зі складнощами через недостатній для забезпечення якості рівень фінансування вищої освіти, неготовність значної частини освітянської спільноти забезпечувати, а не імітувати забезпечення якості відповідно до принципів ЄПВО тощо. На репутацію нових процедур і Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, істотно впливає недостатня кваліфікація значної частини експертів, які часто здійснюють експертизу освітньої діяльності ЗВО не так на основі законодавства, як на основі звичних для них практик власних закладів.

Дарма що істотні зміни Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності у сфері вищої освіти, залишаються актуальними проблеми нечіткості та/або нерелевантності спільних для різноманітного кола спеціальностей вимог. Внесені в 2016-2020 р. концептуальні зміни дещо покращили ситуацію, але не усунули головні проблеми ліцензування. Практика застосування ліцензування від початку 1990-х років засвідчила його неефективність як інструмента забезпечення якості вищої освіти.

Фінансування вищої освіти

Фінансування вищої освіти в Україні недостатньо диверсифіковане й обтяжене численними обмеженнями, з огляду на доступ ЗВО різних типів та правових статусів до різних джерел фінансування, і з огляду на фінансову автономію державних та комунальних ЗВО щодо розпорядження коштами, що виділяють із загального фонду державного та місцевих бюджетів, та власними надходженнями. Залишаються недорозвиненими фінансування здобуття вищої освіти  коштом грантів (ваучерів) та пільгового кредитування. У бюджетному фінансуванні ЗВО кошти не є розподіленими , вони є асигновані державою та органами місцевого самоврядування як засновниками ЗВО і як замовниками їхніх послуг.  Через застаріле законодавство, зокрема щодо бюджету, та пристосовані до нього усталені практики закладів вищої освіти здобувачі мають обмежені можливості формування власних освітніх траєкторій, зокрема планування тривалості свого навчання та кількості кредитів ЄКТС, які вони беруть на навчальний рік чи семестр. В Україні не використовують традиційні для ЄС поняття "full-time" та "part-time" студент. Водночас нормативи бюджетного фінансування базуються на плановій "собівартості" навчання "типового" здобувача. Планову "собівартість" визначають за наявними коштами, а не за реальними потребами фінансування якісної освіти, а вартість навчання контрактників часто є істотно меншою за цей показник.

Гарантовані державою доплати за наукові ступені та вчені звання не стимулюють підвищення продуктивності та якості  праці науково-педагогічних працівників. З іншого боку, ці доплати фактично компенсують недостатню диференціацію заробітних плат НПП, що мають різні кваліфікації та різні результати праці. Навіть за цих доплат типові заробітні плати НПП за найвищими (20-25) тарифними розрядами ЄТС часто поступається заробітним платам працівників 8-12 розрядів ЄТС, що працюють в інших галузях економіки, а для деяких спеціальностей і початковим заробітним платам випускників без досвіду роботи. Це є однією з основних причин відсутності реальної конкуренції на більш вакансій науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти.

За цих умов  наявність гарантованих доплат за науковий ступінь і вчене звання, які здійснюються безвідносно до якісних показників праці, стимулює багатьох працівників до здобуття наукового ступеня й вченого звання будь-якими засобами заради гарантованої на багато років наперед подальшої “доплати” і є одним з вагомих чинників, які збільшують спокуси академічної недоброчесності, стимулюють вал беззмістовних публікацій і дисертацій, поширення псевдонауки та інші негативні явища. Оздоровлення цієї ситуації можливе лише через значне підвищення  фінансової автономії ЗВО, які мають отримати повноваження самостійно визначати заробітні плати своїх працівників (як по категоріях, так і індивідуально), зокрема від показників результативності та якості їхньої праці. Як і в питанні правового статусу ЗВО, така гостро необхідна реформа передбачає внесення системних змін до багатьох законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Щодо формування та розміщення державного замовлення є багато проблемних і дискусійних питань. Від 2016 р. розподіл більшості місць державного замовлення на підготовку бакалаврів відбувається через адресне розміщення («широкий конкурс»). Це дає змогу забезпечити для найкращих вступників можливість чесного вступу на найбільш привабливі для них освітні програми. Водночас це зумовлює «вимивання» молоді з регіонів, що створює загрозу для їх майбутнього розвитку. Ця проблема істотно посилилася через повномасштабну агресію росії проти України. Ще однією проблемою є розподіл місць державного замовлення між спеціальностями, який не ретранслює прогнозовані потреби України, а також різні можливості задоволення попиту на фахівців із різних спеціальностей за кошти фізичних та юридичних осіб. Потребує перегляду й сама концепція державного замовлення, зокрема варто обмежити цю кількість невеликою часткою спеціальностей. Бюджетне фінансування підготовки фахівців з інших спеціальностей мало б здійснюватися із застосуванням інших механізмів, що застосовують у країнах ЄС.

Потребують істотного підвищення заробітної плати науково-педагогічні працівники. Вони повинні стимулювати прихід до закладів вищої освіти висококваліфікованих фахівців, добре обізнаних у сучасному стані й проблематиці відповідних галузей знань і економіки, бути здатними розв’язувати ті задачі, розв’язанню яких вони мають навчити студентів. Водночас це є неможливим, коли заробітні плати доцентів і професорів інколи в рази менші ніж початкові заробітні плати, які сформовані ними для молодих спеціалістів. У цих умовах деякі вимоги законодавства, зокрема Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності на практиці, не забезпечують якість освіти, а лише стимулюють імітацію освітньої та наукової діяльності.

Управління закладами вищої освіти

Чинна система управління закладами вищої освіти потребує удосконалення. Варто поєднати функції органу, що забезпечують формування та реалізацію державної політики у сфері вищої освіти, із  дозвільними функціями та повноваженнями засновника (власника), що створює конфлікти інтересів у державних закладах вищої освіти, зокрема, у питаннях ліцензування освітньої діяльності. 

У закладах вищої освіти не забезпечено ефективний баланс повноважень і відповідальності між різними органами управління й громадського самоврядування. Насамперед це пов'язано зі збереженням радянського статусу керівника й принципу єдиного початку, не властивого закладам вищої освіти в країнах ЄС, де використовують різні моделі балансу повноважень органів управління та систем стримувань і противаг. 

Законодавство, з одного боку, надмірно регламентує структуру та повноваження органів управління закладом вищої освіти, а з іншого боку, не забезпечує балансу та чіткого розмежування повноважень і відповідальності між різними органами управління й самоврядування ЗВО. Норма про те, що повноваження органів управління визначають виключно Законом України «Про вищу освіту» або статутом закладу, не працює, бо на практиці чимало повноважень керівника, вченої ради та інших органів управління ЗВО визначають іншими законами чи підзаконними нормативними документами. Водночас нерідко виникають ситуації, коли ані Закон, ані статут не надають повноважень для ухвалення потрібних рішень жодному з органів управління чи самоврядування ЗВО.

Інший важливий дисбаланс управління закладами вищої освіти пов’язаний із відсутністю в них повноцінної інституційної автономії. Зокрема, керівник закладу (ректор) обирається колективом на основі запропонованої ним програми розвитку. Але відповідальним він є насамперед перед засновником, який укладає з ним контракт, де визначає цільові показники й терміни їх досягнення. Водночас цільові показники не обов'язково мають корелювати з програмою, на підставі якої було обрано відповідного кандидата.

Законодавство про вищу освіту й потреба в його майбутньому вдосконаленні

Помітною віхою в реформуванні вищої освіти стало ухвалення 2014 року нового Закону України «Про вищу освіту» і наступні суттєві зміни до цього закону.     

Важливими ідеями та напрямами реформи вищої освіти стали:

• забезпечення якості вищої освіти відповідно до Стандартів і рекомендацій щодо забезпечення якості у Європейському просторі вищої освіти, створення незалежного від Уряду та закладів вищої освіти Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, як органу, що здійснює зовнішнє забезпечення якості шляхом оцінювання та акредитації освітніх програм;
  
  

• запровадження «широкого конкурсу» під час вступу на навчання для здобуття вищої освіти для забезпечення справедливого доступу до вищої освіти, а також розширення сфери застосування зовнішнього незалежного оцінювання у сфері вищої освіти (ЄДКІ для випускників бакалаврату та/або магістратури з окремих спеціальностей, ЄВІ та ЄФВВ для вступу до магістратури); 
  
  

• істотне підвищення академічної автономії та відповідальності закладів вищої освіти, зокрема в частині визначення змісту освіти відповідно до рамкових компетентнісних стандартів вищої освіти, організації освітнього процесу, присудження академічних кваліфікацій, визнання результатів неформального та інформального навчання тощо;
  
  

• імплементація європейських та міжнародних документів до законодавства й практик діяльності закладів вищої освіти, зокрема, щодо гармонізації переліку галузей знань та спеціальностей із МСКО, узгодження вимог стандартів вищої освіти й освітніх програм із вимогами Національної рамки кваліфікацій, застосування ЄКТС тощо;
  
  

• зміна системи управління вищою освітою, зменшення повноважень МОН із передачею частини з них закладам вищої освіти, ДСЯО та НАЗЯВО;
  
  

• вдосконалення системи управління в закладах вищої освіти, підвищення впливу колегіальних органів та органів громадського самоврядування на прийняття рішень;
  
  

• підвищення академічної свободи науково-педагогічних працівників, зокрема, щодо вибору конкретного змісту освітніх компонентів, методик викладання, форм поточного контролю тощо;
  
  

• підвищення академічної свободи здобувачів вищої освіти, забезпечення їхнього права на індивідуальні освітні траєкторії та індивідуальні навчальні плани, визнання результатів неформальної та інформальної освіти та результатів навчання, здобутих під час академічної мобільності;
  
  

• дерегуляція системи підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників, надання їм значної свободи у виборі закладів, що забезпечують підвищення кваліфікації, їх освітніх програм, визнання результатів неформального навчання тощо;
  
  

• підвищення впливу роботодавців на формування освітньої політики, зміст освіти та оцінювання результатів навчання;
  
  

• стимулювання модернізації освітньої, наукової та міжнародної діяльності закладів вищої освіти через формульний розподіл бюджетного фінансування та місць державного замовлення на підготовку магістрів;
  
  

• покращення фінансування закладів вищої освіти через приведення вартості навчання за кошти фізичних та юридичних осіб відповідно до реальної собівартості навчання;
  
  

• запровадження нових форм здобуття вищої освіти, зокрема дуальної та мережевої, що мають сприяти посиленню взаємодії закладів вищої освіти з роботодавцями та одне з одним для спільної реалізації освітніх програм.

Водночас законодавство у сфері вищої освіти потребує вдосконалення, зокрема, це стосується врахування результатів розвитку систем вищої освіти країн Європейського простору вищої освіти, зокрема й України щодо: вимог до систем і процедур забезпечення якості вищої освіти, інституційної автономії закладів вищої освіти та дерегуляції, академічних свобод учасників освітнього процесу, управління в закладах вищої освіти, фінансування вищої освіти тощо. Багато суперечностей і колізій законодавства існує у сфері вищої освіти та законодавства, що регулює інші сфери. Насамперед це стосується бюджетного й податкового законодавства, законодавства з управління державною та комунальною власністю, а також використання застарілих норм і термінів в багатьох дотичних законах, що регулюють окремі сегменти вищої освіти (охорона здоров’я, військова освіта, підготовка поліціянтів і державних службовців тощо), ставлять вимоги до закладів вищої освіти чи освітніх програм, встановлюють певні соціальні норми (пенсії, відпустки тощо). 

2.2. Бачення вищої освіти України в перспективі 2030 року, включно з вимірювальними показниками цього стану

2.2.1. Засади державної політики у сфері вищої освіти 

Державна політика у сфері вищої освіти базується на чіткому розмежуванні ролей держави як:

• законодавця, що встановлює  основні правила функціонування системи вищої освіти;

• суб’єкта здійснення нагляду за дотриманням законодавства у сфері вищої освіти;

• одного з основних джерел фінансування (замовників) освіти й наукових досліджень у системі вищої освіти;

• засновника частини закладів вищої освіти.

2.2.2. Заклади вищої освіти 

У законодавстві передбачено окремий тип юридичної особи — “заклад вищої освіти”, основною діяльністю якого є провадження вищої освіти та наукова діяльність. 

Заклади вищої освіти, створені як юридичні особи публічного та приватного права, мають однакові права та повноваження: широку інституційну (академічну, фінансову, організаційну та кадрову) автономію, право володіти майном, право на бюджетне фінансування освітньої діяльності на конкурсних засадах, єдиний режим оподаткування, землекористування, право на отримання державної та/або комунальної власності в користування та/або господарське відання для провадження освітньої та наукової діяльності, право самостійно розпоряджатися всіма отриманими коштами (крім випадків, передбачених законодавством щодо окремих видів надходжень /як-от державне/регіональне замовлення, цільові програми тощо/, установчими документами закладу та/або укладеними ним договорами). 

Заклади вищої освіти мають чітко визначені місію та стратегію, яку поділяють як спільноти всередині самих закладів, так і їхні зовнішні партнери та громади. Ці місії й стратегії визначають головні цілі діяльності закладів у сфері навчання, досліджень та участі у вирішенні соціальних й економічних проблем суспільства, а успішність їхньої реалізації  впливає на  успішність та конкурентоспроможність кожного закладу.

Заклади вищої освіти є середовищем інтелектуального розвитку особистості, вивчення та пояснення навколишнього світу, драйверами інновацій та основою соціальних перетворень й економічного зростання України та Східної Європи загалом, вагомими майданчиками професійного обговорення важливих суспільних питань своїх громад і регіонів, напрацювання рішень та підтримки демократичних процесів в Україні.

Заклади вищої освіти мають високий рівень довіри, що  підтверджують результати соціологічних опитувань широкого загалу, рівень фінансування зі сторони бізнесу та міжнародних партнерів, а також залучення іноземних студентів та викладачів.

Українські заклади вищої освіти інтегровані в європейський освітній та дослідницький простори. Значна частина освітньо-наукових програм магістерського рівня та рівня доктора філософії є англомовна, створена в партнерстві із закладами вищої освіти країн ЄС, США та Канади, іншими країнами OECD.

Заклади вищої освіти створюють і реалізують програми вищої освіти, а також можуть реалізовувати освітні програми професійної й загальної середньої освіти та неформальної освіти самостійно чи у взаємодії з іншими юридичними особами. 

Право закладів вищої освіти на провадження будь-якої освітньої діяльності визначають за принципами академічної автономії закладів і ліцензіями та сертифікатами про акредитацію (у разі необхідності їх отримання). Під час проєктування освітніх програм (їхнього змісту, результатів навчання, форм здобуття освіти, методів навчання, кадрового та матеріально-технічного забезпечення), заклади вищої освіти визначають мету відповідної програми з урахуванням пріоритетів ринку праці, розвитку світогляду та загальних компетентностей здобувачів освіти та/або інших осіб, що навчаються, забезпечення розвитку знань у відповідній предметній області шляхом досліджень. Досягнення результатів навчання, визначених у процесі проєктування відповідної освітньої програми, гарантована системами внутрішнього та зовнішнього забезпечення якості вищої освіти.

Заклади вищої освіти, що здійснюють підготовку за 2-3 рівнями вищої освіти, мають визнані результати дослідницької, інноваційної та/або творчої мистецької діяльності у відповідних предметних областях з урахуванням специфіки такої діяльності в різних галузях знань і за різними типами освітніх програм. Заклади вищої освіти самостійно розв'язують питання щодо розподілу різних видів роботи (навчальної, методичної, наукової, організаційної) між працівниками та структурними підрозділами. Фінансування наукової/дослідницької та інноваційної діяльності закладів вищої освіти відбувається на засадах, зазначених у розділі 3 “Політика у сфері науки та інновацій”. Наукова робота викладачів закладів вищої освіти оплачують окремо від їхньої викладацької діяльності. Вимоги щодо ліцензування освітньої діяльності та акредитації освітніх програм вищої освіти не передбачають обов’язковості проведення наукових досліджень кожним викладачем. Заклади вищої освіти можуть проходити оцінювання наукової діяльності, і в разі позитивних результатів такого оцінювання отримувати базове фінансування наукової діяльності.

2.2.3. Фінансування вищої освіти

Діяльність закладів вищої освіти, створених як юридичні особи публічного та приватного права, може фінансуватися коштом:

• державного бюджету, який розподіляють за конкурсом та спрямований на отримання вищої освіти  здобувачами за правилами, які уможливлюють внутрішню й зовнішню академічну мобільність, навчання за власною освітньою траєкторією і з власним темпом навчання, встановлення нормативів фінансування закладом вищої освіти з огляду на кредит ЄКТС, а не на рік навчання;
  
  

• державного бюджету на підготовку в закладах вищої освіти на засадах державного замовлення  фахівців із певними професійними кваліфікаціями, необхідних для роботи в публічному секторі, зокрема для служби на посадах:офіцерського (сержантського й старшинського) та начальницького складу для задоволення потреб Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, інших розвідувальних органів України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту та виконання кримінальних покарань, центрального органу виконавчої влади. Навчання на умовах державного/регіонального замовлення може накладати на здобувача додаткові зобов'язання, відповідно до договору, який він укладає із замовником або уповноваженим ним органом;
  
  

• засновника, які спрямовані на утримання основних фондів та інституційний розвиток закладу вищої освіти;
  
  

• місцевих бюджетів (місцеве та регіональне замовлення), які розподілені між закладами освіти на конкурсних засадах на підготовку фахівців із певними професійними кваліфікаціями, необхідними для роботи в публічному секторі;
  
  

• державного та місцевих бюджетів, які розподіляють між закладами вищої освіти на конкурсних засадах для виконання державних і місцевих цільових програм;
  
  

• грантів (ваучерів) на здобуття вищої освіти, виданих особисто конкретним вступникам/здобувачам державою та іншими грантодавцями;
  
  

• інших юридичних та фізичних осіб, виплачених закладам вищої освіти за підготовку фахівців, інші послуги, пов'язані зі здобуттям освіти, проведення досліджень, наукову експертизу, консультації тощо, а також інші послуги, що надані закладом вищої освіти, відповідно до його статуту й законодавства; грантів на проведення досліджень;
  
  

• надання кредитів на здобуття вищої освіти, зокрема коштом державного чи місцевих бюджетів;
  
  

• іншими, незабороненими законодавством.

Ця система багатоканального фінансування діяльності закладів вищої освіти мусить забезпечувати:

• фінансування здобуття кредитів ЄКТС, а не років навчання;
  
  

• академічну мобільність (забезпечити студентам бакалаврату, магістрантам й аспірантам можливість за власним вибором, здобувати частину кредитів в інших закладах вищої освіти (наукових установах), не втрачаючи первинного джерела фінансування своєї освітньої програми);
  
  

• надання вступникам грантів (ваучерів) на здобуття вищої освіти за кошти державного/місцевого бюджету на термін від одного року до звичайного строку здобуття відповідного рівня вищої освіти, який розподіляють за результатами ЗНО, соціальними та іншими показниками.

2.2.4. Академічна спільнота

В академічній спільноті домінує бажання досягти високої якості навчання, викладання та досліджень, а не формального дотримання критеріїв; визначальними є принципи: академічної свободи, університетської автономії, доброчесності та інклюзивності, а також інтеграція академічної спільноти в економічне та суспільне життя громади.

Остаточне рішення з присвоєння особам наукових ступенів та вчених звань ухвалюють заклади вищої освіти, які мають таке право відповідно до законодавства. Держава не несе додаткових фінансових зобов’язань перед особами, які здобули науковий ступінь та/або вчене звання. Система оплати праці в закладі вищої освіти, зокрема нормативи оплати праці його працівників, порядок встановлення й розміри надбавок та доплат за наявність наукового ступеня та/або вченого звання, встановлюються вченою радою закладу вищої освіти.

2.2.5. Деякі додаткові вимірювальні показники, яких бажано досягти до 2032 року:

• за результатами QS Word University Rankings та The Times Higher Education World University Rankings не менш 3 закладів вищої освіти належать до ТОП-500 та не менш 6 — до ТОП-100. Принаймні один український університет належить до ТОП-500 Academic Ranking of World Universities;
  
  

• загальна кількість публічних (державних і комунальних) закладів вищої освіти (університетів, університетів прикладних наук/технологічних університетів, вищих шкіл) становить 80-120;
  
  

• середня кількість студентів у публічних (державних та комунальних) університетах становить 8000-10000, в університетах прикладних наук/технологічному університеті — 5000-8000;
  
  

• середня частка освітніх програм, що спільно реалізована двома чи більше закладами вищої освіти/науковими установами, або закладом вищої освіти та підприємством (передбачають здобуття вищої освіти за дуальною формою) для бакалаврського й магістерського рівнів становить не менше 10%;
  
  

• загальні середні видатки в розрахунку на одного студента закладу вищої освіти становлять не менше 3500 євро на рік;.
  
  

• загальна кількість студентів у розрахунку на одного науково-педагогічного працівника становить 15-20;
  
  

• середня заробітна плата науково-педагогічного працівника закладу вищої освіти становить 115-120% від середньої заробітної плати, а також залежно від економіки у відповідному регіоні;

• за результатами опитувань випускників та роботодавців не менше 70% оцінюють якість вищої освіти як високу й дуже високу.

2.3. Основні проблеми, які належить вирішити у сфері вищої освіти, щоб досягти бажаних результатів

2.3.1. Вступ на навчання до закладів вищої освіти

• Запровадити обов'язкове зовнішнє незалежне оцінювання загальних навчальних компетентностей (здатності здобувати вищу освіту відповідного рівня), як один з елементів конкурсного відбору під час вступу на освітні програми другого рівня вищої освіти).
  
  

• Запровадити раннє професійне орієнтування в старшій школі, зокрема помітити бажання/схильності до певної професії, уточнити застосування окремих спеціальностей у професійному житті, нівелювати стереотипи, зокрема гендерні, популяризувати STEM.
  
  

• Скоротити перелік категорій осіб, для яких під час вступу на навчання для здобуття вищої освіти застосовують окремі процедури, замінивши їх безоплатним корекційним навчанням із майбутньою участю в загальному конкурсі.
  
  

• Підвищити публічність та доступність даних про стан вищої освіти загалом та кожного закладу вищої освіти зокрема, а також забезпечити поінформованість вступників та їхніх батьків про перспективи після випуску.

2.3.2. Заклади вищої освіти

• Розширити й уточнити в законодавстві функції, права та повноваження окремого типу юридичної особи “заклад вищої освіти” (ЗВО), який має широку інституційну автономію з можливістю мати й самостійно розпоряджатися власними коштами, майном та формувати свою власну систему оплати праці з надбавками та доплатами.
  
  

• Встановити законом, що заклад  вищої освіти самостійно визначає модель і рівень оплати своїх працівників у межах наявних коштів, а колегіальні органи управління закладом вищої освіти затверджують річний бюджет закладу та контролюють його виконання.
  
  

• Встановити законом, що будь-яка особа не може бути керівником закладу вищої освіти більше ніж 10 років.

2.3.3 Фінансування вищої освіти

• Запровадити єдині підходи до фінансування освітньої та наукової діяльності в закладах освіти незалежно від їхньої форми власності та підпорядкування.
  
  

• Запровадити багатоканальну систему фінансування діяльності закладів вищої освіти, як описано вище.
  
  

• Передбачити, що розподіл грантів (ваучерів) на здобуття вищої освіти за кошти державного бюджету (крім здобуття вищої освіти за державним/регіональним замовленням) здійснюватиметься за загальнодержавним конкурсом у межах галузей знань або груп спеціальностей відповідно до конкурсних балів та пріоритетів, визначених вступниками, а також за соціальними показниками. Передбачити, що розподіл місць державного/регіонального замовлення здійснюватиметься кожним державним/регіональним замовником на основі загальнодержавного/загальнорегіонального конкурсу з урахуванням конкурсного бала й пріоритетів вступників за умови укладання додаткової угоди між вступником і державним/регіональним замовником, яка може містити вимоги до результатів навчання, строку навчання за відповідною освітньою програмою, забезпечення робочим містом після завершення навчання в державного/регіонального замовника. 
  
  

• Збільшити доступність пільгових кредитів на здобуття вищої освіти, запровадити  можливість укладання між здобувачами вищої освіти та кредиторами угод про розподіл доходів (income share agreement), збільшити обсяг соціальних стипендій та їхню адресність відповідно до рівня доходу.
  
  

• Зменшити вплив кількості студентів на обсяг публічного фінансування закладів вищої освіти, натомість збільшити вплив результатів освітньої та наукової діяльності, виконання місії закладу та його міжнародної активності (зокрема, участі у діяльності міжнародних організацій у сфері освіти та  науки, академічної мобільності та залучення викладачів і дослідників із країн ЄС, США та Канади).
  
  

• Залучити довгострокове пільгове міжнародне фінансування під інфраструктурні проєкти.

2.3.4. Процес навчання

• Збільшити гнучкість індивідуальних освітніх траєкторій у вищій освіті, визначити правила зміни освітньої програми під час навчання, фінансово стимулювати внутрішню та зовнішню академічну мобільність, популяризувати програми короткого циклу, визнавати результати навчання, що відповідають рівню освіти, здобуті шляхом попереднього формального, а також неформального та інформального навчання, зокрема професійний досвід.

2.3.5 Управління сферою вищої освіти

1. Посилити  аналітичні та комунікаційні функції  МОН та інших органів управління у сфері вищої освіти та водночас зменшити обсяг їхніх контрольних та дозвільних повноважень.
   
   

2. Активізувати публічну комунікацію та пояснення змін у системі, розробку та поширення рекомендацій та запровадити навчання управлінців різних рівнів.  Зменшити обсяг державного регулювання діяльності закладів вищої освіти, водночас посиливши вимоги щодо провадження освітньої діяльності, спрямованої на присудження/присвоєння здобувачам "регульованих кваліфікацій". Зокрема, передбачити для таких випадків зовнішнє незалежне оцінювання (Єдиний державний кваліфікаційний іспит) під час атестації здобувачів. Передати контрольно-наглядові повноваження МОН іншим державним органам або наглядовим радам публічних закладів вищої освіти.
   
   

3. Делегувати функції контролю за дотриманням єдиних правил у сфері освіти окремим органам: НАЗЯВО, органи фінансового контролю, Антимонопольний комітет, НАЗК, лишивши функції розробника єдиних правил функціонування системи освіти та замовника освітніх і наукових послуг засновника закладів освіти для МОН.

2.4. Політика розв'язання проблем у вищій освіті в перспективі 2030 року

Визначення проблеми/групи проблем:

Проблема 1. Неоптимальний правовий статус закладів вищої освіти, що заважає їхньому розвитку

Статус бюджетної установи передбачає утримання державного/комунального закладу вищої освіти засновником та наявність суттєвих обмежень фінансової автономії, що зумовлені цим статусом. Це істотно знижує мотивацію як закладів вищої освіти, так і їхніх партнерів до співпраці й надходження позабюджетних ресурсів до закладів вищої освіти. Також це зумовлює істотні обмеження академічної, організаційної та кадрової автономії закладів вищої освіти. 

Проблема 2.  Неефективні механізми фінансування вищої освіти

Механізми бюджетного фінансування закладів вищої освіти, зокрема через державне замовлення на підготовку фахівців, не стимулюють їх до забезпечення якості та результативності освіти й досліджень, а також не адаптовані до потреб забезпечення перепідготовки кадрів для повоєнного розвитку України. Норми освітнього законодавства не узгоджені з Бюджетним кодексом, а самий Бюджетний кодекс містить внутрішні суперечності з питань фінансування вищої освіти. Через війну зупинено дію Постанов КМУ, спрямованих на підвищення ефективності використання бюджетного фінансування вищої освіти.

Проблема 3. Недосконале законодавство щодо управління у вищій освіті на рівні держави, регіону та закладу

Законодавство щодо управління у вищій освіті на рівні держави, регіону та закладу в одних випадках випереджає розвиток іншого законодавства, а в інших — відстає від нього. Воно не повністю є відповідним до потреб розвитку освітньої галузі та практик ЄС. Обмеження регулювання повноважень органів управління закладу вищої освіти Законом України "Про вищу освіту" та статутом закладу, що має затверджуватися засновником як новий документ після внесення будь-яких змін, перешкоджає швидкому прийняттю необхідних рішень та де-факто не виконується насамперед на рівні законодавства. Законодавство стимулює створення наглядових рад як декоративних утворень, а не ефективних органів управління закладів вищої освіти. Управління базується на недосконалій освітній статистиці, заважає розвитку закладів вищої освіти, не передбачає створення ефективних зворотних зв'язків між вищою освітою та іншими галузями економіки, позитивний вплив вищої освіти на соціально-економічний, культурний розвиток України.

Проблема 4. Якість вищої освіти України не забезпечує її відповідність потребам суспільства й ринку праці, а також її конкурентоздатності в глобальному просторі

Норми законодавства щодо забезпечення якості вищої освіти базуються на застарілих вимогах ESG-2005 та орієнтують заклади вищої освіти на виконання певних формальних вимог (наявність певних документів, інструментів, процедур), а не на результат. Обсяги фінансування вищої освіти недостатні для забезпечення її якості, а чинні кошти використовуються неефективно. Законодавство вимагає виконання засновником вимог щодо ресурсного забезпечення освітньої діяльності, але не передбачає його відповідальності за невиконання цих вимог. Законодавство не повною мірою відповідає вимозі ESG-2015 щодо незалежності органів зовнішнього забезпечення якості вищої освіти від КМУ та закладів вищої освіти.

Проблема 5. Мережа закладів вищої освіти не задовольняє потреби та можливості держави. Освітнє середовище є фізично й морально застарілим, не корелює з потребами учасників освітнього процесу

Середня кількість студентів у закладі вищої освіти приблизно вдвічі менша, ніж на початку 1990-х років та у 2-5 разів менша, ніж типові значення для країн ЄПВО. Наслідком цього є неефективне використання бюджетних ресурсів на вищу освіту, зокрема необґрунтована наявність нечисленних груп, зокрема через здійснення підготовки за близькими освітніми програмами в територіально близьких закладах. Додаткові проблеми для підвищення ефективності мережі закладів вищої освіти створюють: підпорядкування державних цивільних закладів вищої освіти кільком ЦОВВ; незрозуміла класифікація закладів вищої освіти, незбіжна з класифікаціями, які використовують у ЄС і ЄПВО; недостатня диференціація вимог до освітніх програм різного типу, зокрема до програм професійного та академічного спрямування. 

2.4.1. Правовий статус закладів вищої освіти

2.4.1.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідно внесення змін до низки Законів, які б забезпечували інституційну (академічну, фінансову, організаційну та кадрову) автономію закладів вищої освіти. Зокрема, потрібні зміни до Цивільного, Бюджетного, Податкового, Земельного кодексів, Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність" стосовно:

• запровадження статусу публічної інституції (установи) як неприбуткової інституції, заснованої державними органами або органами місцевого самоврядування для виконання соціально-орієнтованих функцій, зокрема, у галузі освіти, яка розпоряджається державним чи комунальним майном на правах оперативного управління чи повного господарського відання, є повноправним власником майна, що придбано коштом власних надходжень, і самостійно розпоряджається власними надходженнями відповідно до своїх установчих документів;
  
  

• встановлення чітких й обґрунтованих критеріїв статусу закладу вищої освіти;
  
  

• визначення рамкових вимог щодо профільної діяльності закладів вищої освіти, яка, крім освітньої діяльності на рівнях вищої освіти, яка є основною, може враховувати освітню діяльність на інших рівнях освіти й у сфері позашкільної освіти та освіти дорослих, а також наукову, науково-технічну, інноваційну, культурну, мистецьку, музейну та бібліотечну діяльність, діяльність, спрямовану на розвиток України, її регіонів та громад, захист України, розвиток фізичної культури та спорту, надання медичних і ветеринарних послуг, видавничу діяльність тощо, зокрема залежно від чинних у закладі профілів освітньої підготовки;
  
  

• можливості провадження неприбутковими закладами вищої освіти всіх форм власності, крім бюджетних установ, непрофільної економічної діяльності, яка має бути організаційно та фінансово або інституційно відокремлена від їхньої профільної  діяльності;
  
  

• поступового переведення до статусу публічної інституції державних і комунальних закладів вищої освіти, крім тих, що відповідно до Закону залишатимуться бюджетними установами (військові заклади, університети внутрішніх справ тощо);
  
  

• права публічної інституції щодо користування переданою їй засновником державною/комунальною власністю (землею, будівлями та іншим майном) на пільгових засадах (аналогічно нинішньому режиму для бюджетних установ);
  
  

• права закладу вищої освіти самостійно розпоряджатися отриманими ним бюджетними коштами відповідно до визначеного цільового призначення та інших визначених законом умов бюджетного фінансування;
  
  

• визначення вимог щодо мінімального обсягу статутного капіталу публічного закладу вищої освіти з урахуванням його розміру та галузей знань, за якими здійснюватимуть підготовку фахівців;
  
  

• рівних прав та обов'язків публічних і приватних закладів вищої освіти щодо академічної, кадрової та організаційної автономії;
  
  

• рівних прав та обов'язків публічних і приватних закладів вищої освіти щодо провадження освітньої та наукової діяльності;
  
  

• рівних прав публічних і приватних закладів вищої освіти щодо бюджетного фінансування підготовки фахівців і наукових досліджень, що здійснюють на конкурсних засадах, окрім базового фінансування від засновників;
  
  

• критеріїв та правових обмежень діяльності неприбуткових закладів вищої освіти всіх форм власності;
  
  

• права приватних закладів вищої освіти обирати між статусами прибуткового та неприбуткового закладу;
  
  

• вилучення з податкового законодавства каральних норм, відповідно до яких неприбуткова установа втрачає статус неприбуткової на невизначений термін після будь-якого одиничного порушення режиму її доходів чи видатків;
  
  

• рівних умов оподаткування діяльності неприбуткових закладів вищої освіти всіх форм власності;
  
  

• рівних прав здобувачів вищої освіти на отримання податкової пільги, незалежно від форми здобуття вищої освіти й форми власності закладу, в якому вони її здобувають;
  
  

• права закладів вищої освіти, крім бюджетних установ, самостійно засновувати дочірні комерційні структури;
  
  

• права закладів вищої освіти самостійно визначати та змінювати свою внутрішню структуру;
  
  

• можливості запровадження засновником антикризового зовнішнього управління закладом вищої освіти за наявності визначених законом умов;
  
  

• визначення на рівні закону умов, за яких засновник має право здійснювати реорганізацію закладу вищої освіти шляхом перетворення, злиття, поділу, виділу або приєднання однієї юридичної особи до іншої. Однією з таких умов може бути звернення конференції трудового колективу або колегіального органу управління закладу вищої освіти;
  
  

• встановлення на рівні законів вимог щодо відкритості та прозорості діяльності закладів вищої освіти, а також ефективних інструментів притягнення до відповідальності закладів та осіб, що порушують вимоги законодавства щодо діяльності закладів вищої освіти.

2.4.1.2. Інституційні зміни

Реалізація пропонованих змін потребує скасування чи зміни повноважень центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про:

• призначення керівників закладів вищої освіти, що перебувають у сфері їх управління, та укладання з ними контрактів;

• звільнення керівників закладів вищої освіти, що перебувають у сфері їх управління, та/або припинення контрактів із ними;

• затвердження кошторисів і штатних розписів закладів вищої освіти, що перебувають у сфері їх управління;

• укладання із закладами вищої освіти договорів щодо цільового призначення та/або інших умов використання бюджетних коштів, що розподіляють на конкурсних засадах на підготовку фахівців, провадження наукових досліджень тощо;

• виконання функцій уповноважених органів з управління державним майном, переданим в управління/розпорядження тощо закладам вищої освіти.

Також необхідні зміни до підзаконних нормативних документів, що регламентують діяльність органів управління у сфері вищої освіти, зокрема ЦОВВ, НАЗЯВО та інші, що стосуються повноважень, які пропонують змінити. Зокрема, це має стосуватися майбутньої трансформації Міністерств з органів управління закладами вищої освіти в органи забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері вищої освіти, запровадження оцінювання ефективності використання наданої інституційної автономії Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти під час інституційної акредитації закладів.

2.4.1.3. Фінансування

Зміна статусу державних і комунальних закладів вищої освіти власноруч не передбачає зміни обсягів публічного фінансування вищої освіти та фінансування державних органів, які мають готувати, приймати та впроваджувати відповідні зміни законодавства. Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетне на організаційні та інші витрати, буде сприяти прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами.

Наслідком зростання інституційної автономії закладів вищої освіти стане активізація залучення ними додаткового позабюджетного фінансування.

2.4.2. Механізми фінансування вищої освіти

2.4.2.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідне внесення змін до низки Законів, які б забезпечували реалізацію пропонованих змін механізмів фінансування вищої освіти. Зокрема, потрібні зміни до Бюджетного кодексу, Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність" стосовно:

• виокремлення коштів державного бюджету, які: 

• розподіляють на конкурсних засадах між закладами вищої освіти всіх форм власності на забезпечення провадження освітньої діяльності у сфері вищої освіти;

• розподіляють на конкурсних засадах між закладами вищої освіти та науковими установами всіх форм власності для провадження наукових досліджень відповідно до державних цільових програм;

• адресно розподіляють між закладами вищої освіти на засадах державного замовлення на підготовку фахівців з окремих спеціальностей для роботи в публічному секторі; 

• передають публічним закладам вищої освіти, заснованим державою,  на забезпечення їхнього розвитку;
  
  

• виокремлення коштів місцевих та регіональних бюджетів, які: 

• розподіляють  на конкурсних засадах між закладами вищої освіти всіх форм власності на забезпечення провадження освітньої діяльності у сфері як фінансування здобуття вищої освіти; 

• розподіляють на конкурсних засадах між закладами вищої освіти та науковими установами всіх форм власності для провадження наукових досліджень відповідно до регіональних цільових програм; 

• адресно розподіляють між закладами вищої освіти на засадах місцевого та регіонального замовлення на підготовку фахівців з окремих спеціальностей для роботи в публічному секторі; 

• передають публічним закладам вищої освіти, заснованим місцевими органами  на забезпечення їх розвитку;
  
  

• запровадження державних, регіональних та місцевих індивідуальних грантів (ваучерів) на здобуття вищої освіти;
  
  

• стимулювання розвитку кредитування громадян для здобуття вищої освіти, зокрема коштом державних, регіональних та місцевих бюджетів;
  
  

• стимулювання залучення закладами вищої освіти позабюджетних, зокрема інвестиційних, джерел фінансування закладів вищої освіти;
  
  

• зміни принципу бюджетного фінансування здобуття вищої освіти, зважаючи на фінансування кредитів ЄКТС, а не років навчання;
  
  

• скасування гарантованих державою доплат за наявність наукового звання та/чи наукового ступеня без зменшення загального обсягу фонду оплати праці та з одночасною відмовою від застосування Єдиної тарифної сітки;
  
  

• зміни процедур бюджетного фінансування із запровадженням принципу “гроші ходять за студентом” для забезпечення академічної мобільності (можливості для студентів бакалаврату, магістрантів та аспірантів за власним вибором здобувати частину кредитів в інших закладах вищої освіти чи наукових установах, не втрачаючи первинного джерела фінансування своєї освітньої програми).

2.4.2.2. Інституційні зміни

Реалізація пропонованих змін потребує зміни повноважень центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо:

• планування й реалізації бюджетного фінансування закладів вищої освіти;
  
  

• відокремлення в ЦОВВ та органах місцевого самоврядування функції фінансування закладів вищої освіти на правах їхнього засновника від функції фінансування закладів вищої освіти (всіх форм власності) на правах замовника освітньої та наукової діяльності;
  
  

• розширення фінансової автономії закладів вищої освіти, зокрема щодо надання закладам вищої освіти права встановлювати власну систему оплати праці своїх викладачів та співробітників та скасування затвердження фінансових планів та звітів засновником;
  
  

• посилення повноважень наглядових рад ЗВО за фінансово-господарською діяльністю.

2.4.2.3. Фінансування

Зміна механізмів публічного фінансування закладів вищої освіти само собою не передбачає зміни обсягів публічного фінансування вищої освіти. Натомість конкурсний розподіл цих обсягів між закладами вищої освіти (державними, комунальними та приватними) змінюватиметься, зважаючи на результати їхньої освітньої та наукової діяльності. 

Цей напрям реформи не передбачає зміни обсягів фінансування державних органів, які мають готувати, приймати та впроваджувати відповідні зміни законодавства. Водночас додаткове фінансування, зокрема, позабюджетне на організаційні та інші витрати, буде сприяти прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами.

Одним з очікуваних результатів є ефективніше використання бюджетних коштів через диверсифікацію механізмів бюджетного й позабюджетного фінансування та узалежнення обсягів публічного фінансування від результатів освітньої, наукової та іншої діяльності закладу та попиту його випускників. Також очікується поступове зростання позабюджетних надходжень закладів вищої освіти, завдяки зростанню зацікавленості ЗВО у власних надходженнях, через кращі можливості їхнього ефективного використання на забезпечення якості вищої освіти, досліджень та інновацій.

2.4.3. Система управління у вищій освіті на рівні держави, регіону та закладів вищої освіти

2.4.3.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідне внесення змін до низки законів, зокрема Цивільного кодексу, Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність" для реалізації пропонованих інституційних змін, а також стосовно:

1. Перегляду повноважень ЦОВВ щодо управління закладами вищої освіти на основі чіткого розмежування функцій державних органів щодо: 
   
   

• визначення державної політики  та основних правил функціонування системи вищої освіти; 

• здійснення державного нагляду за дотриманням законодавства у сфері вищої освіти; 

• державного замовлення підготовки фахівців та наукових досліджень у системі вищої освіти; 

• виконання повноважень засновника частини закладів вищої освіти;

• здійснення державного нагляду за управлінням державним/комунальним майном, переданим закладу вищої освіти в управління/користування;

• формування наглядових рад публічних закладів вищої освіти за встановленими законом критеріями.

2. Закріплення, відповідно до вимог Європейського простору вищої освіти, статусу Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти як незалежного від КМУ та від закладів вищої освіти органу, що здійснює зовнішнє забезпечення якості вищої освіти.
   
   

3. Закріплення на рівні законодавства залучення всіх зацікавлених сторін до розроблення та узгодження рішень на всіх рівнях управління вищою освітою — здобувачів освіти, викладачів, наукових працівників, представників адміністрації закладів освіти, роботодавців, представників органів державного управління та місцевого самоврядування.
   
   

4. Перегляду прав закладів вищої освіти та повноважень його органів управління (самоврядування) з огляду на зміну статусу закладів вищої освіти, зокрема: 
   
   

• надання закладам вищої освіти, за умови відповідності встановленим законом критеріям, права самостійно присвоювати наукові ступені та вчені звання; 
  
  

• усунення надмірної регламентації структури закладу вищої освіти.

2.4.3.2. Інституційні зміни

Реалізація пропонованих змін потребує скасування чи зміни повноважень центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо:

• призначення обраних керівників державних і комунальних закладів вищої освіти та укладання контрактів із ними;
  
  

• визначення ролі МОН як основного осердя центрального органу виконавчої влади, що відповідає за забезпечення формування державної політики у сфері вищої освіти розробки державної політики за участі інших ЦОВВ;
  
  

• скасування операційного підпорядкування ЗВО МОН, крім вищої військових навчальних закладів та закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання;
  
  

• скасування ліцензування освітньої діяльності у сфері вищої освіти, крім освітніх програм, що передбачають здобуття професійної кваліфікації з професій, для яких законами або міжнародними договорами України запроваджено додаткове регулювання ліцензування освітньої діяльності у сфері вищої освіти;
  
  

• формування авторитетних громадських організацій, що представляють основні зацікавлені сторони у сфері вищої освіти — здобувачів освіти, викладачів, наукових працівників, адміністрацію, роботодавців;

Варто зосередити повноваження із забезпечення формування державної політики у сфері вищої освіти в єдиному органі — міністерстві освіти і науки, залишивши за іншими ЦОВВ лише погодження рішень з окремих питань. Через новий статус публічних закладів вищої освіти мають зникнути функції ЦОВВ з управління закладами та поняття сфери управління ЦОВВ у контексті управління закладами вищої освіти, окрім військових закладів вищої освіти та закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання.

Передбачено, що система управління закладу вищої освіти повинна базуватися на визначених Законом балансі повноважень і системі стримувань та противаг двох обов'язкових органів управління, а також органів, які можуть бути додатково визначені статутом закладу. 

Обов'язковими є:

• вища посадова особа ЗВО (ВПО — ректор, президент, начальник, директор тощо), яка відповідає за розробку й реалізацію стратегії закладу та керування поточною діяльністю адміністрації ЗВО;
  
  

• основний колегіальний орган управління (вчена рада, академічна рада, сенат тощо), який обирається зі складу науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників, а також здобувачів вищої освіти, та відповідає за визначення стратегії закладу, його основних політик та  освітньої, наукової та інноваційної діяльності.

Варто скасувати введення в дію рішень основного колегіального органу управління вищою посадовою особою ЗВО. 

 Водночас потрібно встановити Законом:

• обов'язковий перелік основних питань освітньої, наукової та інноваційної діяльності ЗВО, остаточні рішення з яких приймає основний колегіальний орган управління ЗВО, зокрема за поданням або погодженням ВПО ЗВО та/або наглядової (опікунської) ради;
  
  

• обов'язковий перелік основних питань діяльності ЗВО, остаточні рішення з яких приймає ВПО ЗВО, зокрема за поданням або погодженням основного колегіального органу управління та/або наглядової (опікунської) ради;

У військових закладах вищої освіти та закладах вищої освіти зі специфічними умовами навчання повноваження органів управління визначають за спеціальними законами, що регулюють їх діяльність.

Для виконання окремих повноважень засновника в закладах вищої освіти (крім тих, що відповідно до Закону залишатимуться бюджетними установами) засновник створює, як обов’язковий орган, наглядову (опікунську) раду, до складу якої входять представники засновника, роботодавців, інших зовнішніх зацікавлених сторін. Законом встановлюється обов'язковий перелік основних цілей діяльності ЗВО, остаточні рішення з яких приймає наглядова рада, враховуючи визначені законами рамкові вимоги, зокрема за поданням засновника, ВПО ЗВО та/або основного колегіального органу управління, зокрема рішень щодо: 

• затвердження статуту закладу та змін до нього;

• призначення на посаду обраного у визначеному статутом порядку ВПО ЗВО та укладання з ним контракту;

• звільнення з посади ВПО ЗВО (за поданням основного колегіального органу управління);

• погодження фінансового плану та затвердження фінансового звіту ЗВО;

• погодження системи оплати праці викладачів та співробітників (за поданням основного колегіального органу управління);

• нагляду за дотриманням статуту ЗВО органами управління й громадського самоврядування.

Засновник має право передавати наглядовій раді інші свої повноваження, водночас окрім тих, передача яких заборонена законом.

Заклад вищої освіти має право самостійно, відповідно до його статуту й законодавства, розв'язувати інші питання формування системи управління, зокрема назв, структури й повноважень органів управління, планування діяльності, звітності тощо. Водночас має бути передбачена персональна відповідальність керівника ЗВО за порушення ним законодавства та статуту на підставі зовнішнього аудиту діяльності ЗВО та/або на підставі рішень суду чи інших органів, уповноважених статутом закладу.

У закладі вищої освіти діє самоврядування працівників, студентів і молодих науковців. Відповідні внутрішні стейкхолдери самостійно, у межах, визначених законами, розв'язують питання формування й діяльності своїх органів самоврядування, делегування своїх представників до колегіальних органів управління й дорадчих та робочих органів у випадках, коли це передбачено Законом та/або статутом закладу. Законом та/або статутом може бути передбачено погодження окремих рішень та внутрішніх нормативних документів органами самоврядування закладу вищої освіти.

2.4.3.3. Фінансування

Перебудова системи управління у вищій освіті на рівні держави, регіону та закладів вищої освіти не потребує окремого фінансування.

Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетні, спрямовані на організаційні та інші витрати, сприятимуть прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами, а також імплементацію.

2.4.4. Якість вищої освіти

2.4.4.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідне внесення змін до Законів України "Про освіту", "Про вищу освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", які б забезпечували реалізацію пропонованих інституційних змін, а також змін механізмів фінансування. Крім того, необхідно внести до зазначених законів зміни стосовно:

• адаптація вимог до систем внутрішнього й зовнішнього забезпечення якості вищої освіти відповідно до Стандартів і рекомендацій щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти та інших документів ЄПВО, ЄС і ЮНЕСКО з цього питання;
  
  

• створення рамкових вимог щодо наявності в закладах вищої освіти процедур запровадження освітніх програм, які, зокрема, мають передбачати оцінювання потреб ринку праці, наявність необхідних кадрового й матеріально-технічного забезпечення, відповідність Національній рамці кваліфікацій та стандартам вищої освіти;
  
  

• визначення особливостей провадження освітньої діяльності за професійними освітніми програмами вищої освіти (професійна вища освіта), зокрема, щодо:

• спрямованості таких програм на присудження професійних кваліфікацій відповідного рівня;

• можливості комплексного (за блоками) вибору освітніх компонентів, орієнтованих на підготовку до здобуття обраної професійної кваліфікації;
  
  

• впорядкування присвоєння професійних кваліфікацій випускникам і студентам закладів вищої освіти, зокрема встановлення закладом вищої освіти додаткових вимог щодо:

• підвищеного обсягу кредитів ЄКТС для практичної підготовки, зокрема шляхом практик, застосування дуальної форми здобуття освіти та можливості включення стажування на відповідних посадах на підприємствах, в установах і організаціях як складника відповідних освітніх програм;

• набуття визначених відповідним професійним стандартом професійних компетентностей;

• наявності окремої процедури атестації для присвоєння професійної кваліфікації;
  
  

• визначення особливостей провадження освітньої діяльності за академічними освітніми програмами вищої освіти, спрямованими на розвиток особистості та підготовку фахівців широкого профілю, здатних швидко адаптуватися до змін суспільства, ринку праці, технологій тощо, зокрема щодо збільшення частки загального обсягу освітньої програми, що обирається студентом самостійно;
  
  

• визначення особливостей провадження освітньої діяльності за науковими освітніми програмами, спрямованими на підготовку фахівців для наукової, науково-педагогічної, педагогічної та інноваційної діяльності, зокрема щодо наукової складової відповідних освітніх програм;
  
  

• запровадження безплатних корегувальних курсів для окремих категорій вступників до закладів вищої освіти (діти з малозабезпечених та неповних сімей, сироти, діти з інвалідністю, діти загиблих захисників України та ін.);
  
  

• розширення можливостей для формування здобувачами вищої освіти індивідуальних освітніх траєкторій, зокрема шляхом: 

• самостійного обрання темпу та форм здобуття вищої освіти;

• розширення можливостей вільного вибору студентами освітніх компонентів, а також  блоків освітніх компонентів, спрямованих на здобуття певної професійної кваліфікації; 

• зарахування результатів попереднього навчання відповідного рівня складності та результатів внутрішньої та зовнішньої академічної мобільності; 

• визнання результатів неформального та інформального навчання, зокрема досвіду професійної діяльності;

• визначення правового статусу коротких освітніх програм, які реалізуються на певному рівні вищої освіти й передбачають присвоєння часткових кваліфікацій або мікрокваліфікацій, та забезпечення можливості здобуття ступеня вищої освіти шляхом накопичення таких кваліфікацій і відповідних кредитів ЄКТС протягом життя.
  
  

• особливостей здобуття вищої освіти особами, які вже здобули раніше відповідний або вищий ступінь вищої освіти, зокрема у частині умов прийому;
  
  

• особливостей створення й реалізації міждисциплінарних освітніх програм;
  
  

• установлення рамкових вимог щодо розроблення закладами вищої освіти порядку та умов визнання результатів попереднього навчання та відповідних кредитів ЄКТС;
  
  

• установлення рамкових вимог щодо забезпечення закладами вищої освіти компетентності і професійного розвитку викладачів, відповідно до специфіки освітніх компонентів, які вони забезпечують;
  
  

• скасування ліцензії освітньої діяльності у сфері вищої освіти, окрім освітніх програм, що передбачають здобуття професійної кваліфікації з професій, для яких законами або міжнародними договорами України запроваджено додаткове регулювання;
  
  

• встановлення на рівні закону вимог щодо забезпечення формування ключових компетентностей для навчання протягом життя, визначених Радою ЄС, відповідно до рівня вищої освіти й особливостей предметної області освітньої програми;
  
  

• створення доброчесного академічного середовища й забезпечення академічної доброчесності учасників освітнього процесу.

Також необхідно:

• узгодити з пропонованими змінами Положення про акредитацію освітніх програм;

• розробити й затвердити положення про інституційну акредитацію закладів вищої освіти й про акредитацію незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти;

• запровадити перелік галузей знань, що відповідає Міжнародній стандартній класифікації освіти;

• істотно посилити практичну складову в освітніх програмах, що передбачають присвоєння професійної кваліфікації.

2.4.4.2. Інституційні зміни

Реалізація пропонованих змін потребує зміни повноважень центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо:

• перегляду повноважень органів управління у сфері вищої освіти з питань забезпечення якості вищої освіти з метою усунення дублювання функцій та/або розширеного трактування своїх повноважень окремими органами;
  
  

• забезпечення статусу Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти як установи, що має організаційну та операційну незалежність від органів виконавчої влади, закладів вищої освіти та інших зацікавлених сторін і приймає рішення з питань зовнішнього забезпечення якості вищої освіти незалежно від них;
  
  

• створення мережі незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти за підтримки держави, але без прямого втручання державних органів та Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.

2.4.4.3. Фінансування

Варто забезпечувати якість та конкурентоздатність вищої освіти, її здатність створювати людський капітал та інновації, необхідні для прискореного зростання економіки через збільшення частки високотехнологічної продукції. Варто значно збільшити обсяг як публічного, так і позабюджетного фінансування вищої освіти. 

З огляду на стан економіки України під час війни та повоєнного відновлення, пропонують збільшити реальні обсяги публічного фінансування освіти й науки порівняно з темпами зростання ВВП, а також шляхом синергетичного ефекту від реалізації комплексних державних програм, що передбачають освітнє й наукове забезпечення проєктів відновлення України, створення наукомістких технологій та виробництв, покращення системи охорони здоров'я, захист навколишнього середовища тощо.

Другим напрямом покращення публічного фінансування має бути підвищення ефективності використання бюджетних коштів, зокрема шляхом розвитку мережі закладів вищої освіти, спрямованого на досягнення найвищої результативності щодо забезпечення потреб соціально-економічного розвитку України за гарантованого рівня якості вищої освіти і її доступності у всіх регіонах України.

Очікувано, що новий статус публічних ЗВО сприятиме залученню додаткового позабюджетного фінансування через розширення дослідницької, інноваційної, експертної тощо діяльності, а підвищення якості вищої освіти — через більшу привабливість української вищої освіти для іноземних студентів.

Реформа не передбачає зміни обсягів фінансування органів управління освітою. Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетне на організаційні та інші витрати, сприятиме прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами.

2.4.5. Мережа та освітнє середовище закладів вищої освіти 

2.4.5.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідно внести зміни до Законів України "Про вищу освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", Положення "Про акредитацію освітніх програм", низки  інших документів законодавства зміни щодо:

• показників стану мережі публічних закладів вищої освіти, що гармонізовані з показниками Євростат і можуть використовуватися для прийняття рішень щодо оптимізації мережі;

• внесення інформації про заклади вищої освіти України до європейських баз даних, зокрема до European Tertiary Education Register;

• можливості створення університетських альянсів, спрощення створення спільних освітніх програм, внутрішньої академічної мобільності;

• визнання результатів попереднього навчання за освітніми програмами вищої освіти;  

• підстав і способів дій засновників під час реорганізації закладів вищої освіти;

• обов'язкових вимог до матеріально-технічного забезпечення для освітніх програм, що передбачають присвоєння професійних кваліфікацій із професій, що потребують додаткового регулювання;

• правових засад відбудови мережі зруйнованих та пошкоджених закладів вищої освіти;

• цільових державних і регіональних програм оновлення матеріально-технічної бази публічних закладів вищої освіти;

• створення режиму максимального сприяння для внутрішніх інвестицій та міжнародної допомоги у відбудові мережі зруйнованих та пошкоджених закладів вищої освіти

2.4.5.2. Інституційні зміни

За результатами реформи очікують, що мережа закладів вищої освіти на 2030 р. складатиметься з 80-120 публічних закладів, а також низки приватних закладів. Вимоги до ЗВО різних типів на цьому етапі пропонують не формалізувати, а базувати на природній диференціації, що буде випливати зі здатності закладу виконувати вимоги й критерії отримання публічного фінансування на освітню й наукову діяльність. 

Будь-які рішення щодо реорганізації ЗВО мають ухвалюватися засновниками виключно на підставі відповідних пропозицій цих ЗВО, а після набуття ЗВО статусу публічної установи — наглядовою (опікунською) радою на підставі пропозиції основного колегіального органу управління ЗВО.

Державні органи та органи місцевого самоврядування можуть сприяти ухваленню оптимальних рішень, зокрема, пропозицією фінансових стимулів для процесів злиття (укрупнення) ЗВО, уточненням законодавчих вимог до провадження освітньої діяльності ЗВО, скасуванням неефективного регулювання, полегшенням створення спільних освітніх програм, університетських альянсів, центрів колективного використання обладнання тощо. Також потрібно зважати на те, що відповідно до світового досвіду оптимальна мережа ЗВО може включати й гігантські університети з кількома сотнями тисяч студентів, а також і малі ЗВО з лише кількома десятками студентів.

Передбачаємо, що до 2030 р. в Україні за рішеннями відповідних закладів вищої освіти буде створено декілька університетських альянсів, зокрема з участю закладів вищої освіти країн ЄС, що дають університетам без втрати самостійності змогу поєднувати власні ресурси й приймати спільні рішення задля підвищення конкурентоспроможності й досягнення кращих результатів освітньої, наукової та інноваційної діяльності. Також передбачаємо, що поширення практики створення університетських альянсів та спільних освітніх програм, розвиток внутрішньої академічної мобільності сприятимуть підвищенню ефективності діяльності закладів і мережі вищої освіти, зрештою, може розглядатися як один з інструментів оптимізації мережі.

2.4.5.3. Фінансування

Реформування мережі закладів вищої освіти та створення сучасного освітнього середовища потребують значного збільшення обсягів як публічного, так і позабюджетного фінансування вищої освіти. Тому рішення щодо оптимізації мережі та оновлення інфраструктури мають прийматися з огляду на розрахунки як очікуваних витрат, так і очікуваних позитивних результатів, зокрема через непрямий вплив підвищення якості вищої освіти на ВВП та інші показники соціально-економічного розвитку України.

З огляду на стан економіки України під час війни та повоєнного відновлення, пропонуємо сфокусуватися на зростанні реальних обсягів публічного фінансування освіти й науки порівняно з темпами зростання ВВП, зокрема шляхом синергетичного ефекту від реалізації комплексних державних програм, що передбачають: освітнє й наукове забезпечення проєктів відновлення України; створення наукомістких технологій та виробництв; покращення системи охорони здоров'я; захист навколишнього середовища тощо.

Очікуємо, що новий статус публічних ЗВО сприятиме залученню додаткового позабюджетного фінансування через розширення дослідницької, інноваційної, експертної діяльності, а підвищення якості вищої освіти — через більшу привабливість української вищої освіти для іноземних студентів.

Реформа не передбачає зміни обсягів фінансування органів управління освітою. Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетне на організаційні та інші витрати, сприятимуть прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами.

2.4.6. Комунікація реформ із суспільством

Впроваджувати рішення повинні Верховна Рада України, органи управління освітою, засновники та заклади вищої освіти.

Найбільшими супротивниками впровадженню реформи можуть бути:

• Керівники й працівники органів державної влади — через скорочення повноважень відповідних органів з управління закладами вищої освіти, необхідність запровадження нових процедур планування та реалізації бюджетного фінансування закладів вищої освіти, яке зумовить необхідність додаткового навчання працівників. Це можна подолати, зокрема, через зміщення акценту їх діяльності до розробки державної та регіональної політик у сфері вищої освіти, аналітичної та прогностичної діяльності. На сьогодні такі функції передбачені, але через нестачу людських та інших ресурсів вони не виконуються в повному обсязі. Ще одним інструментом є додаткове позабюджетне фінансування на організацію відповідного навчання.
  
  

• Працівники Міністерства фінансів та податкової служби, з огляду на необхідність зміни ставлення до вищої освіти як сфери, що утримується державою, на усвідомлення освіти як сфери, що створює необхідні для пришвидшення соціально-економічного розвитку людський та соціальний капітал, знання та інновації. Це можна подолати відповідним навчанням.
  
  

• Представники адміністрації державних і комунальних закладів вищої освіти — через збільшення фінансових ризиків внаслідок зростання інституційної автономії. Це можна подолати шляхом збалансованого зростання можливостей, які надає фінансова автономія, а також навчання представників адміністрації, зокрема працівників фінансових підрозділів ЗВО.
  
  

• Працівники закладів вищої освіти, бо це є відхилення від звичного розподілу ролей та зростання повноважень органів управління закладу. Це частково можна подолати через забезпечення прозорості діяльності всіх органів управління та самоврядування закладу і його структурних підрозділів. Також передбачено, що зміна статусу й розширення автономії закладу мають відбуватися одночасно з реформою системи управління закладом вищої освіти, яка допоможе втримати баланс між повноваженнями та відповідальністю ВПО ЗВО з повноваженнями й відповідальністю колегіальних органів управління та самоврядування, а також залучення всіх зацікавлених сторін, зокрема працівників і здобувачів освіти, до прийняття рішень. 
  
  

• Працівники закладів вищої освіти, які реорганізовуватимуться, з огляду на неспроможність цих закладів успішно працювати в конкурентному середовищі в статусі публічного ЗВО. Подолання проблем можливо через пропонування привабливих пропозицій таким закладам та/або працівникам таких закладів. Це може стосуватися, зокрема, створення потужних закладів шляхом об'єднання чи приєднання, зміщення основної діяльності у сферу освіти дорослих, формування на базі закладів, що ліквідуються, потужних центрів фахової передвищої чи професійної освіти, працевлаштування працівників у сфері неформальної освіти тощо.

Очікувано, що основними прихильниками запропонованого пакету реформ будуть:

• батьки;

• абітурієнти/студенти;

• випускники;

• роботодавці;

• прогресивні науково-педагогічні працівники ЗВО.

Одним із труднощів може бути необхідність перебудови мислення як працівників органів управління вищою освітою, так і працівників закладів вищої освіти. Це пов'язано з тим, що реформа за своєю сутністю передбачає істотну зміну відносин "власник" — "власність" між органами управління та закладами вищої освіти на відносини партнерів у розвитку системи вищої освіти й держави у цілому. Тому має бути визначено перехідний період для поступової зміни статусу закладів вищої освіти, що відповідають встановленим критеріям, і, можливо, реалізовано відповідні пілотні проєкти.

2.4.7. Кроки/етапи змін

Основними кроками пропонованих змін можуть бути:

1. узгодження концепту "публічної інституції" з усіма зацікавленими сторонами (професійні спільноти, експерти, громадські організації та органи управління у сфері освіти, медицини, культури, спорту, центральні органи виконавчої влади у сфері фінансів, економічного розвитку, антикорупційної політики тощо, народні депутати, експерти у сфері цивільного та господарського права) — 2024 р.;
   
   

2. узгодження оновленого концепту “заклад вищої освіти” (спектр видів економічної діяльності, обсяг прав і повноважень, структура управління) з усіма зацікавленими сторонами — 2024 р.;
   
   

3. узгодження концептів нових моделей фінансування вищої освіти, управління у вищій освіті, забезпечення якості вищої освіти, розвитку мережі закладів вищої освіти — 2024 р.;
   
   

4. відображення оновленої системи фінансування вищої освіти в державному, регіональних та місцевих бюджетах — 2026-2030 рр.;
   
   

5. внесення пакета необхідних змін до законів України та ухвалення їх Верховною Радою України — 2024/2025 р.;
   
   

6. розробка й затвердження необхідних нормативних документів КМУ та ЦОВВ — 2024/2026 р.;
   
   

7. імплементація нових норм в установчих та внутрішніх документах закладів вищої освіти — 2025/2030 р.;
   
   

8. оцінювання попередніх результатів реформи й внесення необхідних змін до законодавства — 2026/2030 р.

2.4.8. Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи

Критеріями оцінювання успішності/неуспішності реформи можуть бути:

• рівень забезпечення мережею закладів вищої освіти потреб України, її регіонів та громад у фахівцях відповідних кваліфікацій за результатами опитувань роботодавців та керівників органів державної влади й місцевого самоврядування;
  
  

• рівень забезпечення мережею закладів вищої освіти потреб громадян у здобутті вищої освіти (відповідно до результатів соціологічних опитувань);
  
  

• рівень забезпеченості мережею закладів вищої освіти потреб у здобутті додаткових кваліфікацій, зокрема вищих рівнів НРК для осіб, що демобілізовані зі складу Збройних Сил України та/або потребують перекваліфікації через наслідки війни;
  
  

• зростання конкурентоспроможності українських ЗВО, що може бути оцінена, зокрема, за підвищенням їх позицій в світових освітніх і наукових рейтингах, збільшенням кількості іноземних студентів в Україні;
  
  

• зростання показників ефективності, а також результатів освітньої, наукової, інноваційної та міжнародної  діяльності закладів вищої освіти;
  
  

• зростання фінансових результатів освітньої, наукової, інноваційної та міжнародної  діяльності закладів вищої освіти, завдяки розширенню фінансової автономії та можливостей залучення фінансування; зростання обсягу власних надходжень закладів вищої освіти;
  
  

• зменшення кількості пропонованих закладами вищої освіти освітніх програм, за якими навчається необґрунтовано низька кількість здобувачів;
  
  

• підвищення якості вищої освіти в Україні за даними соціологічних опитувань;
  
  

• підвищення рівня академічної мобільності учасників освітнього процесу  та, як наслідок, підвищення якості вищої освіти;
  
  

• підвищення впливу закладів вищої освіти на соціально-економічний розвиток України, її регіонів та громад;
  
  

• підвищення рівня відповідальності працівників закладу вищої освіти за власний заклад та їхньої участі в управлінні закладом через колегіальні органи управління (самоврядування) за даними опитувань працівників закладів вищої освіти;
  
  

• активізація участі закладів вищої освіти України в діяльності міжнародних та європейських організацій у сфері вищої освіти та в міжнародній освітній та науковій співпраці, зростання їх впливу на прийняття рішень із питань розвитку освіти, науки та інновацій у ЄПВО та ЄС;
  
  

• завершення цифровізації всіх інструментів збору даних про сферу вищої освіти.

2.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері вищої освіти

1. Відмова від необхідних для розвитку вищої освіти реформ через їхню непопулярність серед бенефіціарів нереформованої системи вищої освіти.
   
   

2. Здійснення кроків у реформуванні вищої освіти, які не узгоджені між собою та/або суперечать загальній стратегії розвитку вищої освіти.
   
   

3. Зниження вимог до вступників та випускників порівняно з вимогами Національної та європейських рамок кваліфікацій.
   
   

4. Толерування будь-яких проявів академічної недоброчесності.
   
   

5. Заниження  вартості навчання порівняно з мінімально необхідними витратами на якісну освіту.
   
   

6. Порушення рівності прав закладів вищої освіти у провадженні освітньої, наукової та інноваційної діяльності залежно від їхнього правового статусу.
   
   

7. Централізоване визначення рівня оплати працівників системи освіти залежно від їхнього формального статусу («вислуга років», наявність наукового ступеня та/або вченого звання) та незалежно від показників їхньої праці.

3. ПОЛІТИКА У СФЕРІ НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ

3.1. Нинішня ситуація у сфері науки та інновацій на початок 2023 року

Науково-технічна діяльність в Україні стикається з системними проблемами, більшість яких існувала задовго до повномасштабного російського вторгнення. Війна загострила ці виклики та створила нові, такі як: значне скорочення фінансування, руйнування дослідницької бази та відплив науковців.

 3.1.1 Загальні проблеми державної політики у сфері наукових досліджень та інновацій:

Фундаментальною проблемою є відсутність цілісної державної стратегії розвитку науки та інновацій. Як наслідок, практично відсутня тяглість державної політики у цій сфері та її узгодженість зі стратегіями розвитку інших важливих для суспільства сфер. Наука розглядається як культурна спадщина, а не як рушійна частина соціально-економічного розвитку; на розвиток науки та інновацій виокремлюють дуже обмежені ресурси, що розглядають як витрати на утримання, а не як інвестиції. Через це наука мало спроможна розв'язувати конкретні проблеми економіки та суспільства. Ще одним наслідком такої політики є зростання імітації досліджень та інновацій, що є одним із факторів поширення псевдонауки та порушень академічної доброчесності. Держава не ставить перед сферою науки та інновацій конкретних завдань і майже не використовує результати наукових досліджень під час розробки та впровадженні політик. Законодавство не передбачає дієвих стимулів для інвестування в дослідження й розробки, а державна підтримка інноваційної діяльності є незначною.

 3.1.2 Проблеми управління та формування політики у сфері наукових досліджень та інновацій

Законодавча база в цілому є застарілою та суперечливою, потерпає від хаотичних безсистемних змін. Її системному оновленню заважають численні компроміси, заради розв'язання поточних проблем: брак ресурсів, відсутність стратегічного бачення та ефективної координації дій різних міністерств. Функції забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах науки та інновацій чітко не розмежовані між МОН, іншими центральними органами виконавчої влади, національними академіями наук, Національним фондом досліджень. Внутрішньо суперечливим є статус Національної академії наук України та інших національних академій наук, які водночас є самоврядними організаціями й органами управління у сфері вищої освіти і науки.

Міністерству освіти і науки, яке є переважно відповідальним за розробку політики, бракує кваліфікованих кадрів, необхідних для виконання покладених на нього повноважень. Процедури прийняття рішень, збору та обробки даних є недосконалими та слабо цифровізованими. Це обмежує спроможність МОН формулювати цілі політики, розробляти політику та оцінювати її вплив. 

Система управління науковою та інноваційною діяльністю є спадком радянської епохи й не збігається із сучасними реаліями. Великі наукові інститути, що в радянській системі виконували завдання в межах урядових програм, через відсутність зовнішнього замовлення тяжіють до продовження досліджень у напрямах, що історично склалися, але наразі втратили актуальність. Якість наукових груп у межах однієї наукової установи може сильно відрізнятися, водночас конкурентоспроможні наукові групи майже не отримують переваг. Розподіл фінансування між науковими установами, які здійснюють головні розпорядники бюджетних коштів, є непрозорим і загалом не базується на продуктивності та досягненнях; відсутні прозорі інструменти підзвітності. Оцінювання наукової діяльності відбувається на основі нерелевантних формальних показників, які є зручними для збирання, але не відображають справжню значущість наукових результатів. 

Застарілою і такою, що не є відповідною часу, є система так званої "галузевої науки" (майже кожне міністерство має наукові установи або підрозділи, що належать до сфери його управління), яка не може генерувати якісні дослідження та інновації. 

3.1.3 Виклики у сфері зв'язку між наукою та економікою

Низькотехнологічна структура економіки, що склалася внаслідок суттєвого скорочення наукомісткого виробництва внаслідок економічної кризи 1990-х років, обмежує потребу в наукових дослідженнях і розробках. Відсутність системної комунікації між науково-дослідною сферою та промисловістю спричиняє низький рівень взаємної довіри та співпраці. Замість того, щоб формувати запит на наукову продукцію, бізнес надає перевагу закупівлі готових рішень за кордоном. Це також пов'язано з великими ризиками довгострокових інвестицій через нестійку економіку й політичну нестабільність. Як наслідок, фінансування досліджень і розробок приватним сектором є низьким. На підприємствах практично зникли науково-дослідні лабораторії, які раніше забезпечували зв'язок між виробництвом і науково-дослідними установами. Правові та фінансові обмеження, що накладені статусом бюджетної установи та мають майже всі наукові організації, роблять співпрацю з науковими установами обтяжливою для приватних партнерів. Частка прикладних досліджень, зокрема пов'язаних з обороною та безпекою, є непропорційно низькою, оскільки вони потребують значних ресурсів, яких держава не надає.

3.1.4 Проблеми з інструментами фінансування

Фундаментальні, прикладні дослідження, розробки з перспективою комерціалізації, оборонні та безпекові розробки потребують різних фінансових інструментів та моделей  управління. Чинні інструменти фінансування не адаптовані до цих потреб. 

Відсутні ефективні та прозорі процедури стимулювання якості наукових досліджень. Система державної атестації наукових установ та ЗВО не забезпечує адекватного оцінювання наукових досліджень, а результати атестації фактично не впливають на рівень фінансування. Натомість зберігається "історичне" інституційне фінансування, а індивідуальні рівні заробітної плати науковців базуються на ступенях та званнях, а не на реальних наукових досягненнях. 

В умовах обмеженого фінансування науки більшість цього фінансування є, по суті, базовим. Частка фінансування на конкурсній основі є низькою, а “відомчі”  конкурси (НАНУ, МОН, …) фактично є замінником інституційного фінансування. Лише незначна частина державного фінансування наукових досліджень витрачається на потреби забезпечення дослідницької діяльності (обладнання, матеріали тощо), а основна частина спрямовується на заробітну плату та оплату комунальних послуг. За останні 5 років з’явилися декілька нових незалежних інституцій-грантонадавачів (Національний фонд досліджень України, Український фонд стартапів, Фонд Президента України з підтримки освіти, науки, та спорту), але обсяги фінансування, які розподіляються за допомогою цих нових інструментів, є незначними, а їхня інституційна спроможність є недостатньою для забезпечення повного спектра можливостей фінансування для різних видів досліджень. 

3.1.5 Проблеми з людським капіталом 

Через виїзд частини провідних науковців за кордон у 1991-2022 р., старіння їх та низьку привабливість наукової кар'єри для молоді протягом багатьох років якість людського потенціалу сфери науки та інновацій поступово погіршувалася. Наявні стимули в науковій кар'єрі базуються на хибних пріоритетах (виконання формальних вимог для отримання звань і ступенів, залежність рівня оплати праці від формальної наявності звання й ступеню, а не від фактичних результатів роботи). Це стимулює імітацію науки та порушення академічної доброчесності, які в деяких галузях стали системним і масовим явищем. Наукова спільнота має слабку самоорганізацію і в умовах дії цих хибно спрямованих стимулів є нездатною підтримувати високі стандарти досліджень та академічної доброчесності.

Низька заробітна плата дослідників робить професію науковця непривабливою для  молоді, що веде до постійного  скорочення чисельності науковців та частки молодих учених.  Науковці надто залежні від адміністрації, оскільки мають обмежені можливості отримання зовнішнього фінансування та мобільності. Низька  мобільність всередині України та на міжнародному рівні робить український ринок праці в академічній сфері дуже локальним і фрагментованим. Спектр шляхів кар’єрного зростання науковця є дуже вузьким, типовими є наукові та педагогічні кар’єри в одній установі від аспірантури до виходу на пенсію.  

Система вищої освіти має схожі проблеми й не виконує селективної функції, тому втрачає здатність готувати дослідників на належному, конкурентоспроможному у світовому масштабі рівні. Зв'язок між вищою освітою та дослідженнями й інноваціями є слабким, немає державних програм, які б сприяли співпраці наукових установ та університетів.

3.1.6 Проблеми дослідницької інфраструктури

Важливим негативним фактором є обмеженість доступу до сучасного наукового обладнання й провідних наукових видань та публікацій. Застаріла та недостатня дослідницька інфраструктура (від будівель до обладнання) наукових установ потребує значних коштів на модернізацію. Не існує ні детальних даних про стан чинної дослідницької інфраструктури, ні стратегії розвитку інфраструктури, узгодженої із загальною стратегією та підкріпленої необхідними ресурсами, ні механізмів колективного використання та управління дослідницькою інфраструктурою.  

3.1.7 Проблеми інтеграції у світовий дослідницький простір

Також немає загальнодержавної стратегії інтернаціоналізації української науково-інноваційної сфери, яка б передбачала системну роботу із залучення іноземних партнерів на всіх рівнях (наукових установ, ЗВО, дослідницьких фондів, наукових видань), зокрема з використанням потенціалу української наукової діаспори. Дорожня карта інтеграції України до Європейського дослідницького простору, затверджена лише на рівні міністерського наказу, вже встигла застаріти, а для її імплементації відсутні необхідні ресурси.

Через низький рівень володіння англійською мовою та іншими іноземними мовами більшість українських дослідників мають обмежені можливості отримання та поширення знань та наукових методів, багато напрямів досліджень відірвані від світового наукового процесу, а тому не мають належної якості й не можуть  зацікавити міжнародних партнерів.

Несумісність нормативно-правової бази, бюрократичні та фінансові обмеження відштовхують міжнародних партнерів та демотивують українські наукові установи від розвитку міжнародного співробітництва на інституційному рівні. Крім того, відсутні ресурси для здійснення досліджень із використанням іноземної дослідницької інфраструктури.

3.2. Аналіз ситуації у сфері науки та інновацій в Україні у перспективі 2030 року, включно з вимірювальними показниками цього стану

3.2.1 Роль науки та інновацій у суспільстві

Україна має економіку знань (knowledge economy) та суспільство знань (knowledge society), у межах яких знання створюють, поширюють і використовують для її економічного розвитку, особистісного розвитку та добробуту громадян та розв'язання суспільних проблем. Усі складові економіки знань мають стале ресурсне забезпечення через швидке економічне зростання. Система освіти толерує помилки як елемент творчого пошуку, заохочує шукати інноваційні рішення та навчає мислити системно. 

Економічний розвиток України, її обороноздатність, національна безпека спираються на сучасні технології, значна частина яких базується на українських наукових дослідженнях та інноваціях, які створені українськими науковцями та інженерами як самостійно, так і у спільних проєктах/підприємствах із європейськими та іншими закордонними партнерами.

Українське суспільство   використовує знання, технології та інструменти, створені в Україні та світі, для досягнення добробуту, гідного рівня життя та розвитку. Псевдонаукові напрями, продукти та послуги маргіналізувались і здебільшого витіснені з ринку. Порушення академічної доброчесності, професійної етики, стандартів досліджень не толеруються в освіті й науці на жодному з освітніх рівнів, на будь-яких публічних посадах та в суспільстві загалом.

Рівень суспільної довіри до науки значно зріс. Наукова експертиза системно використовується під час розробки політик, ухваленні рішень в державному управлінні, місцевому самоврядуванні, бізнесі, громадській діяльності. Завдяки цьому, з’являється аналітична спроможність будувати прогнози, проводити форсайтні дослідження й створювати довгострокові стратегії розвитку. В органах влади створені та ефективно функціонують дорадчі органи, до роботи яких постійно залучено широке коло науковців. Державні пріоритети наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності відображають реальні потреби держави й суспільства. Високоосвічені науковці, інженери, технологи мають змогу професійно реалізуватись в Україні. 

Наукомісткість ВВП зросла до 2%, водночас значну частку становлять кошти українського та іноземного бізнесу, а також кошти закордонних донорів, спрямовані на післявоєнну відбудову України. В European Innovation Scoreboard Україна перейшла з категорії Emerging Innovator до Moderate Innovator.

3.2.2 Державне управління сферою науки

Державна політика у сфері науки та інновацій формується на основі збирання та аналізу релевантних і надійних даних та моделювання наслідків із залученням вчених, експертів та вивченням міжнародного досвіду. У системі державного управління структурно відокремлено функції розроблення та реалізації політик. Залучення державних політик до цих процесів забезпечене спеціалізованими інституціями. Крос-секторальна координація на національному та регіональному рівнях сприяє ефективному ухваленню рішень та узгодженості інструментів підтримки.

Цифровізація всіх інструментів збору даних про сферу науки та інновацій мінімізує витрати часу дослідників, аналітиків і розробників політик, а також спрощує доступ до відповідної інформації для бізнесу та громадян. Національна електронна науково-інформаційна система містить необхідні для прийняття обґрунтованих рішень дані про дослідницьку інфраструктуру, відповідні установи та результати наукової й науково-технічної діяльності вчених, суттєво спрощує й автоматизує формування необхідної звітності. 

3.2.3 Наукові установи та дослідницька інфраструктура

Система національних академій наук мала поетапну трансформацію. На засадах добровільного об’єднання наукових установ, що успішно пройшли первинну процедуру оцінювання, було створено два наукових товариства, одне з яких поєднує наукові установи, які здійснюють переважно фундаментальні дослідження, а друге — прикладні. Зазначені товариства не є органами державного управління наукою, але можуть виконувати функції головних розпорядників бюджетних коштів, а також інші функції, делеговані їм науковими установами.

Шляхом  оцінювання з широким залученням провідних іноземних експертів  визначено наукові установи національних академій наук та їхні окремі підрозділи, які є відповідними до встановлених критеріїв. Щодо наукових установ, які не ввійшли до складу наукових товариств, відповідно до рекомендацій за результатами оцінювання, уряд ухвалює рішення про їхню ліквідацію або реорганізацію. Такі наукові установи можуть продовжити працювати поза межами цих товариств як наукові установи за умови виконання критеріїв, що висувають до наукових установ (зокрема, як юридичні особи приватного права), продовжити працювати як інший тип юридичної особи (підприємство, аналітичний центр тощо) або увійти до складу іншої юридичної особи (закладу вищої освіти, підприємства тощо) зі втратою статусу юридичної особи. Аналогічний підхід застосовано під час реорганізації державних наукових установ, що перебувають у сфері управління органів державної влади й виконують функції з їхньої аналітичної підтримки.

Законодавством оновлено: статус “наукової установи” як окремого типу юридичних осіб публічного та приватного права, що мають широку інституційну (академічну, фінансову, організаційну та кадрову) автономію; право бути власником та розпорядником майна; право на бюджетне фінансування наукової діяльності на конкурсних засадах; єдиний режим оподаткування, землекористування; право на отримання державної та/або комунальної власності в користування та/або господарське відання для провадження наукової діяльності; право самостійно розпоряджатися всіма отриманими коштами (крім випадків, передбачених законодавством щодо окремих видів надходжень, наприклад, державне/регіональне замовлення, цільові програми). Оновлений правовий статус наукової установи дає їй змогу встановлювати власну систему оплати праці співробітників, зокрема варіювати в широких межах рівень  винагороди праці науковців коштом конкурсної складової бюджетного фінансування та позабюджетних коштів. Система управління науковою установою, обрання її керівника та формування колегіальних органів управління забезпечує ефективне використання можливостей цього статусу. Істотно розширені права окремих наукових колективів всередині наукових установ (лабораторій, груп, відділів тощо), зокрема в частині отримання й розпорядження отриманими ними грантами та коштами замовників конкретних наукових та дослідницьких проєктів.

Національні академії наук втратили статус державних організацій і органів управління у відповідних сферах, але за рішеннями їхніх загальних зборів можуть продовжити існування громадські об'єднання науковців (фахові наукові товариства).

Розвиток національної дослідницької інфраструктури відбувається на основі стратегії, сформованої на національних пріоритетах та тактиках регіонального розвитку, з урахуванням можливостей спільного використання інфраструктурних ресурсів України та ЄС, а також інших міжнародних партнерів. На національному рівні запроваджено спільний доступ до дослідницької інфраструктури, повторне використання даних та інші принципи Відкритої науки. Е-інфраструктура розвивається на основі відповідної стратегії та забезпечує ефективну взаємодію з країнами-партнерами.

3.2.4 Фінансування та оцінювання дослідницької діяльності 

Фінансування наукової діяльності за кошти Державного бюджету є багатоканальним і складається з:

• інституційного базового фінансування, яке розподілене державними засновниками між науковими установами та закладами вищої освіти, створеними як юридичні особи публічного права, на основі оцінювання результатів їхньої наукової та/або інноваційної діяльності;
  
  

• конкурсного фінансування (інституційного, проєктного та індивідуального) через Національний фонд досліджень та інші спеціалізовані фонди;
  
  

• конкурсного фінансування за державними цільовими програмами, зокрема за проєктами в межах таких програм; 
  
  

• державного замовлення на дослідження та розробки, яке розподілене через спеціалізовану агенцію;
  
  

• програм співфінансування дослідницьких проєктів із бізнесом та іноземними партнерами.

Фінансування дослідницької діяльності за кошти державного бюджету, крім базового фінансування, здійснюється, як правило, на конкурсних засадах.

Національний фонд досліджень (НФД) є потужною інституцією з широким набором програм для конкурсної підтримки окремих дослідників, дослідницьких груп та організацій (ключові лабораторії, кластери передової науки), популяризаторів науки, залучення студентської та учнівської молоді до наукової та науково-технічної діяльності. Державне фінансування НФД становить не менше 20% коштів державного бюджету, що спрямовані на фінансування наукових досліджень і розробок (без урахування сфери безпеки та оборони). Крім НФД, також активно діють спеціалізовані, зокрема недержавні фонди для підтримки комерціалізації наукових досліджень, індивідуальної підтримки талановитої молоді, зокрема, стипендії для навчання в закладах вищої освіти тощо.

Система оцінювання наукової діяльності побудована на незалежній експертизі та використанні цифрових інструментів. Вона є відокремленою від органів формування політики, використовує надійні дані, що піддаються незалежній верифікації. Під час оцінювання наукових установ проводять також роздільну характеристику всіх їхніх наукових підрозділів. За підсумками оцінювання уповноваженим на це органом можуть бути ухвалені окремі рішення про реорганізацію або ліквідацію установи чи її окремих підрозділів. 

Автоматичні доплати за наукові ступені та вчені звання скасовано, натомість посадові оклади дослідників є конкурентоздатними на ринку праці. Державні органи не затверджують рішень щодо наукових ступенів та вчених звань і не визначають змістові критерії ухвалення таких рішень, натомість контролюють прозорість і дотримання передбачених законом процедур. Наукова спільнота формує критерії оцінювання наукової діяльності, зокрема шляхом надання відповідних рекомендацій авторитетними фаховими науковими товариствами.

Створено дієві стимули, які заохочують доброчесну поведінку дослідників і поступово маргіналізують псевдонауковців та імітаторів. Академічна доброчесність та репутація є визнаними цінностями, які підтримуються низкою інструментів (зокрема, оприлюдненням доведеної інформації про прояви академічної недоброчесності, урахуванням репутаційних показників у критеріях конкурсів на фінансування наукових досліджень та інноваційних проєктів тощо). 

3.2.5 Міжнародна співпраця 

Українська наука інтегрована в Європейський та світовий науковий простір, конкурентоздатна на світовому рівні. Україна залучена до розроблення та реалізації європейських політик у сфері науки та інновацій. Відбувається «циркуляція мізків», тобто відтік кадрів за кордон починає врівноважуватися напливом українських та іноземних дослідників з-за кордону. Україна є привабливим місцем для роботи на світовому ринку досліджень та інновацій. Українська наукова діаспора активно залучена в співпрацю з українськими дослідниками, науковими установами та закладами вищої освіти, а також до оцінювання політик і результатів наукової та інноваційної діяльності в Україні. Активна взаємодія з науковцями та дослідницькими організаціями інших розвинених країн є нормою для всіх наукових напрямків. Результати виконаних в Україні досліджень, а також українські інновації є відомими та використовуються в провідних країнах світу.

3.2.6 Державна політика у сфері інновацій

Всі складові інноваційної екосистеми працюють злагоджено і взаємно підсилюють одна одну. Уряд здатний формувати амбіційне бачення та забезпечувати реалізацію політик, спрямованих на постачання інновацій світового рівня, насамперед у пріоритетних для країни технологічних сферах, зокрема, у національній безпеці, аерокосмічній галузі, кібербезпеці, охороні здоров’я тощо.

Система державної підтримки інновацій, що має у своєму розпорядженні широкий набір інструментів фінансування та стимулів, спрямованих на дослідників, інноваторів та бізнес, культивує філософію творчого пошуку та толерування ризиків на користь потенційного впливу.

Координація формування державної політики у сфері інновацій відбувається на урядовому рівні, що дозволяє гнучко узгоджувати дії та інструменти. З метою відстежування якості впроваджених політик залучені інноватори та спеціалісти з бізнесу, аби регулярно консультувати уряд. Шляхом інших системних трансформацій, зокрема, через покращення бізнес-клімату та забезпечення верховенства права, переважна більшість українських стартапів обирає Україну як країну реєстрації. Українці входять до топ-10 країн, громадяни яких є засновниками компаній-“єдинорогів”. Іноземні компанії мають в Україні свої R&D структури, в яких розробляють передові наукомісткі проєкти. З погляду інвестиційної привабливості для високотехнологічних інвестицій Україна є лідером в Центральній та Східній Європі.

3.3. Основні проблеми, які належить вирішити у сфері науки та інновацій, щоб досягти бажаних результатів

• Сформувати єдину державну стратегію розвитку науки та інновацій, узгоджену зі стратегіями розвитку інших сфер економічного й соціального розвитку. Також забезпечити повноцінне функціонування Національної ради з питань розвитку науки та технологій, динамічну координацію політик у сфері інновацій. 

• Рознести функції розробки та реалізації політик у сфері науки та технологій:
  
  

• розробка політик (Міністерство освіти та науки, Національна рада з питань науки та технологій); 

• аналітичний та дорадчий супровід розробки політик (спеціалізовані інституції забезпечують прогнози, сценарії, форсайтні дослідження);

• реалізація політик.
  
  

• Національний фонд досліджень має здійснювати розподіл фінансування досліджень та розробок на конкурсній основі.
  
  

• Спеціалізовані інституції мають забезпечувати прозоре оцінювання наукової діяльності, збір надійних даних, популяризацію знань, наукової та інноваційної діяльності тощо.
  
  

• Наукові установи, заклади вищої освіти, наукомісткі підприємства створюють, поширюють та використовують знання та інновації для забезпечення розвитку економіки та суспільства.
  
  

• Забезпечити реальний вплив консультативно-дорадчих науково-експертних органів на прийняття рішень щодо розроблення й вдосконалення політик. Склад цих органів має формуватися на конкурсних засадах.
  
  

• Перезапустити Національну раду з розвитку інновацій як платформу для міжвідомчого узгодження політик та комунікації з гравцями інноваційної екосистеми.
  
  

• Переглянути Національну стратегію інноваційного розвитку, наповнивши її конкретними інструментами фінансування та стимулювання, та забезпечити достатніми ресурсами її реалізацію.
  
  

• Забезпечити правове поле та необхідні інструменти перетворення НАНУ та інших національних академій на наукові товариства, що фінансуються науковими інституціями та представляють спільні інтереси цих інституцій. Удосконалити правовий статус наукової установи з розширенням прав цього типу юридичних осіб та визначенням розподілу повноважень між керівником наукової установи та її колегіальними органами управління.
  
  

• Створити систему фінансових інструментів для багатоканального державного фінансування науки як описано вище.
  
  

• Створити окрему державну агенцію, яка фінансуватиме стратегічно важливі дослідницькі розробки (оборонні, безпекові тощо). У своєму складі ця агенція має фахівців із досвідом наукової діяльності та фахівців із досвідом роботи у державних замовників.
  
  

• Надати право науковцям (керівникам наукових колективів), які отримали цільове (грантове) фінансування своїх проєктів, самостійно розпоряджатися отриманим фінансуванням із використанням інфраструктури їхньої установи (їхнього закладу) відповідно до тристоронньої грантової угоди та умов надання фінансування грантодавачем. Передбачити для науковців-грантоотримувачів право змінити наукову установу/ЗВО, в якій/якому вони виконуватимуть отриманий грант. 
  
  

• Створити сприятливе правове поле для співпраці між науковими установами, ЗВО та бізнесом, стимулів та умов для виходу дослідників на поле інновацій, а бізнесу — на поле R&D, спільного творення (cocreation) знань та інновацій. Розробити систему стимулів для залучення коштів бізнесу до фінансування наукових досліджень та інновацій.
  
  

• Забезпечити захист прав інтелектуальної власності. Створити інструменти фінансової підтримки патентування, зокрема міжнародного.
  
  

• Створити сприятливі правові та податкові умови для “наукового аутсорсингу”, щоб іноземним компаніям та науковим організаціям було вигідно виконувати в Україні наукові розробки.
  
  

• Створити інструменти підтримки та розвитку наукової спільноти, зокрема запровадити грантову підтримку створення та діяльності фахових наукових товариств та інших об’єднань дослідників.
  
  

• Встановити, що наукові установи та заклади вищої освіти, відповідні сформованим законодавством вимогам, мають право ухвалювати остаточне рішення щодо присвоєння наукових ступенів та вчених звань.
  
  

• Створити національну електронну науково-інформаційну систему збору та аналізу даних у сферах науки, технологій та інновацій. Перевести в повністю електронний вигляд збір та обробку інформації, потрібної для розроблення та реалізації політик у сфері науки та інновацій, а також для оцінювання наукової діяльності. Оновити систему оцінювання наукової діяльності наукових установ та закладів вищої освіти за попереднім досвідом державної атестації, кращих світових практик та впровадження електронних інструментів.
  
  

• Забезпечити правові умови, які б спрощували та стимулювали міжнародну наукову співпрацю у всіх формах.
  
  

• Створити правові умови для формування кластерів передової науки з міжнародним фінансуванням. 
  
  

• Забезпечити оновлення та реалізацію Дорожньої карти інтеграції України до Європейського дослідницького простору як крос-секторальної урядової політики, підкріпленої відповідними ресурсами. 
  
  

• Забезпечити інституційну підтримку участі українських дослідників, інноваторів, бізнесу та громадських організацій у рамковій програмі ЄС “Горизонт Європа” та інших інструментах підтримки досліджень та інновацій. Варто також інституційно структурувати та забезпечити роботу з міжнародним співробітництвом у сфері науки. Запустити програми залучення дослідників із міжнародного академічного ринку, підтримки співпраці з діаспорою тощо.
  
  

• Залучити довге пільгове (бажано безповоротне) міжнародне фінансування для розвитку дослідницької інфраструктури розміром щонайменше 1 млрд доларів.
  
  

• Створити наскрізні державні системи відбору та підтримки наукових талантів та інноваторів від старшої школи до аспірантури.
  
  

• Передбачити в стандартах освіти й освітніх програмах вимоги щодо формування рекомендованих Радою ЄС основних компетентностей для навчання протягом життя.
  
  

• Створити умови для підготовки фахівців із комунікації, які забезпечують поширення знань та взаємодію між науковцями, бізнесом, державою та суспільством. Передбачити в програмах підготовки дослідників розвиток їхніх комунікаційних навичок, включно зі здатністю презентувати результати досліджень представникам різних зацікавлених груп українською та англійською мовами.
  
  

• Стимулювати створення в системі освіти дорослих освітніх програм, спрямованих на навчання налагодженню співпраці науки з бізнесом, комерціалізації досліджень та запуску наукомістких стартапів.

3.4. Політика розв'язання проблем у сфері науки та інновацій в перспективі 2030 року

Визначення проблеми/групи проблем:

Проблема 1. Правовий статус наукових установ, підрозділів та колективів заважає їхньому розвитку та конкурентоздатності.

На сьогодні більшість наукових установ має статус бюджетних установ сфери управління Національної академії наук України, галузевих національних академій наук, центральних органів виконавчої влади. Такий статус є характерним для перехідного пострадянського періоду й не є відповідним сучасним задачам наукової сфери й інтеграції до ЄС. Він накладає істотні обмеження на інституційну автономію наукових установ та академічну свободу наукових підрозділів та колективів, що передбачені документами Європейського дослідницького простору та Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність”, іншими законами України. Це істотно знижує мотивацію як наукових установ (наукових підрозділів, наукових колективів), так і їхніх партнерів до співпраці, підвищення ефективності й якості досліджень та залучення до наукових установ позабюджетних ресурсів. 

Проблема 2. Неефективна система управління у сфері науки та інновацій

Чинна система управління науковою та інноваційною діяльністю успадкувала характерні риси  радянської епохи й не є відповідною до сучасного етапу розвитку суспільства, не сприяє розвитку науки та інновацій, забезпеченню якості й конкурентоздатності досліджень і розробок. Система національних академій наук фактично функціонує як низка різнопрофільних самоврядних “міністерств науки”, що ускладнює формування єдиної державної політики у сфері науки та інновацій. Застарілою і такою, що не відповідає часу, є система управління галузевою наукою. Управління всередині наукових установ є надмірно централізованим і базується на радянському принципі “єдинопочатку”. Натомість можливості наукових підрозділів, колективів та вчених впливати на прийняття рішень, зокрема з питань організації та забезпечення ефективності діяльності та якості досліджень, є недостатніми.

Проблема 3. Система фінансування науки та інновацій не спрямована на стимулювання якості й конкурентоздатності досліджень і розробок

Система фінансування науки та інновацій не забезпечує ефективності використання наявних коштів. Значна частина бюджетного фінансування використана на утримання установ, підрозділів та колективів, які не мають потенціалу для якісних досліджень і створення потрібних інновацій. Чинне правове регулювання не сприяє залученню науковими інституціями позабюджетних коштів і  навіть перешкоджає такому залученню. Обсяги фінансування не відповідають мінімальним потребам, необхідним для забезпечення якості й конкурентоздатності результатів наукової діяльності та інновацій. 

Проблема 4. Низька якість наукових досліджень та інноваційних розробок

На сьогодні значна частина результатів наукових досліджень, наукових видань, публікацій і дисертацій мають мінімальну або нульову наукову цінність, а значна частина розробок, що нібито є інноваціями, насправді не є такими, вони лишаються  неконкурентоспроможними на відповідних ринках. Хибні цілі, показники та критерії системи управління та фінансування стимулюють імітацію досліджень та інновацій, псевдонауку, порушення академічної доброчесності та стандартів досліджень значною частиною науковців. Наукова спільнота має слабку самоорганізацію і не здатна цьому протидіяти. Українська наука недостатньо інтегрована до Європейського дослідницького простору як за залученням, так і за чинною правовою базою.

Проблема 5. Мережа наукових інституцій не забезпечує їхню результативність та ефективну взаємодію, а її інфраструктура не відповідає потребам забезпечення якості досліджень і розробок

Порушення зв'язків між науковими установами, закладами вищої освіти, іншими організаціями, що здійснюють прикладні наукові дослідження, та бізнесом, підприємствами та організаціями, що мали б бути споживачами отриманих ними наукових результатів та пропонованих інновацій. Значна частина досліджень та інновацій виконана у відриві від аналогічних досліджень, які виконують в інших країнах чи інституціях, без врахування накопичених знань із відповідних проблем, без використання сучасних інструментів та методик.

3.4.1. Правовий статус наукових установ

3.4.1.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідно внесення змін до Цивільного, Бюджетного, Податкового, Земельного кодексів, Законів України "Про наукову й науково-технічну діяльність", "Про вищу освіту", низки інших Законів, які б визначали та забезпечували новий статус наукових установ, зокрема зазначені в пункті 2 інституційні зміни, інституційну (академічну, фінансову, організаційну та кадрову) автономію наукових установ. Також потрібні зміни законодавства стосовно:

• визначення видів та критеріїв профільної діяльності наукових установ, яка, крім основної діяльності (наукової й науково-технічної), може, зокрема, містити інноваційну, культурну, мистецьку, музейну та бібліотечну діяльність, діяльність, спрямовану на розвиток України, її регіонів та громад, захист України, розвиток фізичної культури та спорту, надання медичних і ветеринарних послуг, видавничу діяльність тощо, залежно від профілю наукової установи;
  
  

• права публічних наукових установ самостійно розпоряджатися отриманими коштами (із будь-яких джерел) відповідно до цілей діяльності установи та умов договорів щодо фінансування (цільового призначення коштів тощо);
  
  

• права наукової установи самостійно розв'язувати питання міжнародної діяльності й провадження спільних досліджень з іноземними установами, крім установ і досліджень у сфері оборони та безпеки;
  
  

• рівних прав та обов'язків публічних і приватних наукових установ щодо провадження наукової, освітньої та інноваційної діяльності;
  
  

• рівних прав публічних і приватних наукових установ на отримання бюджетного фінансування наукових досліджень, що здійснені на конкурсних засадах;
  
  

• критеріїв, правових обмежень діяльності, гарантій і пільг для неприбуткових наукових установ всіх форм власності;
  
  

• вилучення з податкового законодавства каральних норм, відповідно до яких неприбуткова установа втрачає статус неприбуткової на невизначений термін після будь-якого одиничного порушення режиму її доходів чи видатків;
  
  

• рівних умов оподаткування діяльності неприбуткових наукових установ всіх форм власності;
  
  

• права неприбуткових наукових установ, окрім бюджетних установ, самостійно або в партнерстві з іншими підприємствами, установами, організаціями засновувати дочірні комерційні структури для здійснення інноваційної діяльності та інвестувати в їхній статутний капітал кошти, отримані шляхом власних надходжень;
  
  

• забезпечення можливості провадження науковими установами всіх форм власності, зокрема неприбутковими, іншої економічної діяльності, яка має бути інституційно або організаційно та фінансово відокремлена від їхньої профільної основної діяльності;
  
  

• права наукових установ самостійно визначати та змінювати свою організаційну структуру;
  
  

• законодавчого визначення вичерпного переліку підстав, на яких засновник має право здійснювати ліквідацію наукової установи або її реорганізацію шляхом перетворення, злиття, поділу, виділу або приєднання однієї юридичної особи до іншої, а також процедур затвердження відповідних рішень;
  
  

• визначення прав окремих наукових колективів всередині наукових установ (лабораторій, груп, відділів тощо), зокрема щодо отримання й розпорядження отриманих грантів та коштів замовників конкретних наукових та дослідницьких проєктів.

3.4.1.2. Інституційні зміни

Пропонована реформа передбачає комплекс інституційних змін щодо органів управління у сфері науки та інновацій, а також наукових установ.

Зокрема, зростання інституційної автономії наукових установ потребує скорочення відповідних повноважень державних органів управління у сфері науки та інновацій, із частковою передачею цих функцій  наглядовим радам наукових установ, про що докладніше йдеться у розділі 2. Натомість мають бути посилені функції державних органів щодо формування державної політики на основі доказів, її аналітичного забезпечення, прогнозування, узгодження з іншими напрямами державного управління тощо.

Реалізація пропонованих змін потребує зміни повноважень центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у:

• процедурах призначення та звільнення керівників наукових установ та закладів вищої освіти;

• затвердженні кошторисів і штатних розписів наукових установ;

• визначенні умов використання бюджетних коштів, що розподіляють на конкурсних засадах;

• виконанні функцій уповноважених органів з управління державним майном, передані в управління/розпорядження тощо науковим установам.

Також необхідні зміни до підзаконних нормативних документів, що регламентують діяльність органів управління у сфері науки, зокрема в повноваженнях, які пропонують змінити. Це має стосуватися оцінювання ефективності МОНу у використанні наданої інституційної автономії та врахуванні отриманих даних під час формування державної політики.

Стосовно наукових установ пропонуємо:

• запровадження оновленого статусу “наукової установи” як окремого типу юридичних осіб публічного та приватного права, що мають широку інституційну (академічну, фінансову, організаційну та кадрову) автономію та право на бюджетне фінансування наукової діяльності на конкурсних засадах;
  
  

• переведення державних та комунальних наукових установ, окрім наукових установ, що належать до сфери управління державних органів, зокрема національної безпеки та оборони, зі статусу бюджетної установи у статус публічної інституції — неприбуткової наукової установи публічного права, заснованої державними органами або органами місцевого самоврядування з метою здійснення наукової та/або науково-технічної діяльності, яка:
  
  

• розпоряджається наданим їй державним чи комунальним майном на правах оперативного управління чи повного господарського відання;

• є повноправним власником майна, що придбано коштом власних надходжень;

• самостійно розпоряджається власними надходженнями відповідно до своїх установчих документів;
  
  

• запровадження єдиного режиму оподаткування й землекористування для неприбуткових наукових установ публічного та приватного права;
  
  

• встановлення чітких і обґрунтованих критеріїв статусу наукової установи.

Зміна правового статусу наукових установ зумовлює низку інших змін щодо управління у сфері науки та інновацій, які описані в наступному розділі 2.

3.4.1.3. Фінансування

Зміна правового статусу наукових установ само собою не потребує окремого фінансування. Водночас така зміна є лише однією зі складових комплексної зміни системи управління, якісна деталізована розробка якої є достатньо працемісткою та  може бути прискорена, якщо є додаткове фінансування.

3.4.2. Система управління у сфері науки та інновацій

3.4.2.1. Нормативно-правове забезпечення

Для імплементації пропонованих інституційних змін необхідно внести зміни до низки Законів, які регулюють систему управління у сфері науки та інновацій. Зокрема, потрібні зміни до Цивільного, Бюджетного, Податкового, Земельного кодексів, Законів України "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу, а також інші нормативно-правові акти щодо:

• трансформації  Національної академії наук України та національних галузевих академій наук у громадські організації або добровільні наукові товариства (добровільні об’єднання наукових установ), які не мають функцій реалізації державної політики та  статусу розпорядників бюджетних коштів;
  
  

• перегляду розподілу повноважень між органами влади, що здійснюють управління у сфері науки та інновацій, із метою відокремлення функцій формування державної політики від функцій реалізації цієї політики;
  
  

• перегляду повноважень керівника й колегіальних органів управління (самоврядування) наукової установи з огляду на розширення академічної та фінансової автономії наукових установ, зокрема усунення надмірної регламентації структури наукової установи, структури, повноважень і порядку формування її органів управління. 

Також доцільно:

• за Міністерством освіти й науки закріпити функції формування державної політики у сфері науки та інновацій, зокрема формування (у взаємодії з іншими ЦОВВ) тематики державних цільових науково-технічних програм; 
  
  

• Національна рада з питань розвитку науки і технологій повинна відігравати активну роль у процесі розробки нових політик, збору та оцінювання пропозицій, що надходять від  інших стейкхолдерів, зокрема шляхом створення та забезпечення діяльності аналітичного підрозділу для допомоги її діяльності);
  
  

• функції реалізації державної політики у сфері науки та інновацій повинні бути розділені на такі три ланки, які будуть повністю незалежні одна від одної; інституції, що здійснюють конкурсне фінансування, зокрема, Національний фонд досліджень України, Фонд Президента України з підтримки освіти, науки та спорту, Фонд розвитку інновацій; доцільно диверсифікувати цю ланку, створюючи екосистему таких  організацій, націлених на підтримку різних видів досліджень та інновацій; до цієї ж ланки належить орган, що здійснював би конкурсне фінансування за державними цільовими програмами (це може бути як Національний фонд досліджень, так і окремий фонд), і орган, який би здійснював розподіл на конкурсних засадах бюджетного фінансування  на дослідження та розробки в галузі оборонних і безпекових технологій (Національне агентство з розвитку оборонних і безпекових технологій); 
  
  

• органи, що виконують функції засновника публічних наукових установ, зокрема здійснюють базове фінансування, державний нагляд за управлінням державним/комунальним майном, переданим науковій установі в управління/користування, формують наглядові ради публічних наукових установ за встановленими законом критеріями; для загальної координації і контролю виконання цих функцій доцільно створити окремий орган — Національне агентство науки і технології;
  
  

• орган, що виконує функцію реалізації оцінювання результатів наукової та інноваційної діяльності (наприклад, Національне агентство оцінювання наукової діяльності), однак наразі такого органу не існує. 

3.4.2.2. Інституційні зміни

Реалізація реформи передбачає: 

• проведення із широким залученням провідних іноземних експертів оцінювання наукової діяльності установ, що претендують на отримання статусу публічної наукової установи, на предмет їхньої відповідності встановленим критеріям та вимогам до наукових установ; важливим елементом є проведення оцінювання не лише на рівні установи, але й на рівні окремих її структурних підрозділів;
  
  

• формування з мережі наукових установ, що за результатами оцінювання отримали статус публічної наукової установи — Державних основних лабораторій, Національних лабораторій, наукових товариств на основі добровільного об’єднання; принципами такого об’єднання, наприклад, може бути панівний характер здійснюваної наукової діяльності (фундаментальні дослідження та прикладні дослідження низького рівня технологічної готовності, на противагу прикладним розробкам високого рівня технологічної готовності та інноваційній діяльності); на відміну від національних академій наук, зазначені товариства не є ні органами державного управління наукою, ні головними розпорядниками бюджетних коштів, але можуть виконувати функції, делеговані їм науковими установами (координація діяльності, юридичний та фінансовий супровід, фандрейзинг, комунікація з органами влади, медіа, бізнесом тощо);
  
  

• перетворення  Національної академії наук України та національних галузевих академій наук на громадські організації та/чи добровільні наукові товариства (добровільні об’єднання наукових установ), які не мають статусу/функцій розпорядників бюджетних коштів; 
  
  

• функції розпорядника бюджетних коштів наукових установ, зокрема базового фінансування, переходять до Національного агентства науки і технології, водночас базове фінансування розподілене за визначеною законодавством формулою залежно від результатів оцінювання наукової діяльності;
  
  

• ухвалення урядових рішень про реорганізацію/ліквідацію державних наукових установ, які відповідно до рекомендацій за результатами оцінювання та з урахуванням пропозицій трудових колективів та/або Національного агентства науки і технології:
  
  

• отримують статус публічної наукової установи (з можливістю включення до складу одного з наукових товариств);

• змінюють основний вид господарської діяльності — перетворюються на інший тип юридичної особи (державне підприємство тощо);

• перетворюють установу на структурний підрозділ іншої  юридичної особи (публічної або бюджетної наукової установи, закладу вищої освіти, підприємства, органу влади тощо) зі втратою статусу юридичної особи;

• ліквідують установу з приватизацією майна або передачею його іншим науковим установам;
  
  

• цифровізацію інструментів збору та аналізу даних про сферу науки та інновацій (шляхом розбудови функціонала національної електронної науково-інформаційної системи URIS та запровадження відповідних інструментів ЄС та ОЕСР.

Передбачаємо, що нова система управління науковою установою повинна орієнтуватися на законодавчо визначений баланс повноважень директора  установи та  колегіальних органів управління, що визначені статутом наукової установи. Основний колегіальний орган управління (вчена рада, науково-технічна рада тощо), який обирається зі складу наукових працівників, визначає стратегію розвитку установи та її внутрішні політики. Він ухвалює стратегічні рішення з питань наукової, освітньої та інноваційної діяльності, водночас як директор наукової установи відповідає за реалізацію  стратегії та організацію поточної діяльності установи.

Для виконання окремих повноважень засновника в наукових установах (окрім тих, що відповідно до Закону залишатимуться бюджетними установами, наприклад, наукові установи, що належать до сфери національної безпеки) варто створити обов’язковий орган управління, наглядову раду, до складу якої входять представники засновника та інших зовнішніх зацікавлених сторін. Законодавчо треба встановити перелік основних питань діяльності наукової установи, підсумкові рішення з яких приймає наглядова рада за поданням засновника, директора та/або основного колегіального органу управління, а саме: 

• затвердження статуту наукової установи та змін до нього;
  
  

• призначення на посаду обраного у визначеному статутом порядку директора наукової установи та укладання з ним контракту;
  
  

• звільнення з посади директора наукової установи (за своєю ініціативою, або за поданням основного колегіального органу управління, або за поданням засновника);
  
  

• погодження стратегії розвитку, фінансового плану та затвердження фінансового звіту наукової установи;
  
  

• погодження системи оплати праці викладачів та співробітників (за поданням керівника наукової установи та/або основного колегіального органу управління);
  
  

• погодження рішень про заснування дочірніх підприємств, рішень про укладення договорів партнерства з іншими установами та організаціями, входження установи до наукових об’єднань тощо;
  
  

• нагляду за дотриманням статуту наукової установи органами управління й громадського самоврядування.

Крім функцій управління, наглядова рада може також відігравати важливу роль у фандрейзингу та комунікації, зокрема з потенційними міжнародними та приватними партнерами. Засновник має право передавати наглядовій раді інші свої повноваження, водночас тільки не ті, передача яких заборонена законом. 

На законодавчому рівні варто визначити:

• коло питань наукової, освітньої та інноваційної діяльності наукової установи, остаточні рішення з яких приймає її основний колегіальний орган управління, зокрема за поданням або погодженням директора та/або наглядової ради;
  
  

• коло питань поточної діяльності наукової установи, підсумкові рішення з яких приймає директор, зокрема за поданням або погодженням основного колегіального органу управління та/або наглядової ради;
  
  

• процедури розв’язання можливих конфліктів між органами управління;
  
  

• принцип формування організаційної структури наукової установи та її основного колегіального органу управління, що базується на понятті наукового колективу (“лабораторії”) як основної структурної одиниці. Варто розуміти, що йдеться про групу науковців, що здійснює дослідження в рамках певної, відмінної від інших колективів установи, тематики, водночас очолюється науковим керівником. Наукові колективи утворюються і змінюються за рішенням основного колегіального органу управління як постійні (на основі базового фінансування) або як тимчасові (на основі отриманого конкурсного фінансування);

• права наукових керівників наукових колективів щодо упорядковування отриманого конкурсного фінансування;
  
  

• участь у наглядових радах та дослідницьких групах громадян інших держав.

Запропоновано скасувати введення в дію рішень основного колегіального органу управління директором наукової установи, а також призначення ним певної частини членів основного колегіального органу управління. 

Наукова установа має право самостійно, відповідно до її статуту й законодавства, розв'язувати інші питання формування системи управління, зокрема назв, структури й повноважень органів управління, планування діяльності, звітності тощо.

3.4.2.3. Фінансування

Запровадження цих змін передбачає виділення додаткового бюджетного й пошук позабюджетного фінансування на:

• створення та забезпечення роботи Національного агентства трансформації науки і технології;

• створення та забезпечення роботи Національного агентства з розвитку оборонних і безпекових технологій;

• створення та забезпечення роботи Національного агентства оцінювання наукової діяльності та видатки, пов’язані з проведенням оцінювання;

• розбудову національної електронної науково-інформаційної системи URIS із метою повної цифровізації збору та аналізу даних в сферах науки, технологій та інновацій на основі Керівництв ОЕСР у сфері науки, технологій та інновацій;

Водночас принаймні частина коштів на згадані вище завдання може з часом бути покрита тим коштом, що зараз виділений на діяльність Президій національних академій наук, та тими коштами, що вивільняють під час оптимізації мережі наукових установ (включно з коштами, отриманими шляхом приватизації надлишкового майна). Хоча запровадження пропонованих змін не передбачає додаткового  фінансування наукових установ, таке додаткове фінансування було б дуже бажаним для створення ринково конкурентоздатних умов праці в наукових установах.

3.4.3. Фінансування науки та інновацій

3.4.3.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідно внести зміни до низки Законів, які регулюють систему фінансування науки та інновацій, зокрема Бюджетного та Податкового кодексів, Законів України "Про наукову і науково-технічну діяльність", “Про наукові парки” тощо стосовно:

• запровадження повноцінної системи багатоканального бюджетного фінансування наукової діяльності, яке розподілене на кілька одне від одного незалежних каналів фінансування:
  
  

• інституційне базове фінансування, яке розподілятиметься державними засновниками (для публічних наукових установ — це Національне агентство науки і технології) між науковими установами та закладами вищої освіти, створеними як юридичні особи публічного права, за наперед визначеною формулою  на основі оцінювання результатів їхньої наукової та/або інноваційної діяльності;

• конкурсне фінансування (інституційне, проєктне, та індивідуальне) через Національний фонд досліджень та інші спеціалізовані фонди;

• конкурсне фінансування (проєктне та інституційне) за державними цільовими програмами; 

• державне замовлення на дослідження та розробки в галузі оборонних і безпекових технологій, яке розподіляється через спеціалізовану агенцію;

• програми співфінансування дослідницьких проєктів із бізнесом та іноземними партнерами.
  
  

• запровадження державних та заохочення створення недержавних спеціалізованих фондів для підтримки комерціалізації наукових досліджень, індивідуальної підтримки талановитої молоді (зокрема, через стипендії для навчання в закладах вищої освіти);
  
  

• надання права науковцям (керівникам наукових колективів), які отримали цільове (грантове) фінансування своїх проєктів, самостійно розпоряджатися отриманим фінансуванням із використанням інфраструктури їхньої установи (їхнього закладу) відповідно до грантової угоди та умов надання фінансування грантодавачем;
  
  

• створення сприятливого правового поля для співпраці між науковими установами, ЗВО та бізнесом, стимулів та умов для виходу дослідників на поле інновацій, а бізнесу — на поле R&D, спільного творення (cocreation) знань та інновацій; 
  
  

• запровадження системи стимулів, зокрема податкових, для залучення коштів бізнесу до фінансування наукових досліджень та інновацій;
  
  

• створення правових умов для формування кластерів передової науки з міжнародним фінансуванням.

3.4.3.2. Інституційні зміни

Необхідне ухвалення комплексу законодавчих рішень стосовно:

• перезапуску Національної ради з розвитку інновацій як платформи для міжвідомчого узгодження політик та комунікації з гравцями інноваційної екосистеми;

• перегляду Національної стратегії інноваційного розвитку;

• розбудови екосистеми органів, що здійснюють конкурсне фінансування, в тому числі  створення  державної агенції, яка фінансуватиме стратегічно важливі дослідницькі розробки (оборонні, безпекові тощо), створення спеціалізованих фондів для грантової підтримки прикладних розробок та інновацій на різних рівнях технологічної готовності;

• розробка системи/критеріїв незалежного оцінювання наукової та інноваційної діяльності та створення відповідного Національного агентства (див. вище розділ 2), яке таке оцінювання здійснюватиме;

• розробка принципів розподілу базового фінансування наукових установ на основі результатів оцінювання;

• Запровадження Керівництв ОЕСР у сфері науки, технологій та інновацій.

3.4.3.3. Фінансування

Зміна механізмів публічного фінансування наукових установ сама собою не передбачає зміни обсягів цього фінансування. Водночас запровадження цих механізмів здатне підвищити ефективність розподілу та використання публічних коштів. Також очікується поступове зростання позабюджетних надходжень наукових установ, завдяки зростанню рівня їхньої адміністративної та фінансової автономії. 

Водночас досягнути відчутний ефект від оновлених механізмів публічного фінансування наукових установ буде можливо лише зі збільшенням загальних обсягів публічного фінансування, оскільки на нинішньому рівні кожен з описаних каналів фінансування розпоряджається надто незначними ресурсами.

Цей напрям реформи не передбачає зміни обсягів фінансування державних органів, які мають готувати, приймати та впроваджувати відповідні зміни законодавства. Водночас додаткове фінансування, зокрема позабюджетне на організаційні та інші витрати, буде сприяти прискоренню розробки деталізованих проєктів необхідних змін, їх обговорення та узгодження з усіма зацікавленими сторонами.

3.4.4. Якість досліджень та інновацій

3.4.4.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідне внесення змін до низки законів і підзаконних актів, зокрема:

• скасування гарантованих державою доплат за наявність наукового звання та/або вченого ступеня без зменшення загального обсягу фонду оплати праці, скасування використання єдиної тарифної сітки для наукових і науково-педагогічних працівників;

• делегування науковим установам і закладам вищої освіти, за умови їхньої відповідності встановленим законодавством вимогам, права ухвалення остаточного рішення щодо присвоєння наукових ступенів і вчених звань;
  
  

• диференціація  вимог щодо обсягу наукової та інноваційної діяльності для закладів вищої освіти різних профілів і для забезпечення різних  типів освітніх програм (дослідницькі  університети, університети прикладних наук, вищі школи, мистецькі заклади, освітні програми наукового, академічного та професійного спрямування тощо);
  
  

• забезпечення підтримки різних форм самоорганізації наукової спільноти та її участі у формуванні галузевих критеріїв/стандартів якості;
  
  

• запровадження урахування репутаційних показників у критеріях конкурсів на фінансування наукових досліджень та інноваційних проєктів;
  
  

• законодавчого визначення права грантодавачів позбавляти на певний строк права участі в конкурсах осіб, які  здійснили порушення академічної доброчесності під час реалізації проєктів шляхом грантової підтримки;
  
  

• широкого запровадження інструментів зовнішньої незалежної експертизи під час оцінювання результатів наукової діяльності установ, наукових колективів, окремих науковців; інтернаціоналізація процедур оцінювання;
  
  

• забезпечення наголосу на показниках якості досліджень під час розробки критеріїв оцінювання наукової діяльності; 
  
  

• запровадження практики рекомендаційних листів під час конкурсного відбору керівників проєктів та керівників наукових установ.

3.4.4.2. Інституційні зміни

• створення Національного агентства оцінювання наукової діяльності (див. розділ 2) та забезпечення його експертної спроможності (розбудова пулу експертів, спершу міжнародної складової);
  
  

• створення інструментів підтримки та розвитку різних форм самоорганізації наукової спільноти, зокрема громадських ініціатив щодо контролю за академічною доброчесністю та розвитку інституту наукової репутації;
  
  

• підготовка фахівців із комунікації, які забезпечують поширення знань та взаємодію між науковцями, бізнесом, державою та суспільством, зокрема через стимулювання створення відповідних освітніх програм у сфері освіти дорослих та вибіркових блоків магістерських освітніх програм.

3.4.4.3. Фінансування

Оскільки стимулювання зростання якості досліджень та інновацій передбачає суттєве розширення застосування незалежної експертизи, воно потребуватиме збільшення фінансування для оплати праці експертів. Зазвичай видатки на експертизу становлять 1-2% від загального  обсягу фінансування, який розподіляють.

Принаймні частково ці видатки можуть покриватися шляхом міжнародної технічної допомоги (наприклад, для оплати участі закордонних експертів). У будь-якому разі видатки на експертизу себе економічно виправдовують: доцільно витратити тисячу гривень, аби бути впевненим, що сто тисяч використані ефективно. 

Оскільки зміцнення та оздоровлення наукової спільноти, тобто зростання її соціального капіталу, безпосередньо сприятиме підвищенню якості досліджень та інновацій, доцільно також  інвестувати додаткові фінансові ресурси на грантову підтримку створення та діяльності фахових наукових товариств та інших об’єднань дослідників. 

3.4.5. Мережа наукових інституцій

3.4.5.1. Нормативно-правове забезпечення

Необхідне ухвалення комплексу урядових рішень щодо:

• урядової стратегії розвитку національної дослідницької інфраструктури, її інтеграції до Європейського дослідницького простору та відповідної державної цільової програми;
  
  

• запровадження спільного доступу до дослідницької інфраструктури, повторного використання даних та інших принципів Відкритої науки;
  
  

• стратегії моніторингу ефективності мережі наукових установ;
  
  

• процедур прийняття рішень щодо створення нових установ чи їхньої реорганізації;

3.4.5.2. Інституційні зміни

Передбачаємо, що національна мережа наукових установ є інтегрованою до Європейського дослідницького простору. Її основу становлять  публічні установи, що належать до одного з наукових товариств, а також заклади вищої освіти (дослідницькі університети, університети прикладних наук), що мають наукові/дослідницькі підрозділи й наукова діяльність яких є відповідною до визначених критеріїв щодо значущості наукових результатів та якості досліджень, які мають встановлюватися з урахуванням основної галузі (основних галузей) досліджень.

Загальна мережа наукових установ також може містити:

• публічні установи, що не належать до складу наукових товариств;

• бюджетні та приватні наукові установи, які є відповідними встановленим вимогам до наукових установ;

• наукові підрозділи підприємств, установ і організацій, які є відповідними вимогам до наукових підрозділів;

• тимчасові структури (державні ключові лабораторії тощо), які створюють на основі національного та/або міжнародного конкурсного фінансування упродовж 5-7 років, із метою розбудови наукової дільності за стратегічно важливими напрямами з можливим продовженням.

Важливу роль відіграє розбудова центрів колективного користування обладнанням, як ефективного способу оптимізації використання інфраструктури.

3.4.5.3. Фінансування

Розвиток національної дослідницької інфраструктури до конкурентоздатного рівня потребує переосмислення термінології бюджетного планування та звітності, зокрема переведення відповідного фінансування до категорії державних  інвестицій. Тому, крім коштів державного бюджету, варто намагатися максимально використати доступні у зв’язку з процесом вступу України до ЄС засоби міжнародної технічної допомоги, а також залучати приватні інвестиції. 

3.4.6. Комунікація реформ із суспільством

Впроваджувати рішення повинні Верховна Рада України, органи управління у сфері науки та інновацій, наукові установи та їх засновники, установи, організації й підприємства, у складі яких є наукові підрозділи, наукові колективи.

Найбільшими супротивниками впровадженню реформи можуть бути:

• керівники й працівники органів державної влади — через скорочення повноважень відповідних органів з управління науковими установами, необхідність запровадження нових процедур планування та реалізації бюджетного фінансування наукової та інноваційної діяльності, яке зумовить необхідність додаткового навчання працівників. Це можна подолати, зокрема, через зміщення акценту їх діяльності убік розроблення державної та регіональної політик у сфері науки та інновацій, аналітичної та прогностичної діяльності. На сьогодні такі функції передбачені, але через нестачу людських та інших ресурсів не виконуються в повному обсязі. Ще одним інструментом є додаткове позабюджетне фінансування на організацію відповідного навчання;
  
  

• працівники Міністерства фінансів та податкової служби м з огляду на необхідність зміни ставлення до  науки як сфери, що утримується державою, на її розуміння як сфери, що створює необхідні для пришвидшення соціально-економічного розвитку знання та інновації. Це можна подолати відповідним навчанням;
  
  

• працівники апарату національних академій наук через істотне скорочення відповідного апарату; це частково можна подолати через працевлаштування працівників, що відповідають встановленим критеріям і вимогам, в апаратах наукових товариств і громадських організацій, на які пропонують перетворити чинні національні академії;
  
  

• керівники державних і комунальних наукових установ — через збільшення фінансових ризиків та особистої відповідальності внаслідок зростання інституційної автономії; це можна подолати шляхом збалансованого зростання можливостей, які надає фінансова автономія, а також навчання керівників та працівників фінансових підрозділів наукових установ;
  
  

• працівники наукових установ — через зміну критеріїв оцінювання їхньої діяльності, підвищення планки вимог до якості наукових результатів, а також зростання повноважень органів управління установи, що може спричинити звільнення або зниження статусу недостатньо активних працівників; це частково можна подолати, передбачивши перехідний період, протягом якого нові критерії оцінювання наберуть чинності, а також шляхом забезпечення  прозорості діяльності всіх органів управління та самоврядування установи та її структурних підрозділів; зміна статусу та розширення автономії наукової установи мають відбуватися одночасно з реформою системи внутрішнього управління наукових установ, яка має передбачати дотримання балансу повноважень і відповідальності директора  з повноваженнями і відповідальністю колегіальних органів управління та самоврядування, а також залучення всіх зацікавлених сторін до прийняття рішень;
  
  

• керівники та працівники наукових установ, які за результатами оцінювання будуть реорганізовані чи ліквідовані, з огляду на невідповідність цих установ критеріям статусу наукової установи або неспроможність цих установ працювати в статусі публічної установи; ця категорія осіб буде найчисельнішою і на неї скерований основний негативний соціальний імпакт реформи; часткове подолання цієї проблеми можливе шляхом максимально консервативного підходу до збереження людського капіталу: виділення спроможних структурних підрозділів і приєднання їх до інших наукових установ; надання певних соціальних гарантій звільненим працівникам протягом певного перехідного періоду або мораторій на звільнення протягом цього періоду; створення нових робочих місць у сфері наукомісткого виробництва або послуг, центрів інновацій, експертно-консультативних чи аналітичних установ тощо, створення програм перенавчання, орієнтованих на науковців; частина таких працівників буде потрібна в НУШ та підсилить якість викладання в старшій школі.

Основною складністю може бути необхідність перебудови мислення як працівників органів управління у сфері науки та інновацій, так і керівників та працівників відповідних установ. Це пов'язано з тим, що реформа за своєю сутністю передбачає перебудову відносин між органами управління та науковими установами зі "власник" — "власність" на відношення партнерів у розвитку системи науки та інновацій і держави в цілому. Тому має бути визначено перехідний період для поступової зміни статусу наукових установ, що відповідають встановленим критеріям, і, за можливістю, реалізовано відповідні пілотні проєкти.

3.4.7. Кроки/етапи змін

Основними кроками пропонованих змін можуть бути:

1. узгодження концепту наукової установи як "публічної інституції" з усіма зацікавленими сторонами (професійні спільноти, експерти, громадські організації та органи управління у сфері науки, центральні органи виконавчої влади у сфері фінансів, економічного розвитку, антикорупційної політики тощо, народні депутати, експерти у сфері цивільного та господарського права) — 2024 р.;
   
   

2. узгодження оновленого концепту “наукова установа” (спектр видів економічної діяльності; права та обов'язки; структура управління) з усіма зацікавленими сторонами — 2024 р.;
   
   

3. узгодження концептів нових моделей фінансування науки та інновацій, управління у сфері науки та інновацій, забезпечення якості досліджень і розробок, розвитку мережі наукових установ — 2024 р.;
   
   

4. відображення оновленої системи фінансування науки і досліджень в державному, регіональних та місцевих бюджетах — 2026-2030 р.;
   
   

5. внесення пакета необхідних змін до законів України та ухвалення їх Верховною Радою України — 2024/2025 р.;
   
   

6. розробка та затвердження необхідних нормативних документів КМУ та ЦОВВ — 2024/2026 р.;
   
   

7. імплементація нових норм в установчих та внутрішніх документах наукових установ та установ (організацій, підприємств), що мають наукові підрозділи — 2025/2030 р.;
   
   

8. оцінювання попередніх результатів реформи та внесення необхідних змін до законодавства — 2026/2030 р.

3.4.8. Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи

Критеріями оцінювання успішності/неуспішності реформи можуть бути такі:

• повністю цифровізовані всі інструменти збору даних про сферу науки та інновацій;
  
  

• розробка державної політики у сфері науки та інновацій базується на аналізі зібраних даних і здійснюється з залученням науковців;
  
  

• загальний обсяг видатків на наукову та інноваційну діяльність зріс до 2% ВВП, водночас не менше половини цього показника становлять кошти українського та іноземного бізнесу, а також кошти закордонних донорів, спрямовані на післявоєнну відбудову України;   
  
  

• фінансування наукової та інноваційної діяльності за кошти державного бюджету, на різні форми конкурсного фінансування припадає не менше 20%;
  
  

• усе конкурсне фінансування розподілене за принципами незалежної експертизи;
  
  

• частка залучення закордонних експертів становить не менше 20% і має тенденцію до зростання; 
  
  

• у European Innovation Scoreboard Україна перейшла з категорії Emerging Innovator до Moderate Innovator;
  
  

• середня заробітна плата науковця з науковим ступенем щонайменше в 2 рази вище середньої заробітної плати по Україні;
  
  

• частка власних надходжень (коштом залучених із бізнесу, національного та міжнародного конкурсного фінансування, надання послуг) у бюджеті наукових установ становить у середньому 10% і вище;
  
  

• поява приватних наукових установ або публічних наукових установ із часткою приватного фінансування вище 10%, центрів передової науки з часткою міжнародного фінансування вище 10%;
  
  

• поява комерційних наукомістких підприємств, засновниками або співзасновниками яких є наукові установи, ЗВО; 
  
  

• зростання вдвічі обсягу інноваційної діяльності, яка здійснюється за участі засновників, співзасновників, партнерів, наукових установ чи ЗВО, порівняно з показниками 2021 р.;
  
  

• зростання конкурентоспроможності українських наукових установ, що може оцінюватися, зокрема, за підвищенням їх позицій у світових та європейських наукових рейтингах, збільшенням кількості іноземних науковців та інноваторів, зокрема з країн ЄС та ОЕСД, що виконують спільні дослідження та розробки в Україні;
  
  

• кількість спільних проєктів між українськими науковцями та науковцями з країн ЄС та ОЕСР;
  
  

• зростання показників ефективності, а також результатів наукової, інноваційної та міжнародної  діяльності закладів наукових установ;
  
  

• підвищення рівня академічної мобільності науковців  та, як наслідок, підвищення якості досліджень;
  
  

• підвищення впливу наукових установ на соціально-економічний розвиток України, її регіонів та громад;
  
  

• підвищення рівня відповідальності працівників наукових установ за власну установу та науковий колектив, а також їхньої участі в управлінні установою через колегіальні органи управління (самоврядування) за даними опитувань працівників наукових установ;
  
  

• активізація участі наукових установ України в діяльності міжнародних та європейських організацій у сфері науки та інновацій та у міжнародній науковій співпраці, зростання їх впливу на прийняття рішень із питань розвитку науки та інновацій у ЄПВО та ЄДП.

3.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері науки та інновацій

• Здійснювати організаційні або структурні реформи без збору надійних і релевантних даних, моделювання наслідків; асинхронно впроваджувати політики, які є невіддільними складовими однієї трансформації.
  
  

• Толерувати порушення академічної доброчесності та псевдонауку, порушення стандартів досліджень, недотримання практик уникнення академічного конфлікту інтересів.
  
  

• Відкладати реформу правового статусу державних дослідницьких інститутів та Національних академій наук.
  
  

• Фінансувати з державного бюджету лише ті дослідження, які мають близьку перспективу прикладного застосування.
  
  

• Здійснювати масштабні організаційні реформи в науковій сфері без одночасного значного підвищення рівня фінансування (підвищення вимог до якості має бути синхронізованим із наданням гідних умов праці).
  
  

• Впроваджувати нові інструменти фінансування виключно шляхом скорочення видатків за  наявними програмами (“гра з нульовою сумою”).
  
  

• Ухвалювати рішення про цільове державне фінансування окремих напрямів без аналізу спроможності, а також визначення цілей та адекватного цілям забезпечення ресурсами.
  
  

• Культивувати нетолерування дослідницьких помилок (абсолютизувати критерій ефективності використання коштів).