ПРАВА ЛЮДИНИ: РЕІНТЕГРАЦІЯ, ГЕНДЕРНА ПОЛІТИКА ТА ПОЛІТИКА ЩОДО ЛГБТ+
1.1. Нинішня ситуація у сфері прав людини та реінтеграції на 2023 рік
Збройна агресія проти України, яка розпочалася в 2014 році з окупації АР Крим та м. Севастополь, захоплення окремих районів Донеччини та Луганщини, і яка продовжилася широкомасштабними військовими діями РФ на території України у 2022 році, спричнила грубі порушення міжнародного гуманітарного права, зокрема прав людини.
До лютого 2022 року основні виклики для сфери прав людини полягали в забезпеченні реалізації прав тих, хто постраждав внаслідок збройної агресії проти України.
Актуальними для України щодо забезпечення прав людини, формування та реалізації політики реінтеграції станом на початок 2022 року були захист та реалізація прав внутрішньо переміщених осіб (спершу пошук довгострокових рішень у сфері забезпечення житлом, працевлаштування), забезпечення розшуку осіб, зниклих безвісти в умовах збройної агресії, підтримка осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та їхніх рідних. Мешканці окупованих територій стикалися з обмеженням свободи слова, мирних зборів та асоціацій; обмеженням мовних та освітніх прав громадян України у сфері навчання та використання рідної мови. Внаслідок окупації були порушені економічні, соціальні права громадян на тимчасово окупованих територіях Криму, Донеччини та Луганщини. Актуальним були питання: забезпечення зв’язків із мешканцями тимчасово окупованих територій АР Крим та м. Севастополь, окремих районів Донеччини та Луганщини шляхом обладнання пунктів пропуску на лінії розмежування в Донецькій та Луганській областях та адміністративній межі з окупованим Кримом; сприяння в отриманні документів українського зразка (насамперед мова про свідоцтва про народження й смерть особи, отримання паспорта громадянина України тощо); забезпечення реалізації освітніх прав тощо.
Після початку широкомасштабної збройної агресії в лютому 2022 року знов набули актуальності питання забезпечення оперативної та масштабної евакуації громадян України з територій, які знаходилися під ризиком окупації, на яких відбувалися бойові дії, надання гуманітарної допомоги. З новою гостротою постало питання масових порушень прав людини та тимчасово окупованих територій, зокрема, внаслідок депортації українських громадян, застосування практики насильницьких зникнень, катувань, вбивств насамперед активних громадян України, які демонстрували свою українську позицію й нелояльність до окупаційної влади. Окупаційна влада вживає заходи щодо нав’язування російського громадянства та отримання російських паспортів, а також дії, направлені на заміщення населення. Крім того, на окупованих територіях впроваджують мобілізаційні заходи, а також організують призов на строкову службу до лав збройних сил РФ. Як нав’язування громадянства РФ, так і примус до строкової служби виглядають як реалізація державної стратегії РФ щодо окупованих нею територій України.
Широкомасштабна збройна агресія проти України суттєво загострила питання дотримання та захисту прав людини й основоположних свобод. Воєнний стан, оголошений із першого дня вторгнення російської армії, створив умови для введення в дію низки відповідних обмежень, які, втім, можуть вважатися як пропорційні в умовах широкомасштабної збройної агресії та окупації значної території України. Суттєво збільшилася кількість осіб, які мігрували у зв’язку з війною. Особи, які покинули територію України внаслідок війни, отримали в країнах ЄС тимчасовий захист. Актуальним завданням держави стала підтримка звʼязків із громадянами України за кордоном, їхній захист (насамперед дітей, які перемістилися без супроводу батьків; осіб з інвалідністю тощо). З покращенням безпекової ситуації актуальним завданням мають стати цілісні політики стосовно підтримки в поверненні громадян в Україну.
Значні негативні наслідки збройної агресії проти України й чимале збільшення кількості переміщених осіб зумовило необхідність суттєвої зміни вектора державної політики з інтеграції ВПО та вибудовування більш комплексного реагування на виклики переміщення. Важливим кроком стала б розробка гендерно чутливої державної політики щодо підтримки осіб, які мігрували за межі України. Важливими є підтримка зв’язку з ними та забезпечення дотримання їхніх прав під час перебування за межами України, а також майбутня реінтеграція після повернення. Особливо нагальними, зважаючи на соціодемографічний склад тих, хто виїхав за межі країни (переважно жінки та діти), є питання реалізації освітніх та трудових прав, убезпечення від експлуатації та торгівлі людьми.
Після початку широкомасштабної збройної агресії збільшилася територія, яка тимчасово знаходиться під окупацією РФ. Так, окрім окупованої території АР Крим та м. Севастополь, окремих районів Донецької та Луганської областей, під окупацію потрапили території Запорізької, Київської, Миколаївської, Харківської, Херсонської, Чернігівської областей, а також території в Донецькій та Луганській областях, що не були окуповані станом на 24.02.2022 року. Після успішних дій української армії частина територій була деокупована, втім, через рік після початку широкомасштабної збройної агресії під окупацією перебувають 1877 населених пунктів.
Водночас усе більш актуальними стають питання відновлення контролю над нині окупованими територіями й необхідності вживання наступних кроків із реінтеграції деокупованих територій у правовий, освітній, культурний, інформаційний простори України. Важливим питанням стає відповідальність для осіб, які залишалися й проживали на тимчасово окупованих територіях України (тих, що окупували з 2014 року, та тих, які тимчасово контрольовані армією РФ після 24 лютого 2022 року). У березні 2022 року до Кримінального Кодексу України були внесені зміни, зокрема запроваджена кримінальна відповідальність за “колабораційну діяльність” (стаття 111-1 КК України) — широкий список дій та форм співпраці з окупаційною владою у сфері освіти, господарської діяльності, реалізації публічної влади на окупованих територіях тощо. Станом на 07.05.2023 за даними Офісу Генерального Прокурора України відкрито 5247 кримінальних проваджень за статтею 111-1 КК України.
Потребує уваги та ретельного аналізу й питання приведення у відповідність до вимог та стандартів ЄС й інших міжнародних документів наявного українського законодавства і практик та законопроєктів щодо сфери дотримання прав людини і реінтеграції, особливо зважаючи на набуття Україною статусу кандидата на членство в ЄС. Водночас особливої уваги набувають питання дерогації (відступу) від міжнародних зобов’язань у сфері прав людини умовах воєнного стану й аналіз заходів та наслідків такої дерогації.
1.2. Бачення стану справ у сфері прав людини та реінтеграції в перспективі 2030 року
Реінтеграція, відновлення прав людини, спроможності громад, територій після деокупації має бути наскрізним елементом різних політик. Це потребуватиме реформ у сфері управління, децентралізації, соціальних, культурних процесів, які б враховували наслідки окупації. Процес реінтеграції означає фактично перезапуск механізмів управління територіями, правоохоронної сфери, безпекової складової з урахуванням загального українського контексту реформ, які вже відбулися. Окупація АР Крим та м. Севастополь, окремих районів Донеччини та Луганщини в 2014 році фактично викреслила ці регіони з процесів загальноукраїнських трансформацій (реформ децентралізації, освіти, медицини, управління тощо). Тому відповідне відновлення для територій означатиме фактично процес реінтеграції з врахуванням завдань, моніторингу та оцінки реформ, які тривали в Україні впродовж дев’яти років.
Необхідно формувати візії та рішення стосовно налагодження життя та реінтеграції всіх процесів життєдіяльності населення на деокупованих територіях. Відповідні питання також повʼязані з реагуванням на масові порушення норм міжнародного гуманітарного права з боку РФ, а також у форсуванні процесів так званої “інтеграції” тимчасово окупованих територій у російський правовий, фінансовий, освітній, культурний, інформаційний та інші простори, які відбувалися протягом усього періоду тимчасової окупації.
Реінтеграція має бути забезпечена відповідними політиками, кадровим складом, спеціалізованою законодавчою базою. Зокрема, потребують імплементації реформи щодо управління територіями, які відбулася в Україні протягом 2014-2023 років, зокрема у сфері децентралізації, реформування правоохоронної сфери, освіти, медійної сфери та інших. Реінтеграція також потребує зусиль у ліквідації наслідків окупації в соціально-культурному вимірі, зокрема в нівеляції впливу російських соціокультурних наративів на суспільне середовище, що потребуватиме комплексної політики в культурній та інформаційній сферах.
Політика реінтеграції також передбачає відновлення на деокупованій території інститутів громадянського суспільства з урахуванням їх фактичного витіснення окупаційною владою з територій, що тимчасово перебувають під контролем РФ.
Процес реінтеграції має обовʼязково враховувати й права постраждалих — від окупації, російської агресії до відновлення справедливості. Актуальним завданням є напрацювання візії, нормативно-правових актів щодо перехідного правосуддя.
Забезпечення реалізації прав людини й основоположних свобод в умовах безперервної збройної агресії проти України значним чином залежить від характеру та тривалості війни, перебігу та характеру деокупації територій, зокрема тих, які було окуповано РФ у 2014 році. Відтак можуть розглядати різні сценарії майбутнього розвитку ситуації.
Сценарій 1. У разі реалізації сценарію щодо відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 року, відбуватимуться процеси реінтеграції, які завершать частину комплексу перехідного правосуддя: (a) постраждалим буде надано компенсацію; (b) уражені окупацією регіони будуть (ре)інтегровані в правовий, політичний, соціально-економічний простори України; (c) буде проведено вибори за демократичними стандартами, триватимуть реформи у сфері децентралізації, управління освіти, медицини та інші; (d) продукуватиметься бачення та його реалізація стосовно економічної моделі розвитку відповідних територій, інтеграції в економічному, логістичному українських просторах; (e) громадяни відповідних територій залучатимуться до політик у сфері європейської інтеграції; (f) реалізовуватиметься системна міжнародна допомога процесу реінтеграції та відновлення у вигляді інфраструктурних, гуманітарних проєктів. Також заходи з реагування та відновлення є детермінованими характером руйнувань територій під час деокупації.
Сценарій 2. У разі можливого тривалого замороження війни, ведення бойових дій середньої інтенсивності, частина територій України, окупованих РФ, може залишитися під контролем країни-окупанта. Відтак різні регіони України будуть під загрозою ураження, регіони, які знаходяться на кордонах зони бойових дій підлягатимуть ураженню. У такій ситуації траєкторія політики реінтеграції може бути подібна до процесів реінтеграції 2014-2022 років, але з більшою частиною загроз ризиків, бенефіціарів. Відповідно мають бути: (a) впроваджені всі заходи моніторингу порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях; (b) здійснені політики щодо забезпечення звʼязків із нашими громадянами, які залишилися на окупованих територіях; (c) впроваджені політики щодо допомоги ВПО; (d) розроблені заходи постійного реагування на російську агресію (підтримка критичної інфраструктури, цивільний захист, гуманітарна допомога, безпекові заходи тощо); (e) забезпечені заходи міжнародної співпраці з метою надання гуманітарної, безпекової допомоги, реагування на порушення прав людини. Водночас постійно актуалізовуватимуться питанння безпекових загроз, гуманітарних викликів та повноцінного відновлення територій України, що через різні міжнародні інвестиції, спрямовані на відновлення та модернізацію, зробить цей процес доволі ризикованим та ресурсозатратним.
Втім, якщо до 2030 року російська агресія припиниться, перед державою Україна постануть численні питання, пов’язані з подоланням негативних наслідків війни (відновлення знищеної інфраструктури, житлового фонду, сприяння поверненню переселенців до покинутого місця проживання, організація системи управління тощо). Важливим завданням є здійснення реформ, необхідних для майбутньої європейської інтеграції України (реформа СБУ, забезпечення незалежності судової системи, захист персональних даних та інші).
Актуальним є розуміння загального контексту умов реінтеграції. Зокрема, влітку 2022 року Україна отримала статус кандидата в члени ЄС, ведеться дискусія та діалог про потенційний початок перемовин про членство. Реінтеграція може відбуватися в умовах комплексних процесів глибокої інтеграції України в Європейський Союз та за умови дотримання стандартів із прав людини. Відновлення на звільнених територіях відбуватиметься із цілковитим врахуванням та впливом європейської перспективи та поступу України.
Тож на період до 2030 року основним заданням стане реінтеграція деокупованих територій та їхніх мешканців у правовий, культурний, освітній, інформаційний простори України. Під час проходження цього етапу варто запровадити підходи правосуддя перехідного періоду (Transitional Justice) з необхідними коригуваннями, пов’язаними з міжнародним характером збройного конфлікту.
1.3. Ключові потрібні зміни у сфері прав людини та політики реінтеграції
Попри активну фазу повномасштабної збройної агресії, актуальним завданням є опрацювання стратегічних та оперативних напрямів політики у сфері реінтеграції, які базуються на:
візії майбутнього відновлення територій, які наразі є окупованими, але будуть деокупованими (звільненими);
заходах ургентного реагування після деокупації територій;
опрацювання політик перехідного правосуддя (амністія, люстрація).
Відтак необхідним є:
а) проведення аналізу проблемних питань, із якими стикнуться мешканці деокупованих територій після їх повернення під контроль України (наприклад, питання документів, виданих на окупованих територіях, питання кримінальних проваджень і вироків, які були винесені окупаційною владою, питання права власності тощо);
б) маппінг ключових реформ, які відбулися чи відбуваються на територіях, підконтрольних Уряду України, протягом періоду тимчасової окупації окремих її територій (зокрема, децентралізація, декомунізація, реформи в сфері освіти тощо).
в) напрацювання візії економічного та соціального відновлення тимчасово окупованих територій, зокрема економічні, логістичні питання щодо майбутнього розвитку територій;
г) формування політики щодо повернення в Україну громадян України (переважно жінок із дітьми), які виїхали за межі країни після початку широкомасштабної збройної агресії, а також сприяти поверненню ВПО чи майбутній інтеграції в нові громади. Важливо розробляти відповідне законодавство, яке забезпечить підтримку відновлення деокупованих територій, зокрема заохочуватиме повернення громадян, із метою майбутнього працевлаштування. Водночас сприятиме залученню інвестицій через полегшення податкового навантаження на бізнеси тощо. Утім, перший крок полягає в підтримці відновлення соціальної інфраструктури (у закладах дошкільної, шкільної освіти, медичні заклади);
д) передбачити програми реінтеграції ветеранів, членів їхніх родин у мирне життя.
Необхідним є запровадження належного механізму притягнення до відповідальності за злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту проти України. Існує ризик того, що національна система правосуддя не здатна впоратися з таким обсягом завдань, які стоять перед нею зараз, тому необхідним буде запровадити нову систему (національні гібридні суди, міжнародний трибунал щодо злочину агресії тощо).
Унаслідок війни й збройної агресії проти України існує небезпека виникнення нових ліній напруги та розколів у суспільстві (наприклад, між тими, хто жили в окупації, та на підконтрольних уряду України територіях; між ВПО та місцевими громадами; між тими, хто евакуювався за кордон, та тими, хто лишився в Україні тощо), тому важлио організовувати події, які спрямовані на підвищення соціальної згуртованості, зокрема через інструменти представницької демократії та громадської участі, а також заходи щодо протидії популістичним настроям, що поляризують спільноти.
1.4. Політика розв’язання проблем у сфері реінтеграції в перспективі 2030 року
1. Нормативно-правове регулювання питань реінтеграції в 2022/2023 роках
У 2022 році низка стратегічних документів зі сфери прав людини знаходилися на етапі реалізації, зокрема:
Національна стратегія у сфері прав людини та відповідний План дій із реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на 2021-2023 роки.
Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя й відповідний план реалізації.
Стратегія інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження середньострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2024 року.
Ці документи мали задавати вектори державної політики й бути дороговказами для розвитку різних сфер. Водночас усі ці стратегічні документи об’єднувало те, що вони не мали фінансового забезпечення.
Станом на травень 2023 року можна говорити про те, що всі ці стратегічні документи або знаходяться в процесі оновлення, або вже оновлені. Основною причиною цього є необхідність врахувати нові виклики, які породжує широкомасштабна збройна агресія проти України.
Так, 7 квітня 2023 року Кабінет Міністрів прийняв Розпорядження №312-р, яким була затверджена Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2025 року та відповідний операційний план заходів з її реалізації у 2023-2025 роках. Цей стратегічний документ має на меті зменшення впливу негативних наслідків внутрішнього переміщення, зумовленого збройною агресією проти України, на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України. Це можливо шляхом впровадження комплексних та дієвих механізмів державного реагування на виклики, які виникають із моменту прийняття особою рішення про переміщення, під час її соціальної адаптації та інтеграції в приймаючій громаді, а також у разі добровільного повернення особи до покинутого місця проживання та її реінтеграції. Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2025 року замінила попередній стратегічний документ Стратегію інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження середньострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2024 року.
Національна стратегія у сфері прав людини, як і Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя знаходиться в процесі оновлення. План заходів із реалізації Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя був оновлений 4 квітня 2023 року.
Питання, які пов’язані з реалізацією прав людини та реінтеграцією окреслені в Плані відновлення України, який напрацьовує Національна рада відновлення України від наслідків війни. Зокрема, у проєкті Плану є розділ “Права людини”, також окремі питання висвітлені в блоках “Юстиція” та “Повернення громадян, які тимчасово переміщені, зокрема за кордон та їх інтеграції в суспільно-економічне життя держави”. Станом на травень 2023 року План відновлення України від наслідків війни не ухвалено.
Попри важливість питання реінтеграції тимчасово окупованих територій, наразі немає цілісної візії щодо процесів реінтеграції. Ключовою складність полягає в формально-юридичному сенсі, оскільки всі території — і ті, що були окуповані у 2014 році, і ті, що тимчасово знаходяться під контролем РФ із 2022 року — є тимчасово окупованими РФ. Українське законодавство не розрізняє їх, бо фактично ці території окуповані однією і тією ж державою. Водночас наслідки окупації впродовж понад дев’ятьох років, що донині триває, відрізняється від тих, які настають після декількох місяців окупації і навіть року.
Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України анонсувало початок напрацювання закону про правовий режим деокупованих територій. Поки деталі невідомі, але віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій — повідомила, що основними завданнями законопроєкту є не лише відновлення державної влади та забезпечення справедливості, але й питання майна, документів і судових рішень, відновлення українського інформаційного простору та гуманітарної складової.
Водночас Постійна Представниця Президента України в АР Крим повідомила, що на базі Представництва діяла робоча група, яка напрацювала перелік першочергових кроків після деокупації Криму. Робоча група зосередила увагу на таких напрямах: відновлення роботи органів публічної адміністрації та кадрового забезпечення; притягнення до відповідальності за міжнародні злочини та злочини проти національної безпеки; питання амністії та люстрації; верифікації документів та рішень окупаційних судів; питання права власності й гуманітарної політики, а також демілітаризації освітньої та культурної сфер. Вказані напрацювання робочої групи були презентовані, зокрема народним депутатам України у травні 2023 року.
Важливо зауважити, що в Україні вже були ухвалені деякі законодавчі ініціативи, які спрямовані на майбутнє відновлення та захист постраждалих внаслідок збройної агресії осіб. Так, у лютому 2023 році парламент ухвалив Закон України “Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України” (набув чинності 22 травня 2023 року).
Якщо говорити про формування політик та законодавчої бази для постконфліктного/повоєнного врегулювання, ліквідації наслідків широкомасштабного російського вторгнення, то гостро відчувається потреба у впровадженні політики у сфері реінтеграції, зокрема: а) перехідного правосуддя; б) підходів управління територіями (управління під час перехідного періоду); в) реінтеграція соціальних груп (ВПО, шукачі тимчасового захисту, ветерани та інші); г) впровадження комплексних реформ в процесі відновлення на засадах поваги до принципів дотримання прав людини; д) розв'язання питань щодо забезпечення прав громадян (майнові, соціальні, гуманітарні), які були порушені під час війни та тимчасової окупації та ін.
2. Необхідні інституційні зміни
Напередодні повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого 2022 року в Україну до розробки та впровадження політик щодо перехідного періоду та реінтеграції тимчасово окупованих територій України опосередковано була залучена переважна більшість державних органів влади. Здебільшого в положеннях про центральні органи виконавчої влади не було і зараз немає прямої згадки про здійснення повноважень щодо тимчасово окупованих територій або підтримки внутрішньо переміщених осіб, але додаткові законодавчі чи нормативно-правові акти нині виконують функції сприяння або здійснення заходів для реінтеграції ТОТ. З початком повномасштабного вторгнення та введення воєнного стану перелік функцій доповнився відповідними заходами щодо конфліктного та постконфліктного врегулювання.
До 24.02.2022 ЦОВВ, Мінреінтеграції, уповноважене розробляти політики щодо реінтеграції тимчасово окупованих територій, своєю діяльністю намагалося закрити всі можливі напрями, які стосувалися політики щодо тимчасово окупованих територій України, проте міністерство було не в змозі реалізувати всі необхідні кроки (зокрема через нестачу людського ресурсу) без тісної взаємодії з іншими центральними органами виконавчої влади. Від початку повномасштабної війни проблема інституційної спроможності та наявності в міністерства (та й загалом у державних органах влади) потрібних людських ресурсів ще більше загострилась. Також на перший план для Мінреінтеграції вийшли гуманітарні проблеми, що додатково зменшило інституційну спроможність міністерства в контексті розробки та впровадження політик щодо повоєнної реінтеграції, відбудови та забезпечення прав людини.
Отже, нагальним завданням є посилення інституційної спроможності Мінреінтеграції та інших державних (і місцевих) органів влади, особливо в контексті людських ресурсів. Насамперед йдеться, як про більше їх залучення (доукомплектації та розширення штату, за потреби), так і про підготовку кадрів (впровадження освітньо-професійних програм підготовки з фокусом на повоєнне врядування, відновлення й врегулювання, відповідних сертифікаційних програм). Окремо слід виокремити й підготовку кадрового резерву для роботи на деокупованих територіях та залучення до нього ветеранів і переміщених осіб.
Іншим можливим шляхом розбудови спроможності держави щодо забезпечення реінтеграції деокупованих територій, є імплементація в систему урядування наскрізного підходу, за якиму всіх міністерствах мають бути запроваджені посади заступників міністрів із питань реінтеграції деокупованих територій. Складність чинних проблем, зокрема поширення наслідків війни на всі регіони України, може потребувати більш активного включення питання реінтеграції у фокус діяльності всіх міністерств. При цьому координуючу роль варто залишити за Віцепрем'єр-міністром із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій (за зразком Віцепрем'єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України). Такі моделі подальше існування міністерства реінтеграції є недоцільними.
Незалежно від того, яким способом буде реалізовуватися державна політика реінтеграції деокупованих територій, важливим є залучення недержавного сектору, що має змогу долучатися до напрацювання та реалізації заходів із відновлення, реінтеграції та забезпечення прав людини. Крім того, залучення недержавного сектору мусить мати системний характер, а також не відбуватися вибірково.
Іншим важливим аспектом є координація та синхронізація розробки та впровадження політик і заходів із повоєнного відновлення, реінтеграції та забезпечення прав людини. Напрочуд важливим є наявність єдиної позиції/голосу (one voice) у державних органах, зокрема не має бути ситуацій, коли різні урядовці виходять не просто з різними, а з протилежними позиціями щодо питань забезпечення прав людини, дотримання правосуддя, реінтеграції та відновлення.
3. Фінансове забезпечення
Політика у сфері реінтеграції потребує фінансування із заходів відновлення освітньої, культурної інфраструктури, відновлення власності, економічних звʼязків. Вона передбачатиме роботу з різними цільовими аудиторіями, які постраждали від війни, зазнали втрат. Наприклад, ліквідація наслідків російської агресії також потребуватиме встановлення різноманітної компенсації для постраждалих внаслідок війни, проведення ефективних розслідувань, реалізації прав на правду, зокрема й заходів у політиці памʼяті.
Потребуватиме підтримки та ресурсів система заходів із реінтеграції соціальної та інших сфер, розвитку інститутів громадянського суспільства на деокупованих територіях, заходи з роботи з громадами, які будуть спрямовані на соціальну згуртованість та реінтеграцію. Ці дії можуть полягати в роботі з громадянами, допомозі різним суспільним групам. Потребуватимуть ресурсного забезпечення заходи з реінтеграції ветеранів. Зокрема, за підрахунками Міністерства ветеранів кількість ветеранів та членів їхніх родин може становити майже 5 млн осіб.
Підтримка процесів реінтеграції повʼязана й зі створенням можливостей повернення ВПО, шукачів тимчасового захисту до місць попереднього проживання. З 2014 року після початку окупації з боку АР Крим, м. Севастополь, окремих районів Донеччини та Луганщини становило майже 2 млн внутрішньо переміщених осіб (ВПО). З початком широкомасштабного російського вторгнення в Україну за даними Міністерства реінтеграції України станом на січень 2023 року було нараховано 4,8 млн ВПО, проте реальне число людей, які змушені були залишити місця постійного проживання, може становити майже 7 млн громадян. Заразом спостерігають масове переміщення громадян України до країн Європи, інших країн. Наприклад, за даними УВКБ ООН, станом на 20 березня 2023 року нараховували 8157230 біженців з України, яких фіксують всією Європою, із них 4,946 млн є зареєстрованими для тимчасового захисту або аналогічних національних схем захисту в Європі. За час війни Україна втратила понад 2 млн працівників. Під час підрахунків втрат України часто аналізують безпосередні економічні втрати, водночас не враховано повною мірою соціальний, суспільний вимір відповідних втрат. Під час планування заходів із реінтеграції та відновлення варто брати до уваги потребу ресурсного забезпечення не тільки обʼєктів економічного виміру, їхню модернізацію, але й підтримку соціальних процесів реінтеграції, які сприяють соціальній згуртованості та формують підвалини сталого розвитку.
Російське вторгнення спричинило багато людських втрат, масове порушення МГП, руйнацію соціальної інфраструктури, урбоцид, руйнування соціальних, економічних, логістичних звʼязків.
Загалом за оцінками експертів Світового банку й Єврокомісії втрати в Україні внаслідок російської широкомасштабної агресії оцінюють (у період із 24 лютого 2022 р. до 24 лютого 2023 р.) у 134,7 млрд доларів, а потреби у відновленні — 410,6 млрд доларів. Зокрема, за даними Rapid Damage and Needs Assessment повномасштабна російська агресія впродовжроку принесла збитків на понад 135 млрд доларів США. Водночас економічні збитки, а саме порушення економічних потоків, виробництва та додаткові витрати, пов'язані з війною, становлять 290 млрд доларів США.
Заразом зазнали втрат не тільки економічна, промислова та енергетична сфери. Продовжують страждати соціальна, освітня, медична сфери, інфраструктура культури. Наприклад, за даними СEDOS внаслідок військової широкомасштабної агресії проти України станом на січень 2023 року було пошкоджено 1259 шкіл, що становить 11% від загальної кількості шкіл у країні. Повністю зруйнованими виявилися 223 школи. За даними Київської школи економіки (КШЕ) зазнали пошкоджень або зруйновано 885 дитячих садочків та 517 будівель закладів вищої освіти. Загалом Київська школа економіки (KSE Institute) оцінює втрати тільки освітньої сфери внаслідок російського вторгнення у 8,8 млрд дол.
Отже, пошкоджених або зруйнованих закладів охорони здоров`я станом на лютий 2023 року було 1245 об’єктів. Пошкоджено або зруйновано 154 заклади соціального захисту населення. Найбільше постраждали санаторії — 46 закладів, соціальні центри — 43 та інтернати — 31.
За даними Міністерства культури України станом на грудень 2022 року було зруйновано чи пошкоджено 1189 об’єктів культурної інфраструктури.
За підрахунками Інституту релігійної свободи за рік російської агресії в Україні постраждало 494 релігійні споруди, навчальні заклади духовної сфери та святині, вони були пошкоджені, пограбовані або знищені.
Відповідні підрахунки стосуються наслідків повномасштабного російського вторгнення та не враховують втрат початку російської окупації АР Крим та м. Севастополь, територій Донецької та Луганської областей, окупованих у 2014 році.
Водночас до початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну (у лютому 2022 року) безпосередні економічні втрати України від окупації території Криму (20 лютого 2014 року), за підрахунками українських експертів у 2021 році, становили 135 млрд доларів, що дорівнювало майже 75% ВВП України в 2013 році. Заразом це єоцінкою втрат, яка не містила макроекономічні наслідки від тимчасової окупації Кримського півострову. Сума збитків була підрахована через вартість землі на Кримському півострові (3 млрд дол) та доведених покладів корисних копалин ($52,3 млрд) зокрема, природного газу та сирої нафти. За підрахунками експертів втрати житлової нерухомості населення становили 42,7 млрд дол, втрати приватних компаній оцінювали в 18,4 млрд дол, а банків — у 2,7 млрд дол. Втрати держави становили 14 млрд дол., а місцевих громад — 1,7 млрд дол.
Ще в 2021 році українські експерти, оцінюючи наслідки російської окупації окремих районів Донецької та Луганської областей, вказували, що економіки відповідних регіонів втратили понад 50 млрд доларів за 2014-2018 роки, що становить близько 10% валового продукту України за ці 5 років. Відповідні розрахунки охоплювали недовироблену додану вартість та не містили втрачені чи зруйновані активи. За оцінками ЦЕС, справжня сума збитків може бути оцінена в нижню межу — 1,2 трлн грн за 5 років (2014-2018 рр.).
Варто звернути увагу на видатки соціальної сфери, які зумовила російська війна проти України, а саме витрати на забезпечення соціальної сфери та різних категорій постраждалих, реагування на ургентні потреби громадян.
Після деокупації української території реінтеграція потребуватиме ресурсного забезпечення. Фінансування потрібне, зокрема, на:
процес відновлення та відбудови, модернізації різних сфер життєдіяльності української держави (підхід до відновлення — “побудувати краще, ніж було”);
ресурси на впровадження секторальних політик на звільнених територіях, надання послуг населенню;
ресурси на впровадження безпекових, пра
ліквідацію наслідків російської збройної агресії, що полягатиме в забезпеченні компенсаційних механізмів постраждалим;
реалізацію політики, направленої на відновлення людських зв'язків, відбудову та підтримку соціальних інститутів, заходи стосовно розвитку згуртованості та громадянської стійкості, підтримку інститутів’ громадянського суспільства, підтримку процесів управління деокупованими територіями;
проєкти реінтеграції ветеранів та членів їхніх родин (відновлення, реабілітація, абілітація, працевлаштування, соціальна, психологічна допомога);
відновлення критичної інфраструктури, логістики, соціальної, управлінської інфраструктури;
ресурсне забезпечення інформаційної політики (відновлення мовлення на вільні території, інформаційна реінтеграція);
відновлення обʼєктів культурної спадщини, які постраждали внаслідок бойових дій та російської окупації тощо;
відновлення системи української освіти на ТОТ.
4. Комунікація реформ із суспільством
Наскрізним елементом політики у сфері реінтеграції, забезпечення прав людини має бути комунікація органів влади з різними цільовими суспільними аудиторіями. Формування та реалізація політик має супроводжуватися діалогом, консультаціями, інформуванням цільових аудиторій. Подібна комунікаційна стратегія дозволить зробити політичні рішення зрозумілими та інклюзивними, що збільшить рівень суспільного розуміння та сприйняття навіть контроверсійних реформ для певних соціальних груп. Процес реінтеграції повʼязаний із потребою формування соціальної згуртованості, що передбачає зростання рівня довіри, що матиме наслідки розвитку співпраці, міжсекторальної взаємодії для розв'язання проблем та впровадження реформ.
Важливою є суспільна комунікація секторальних реформ у сфері реінтеграції, зокрема тих, які можуть сформувати та загострити додаткові конфліктні лінії в суспільстві (приміром, питання перехідного правосуддя). Актуальним завданням є опрацювання наративів про реформи, секторальні напрями політики реінтеграції, які сприятимуть соціальній згуртованості, діалогу, що підвищить рівень соціальної стійкості.
У процесі реінтеграції, що ґрунтується на принципах поваги до прав людини, варто в публічній площині актуалізувати питання щодо формування цілісних підходів перехідного правосуддя, зокрема:
формування та реалізація люстраційних інструментів;
урегулювання політики: щодо тих, кого було (примусово) мобілізовано до ворожих збройних формувань; щодо питань визначення та покарання за колаборацію, воєнних злочинів, забезпечення права на правду, насамперед;
збір доказів воєнних злочинів, які роблять профільні державні органи й міжнародними організації, так і правозахисними громадськими організації, зокрема коаліція правозахисних організацій “Україна. П’ята ранку”, ініціатива “Трибунал для Путіна”, громадська мережа “ОПОРА” та інш ініціативи громадянського сектора;
формування політики стосовно забезпечення прав жертв (сатисфакції, компенсації, реституції);
вироблення бачення політики у сфері комеморації, політики памʼяті;
формування засад реінтеграції соціальної, гуманітарної, освітньої, культурної та інших сфер після деокупації територій у процесі відновлення.
Утім, для реалізації підходів перехідного правосуддя й імплементування їх до національного законодавства України необхіднопроінформувати та сформувати запит основних суспільних акторів задля запровадження основних рішень із реінтеграції підходів перехідного правосуддя в Україні. Заразом важливим елементом просування підходів перехідного правосуддя є напрацювання відповідних комунікаційних рішень та їхнє тестування.
5. Кроки/етапи змін
Політику відновлення на звільнених територіях Української держави мають узгоджувати із загальною політикою відновлення всіх територій, які перебували або донині є під окупацією, з урахуванням регіональних та безпекових особливостей. Має формуватися візія (на територіальному, регіональному, місцевому рівнях), яка передбачала б не просто відновлення (відбудову), але й формувала бачення модернізації соціальної, економічної сфери територій, громад, зокрема щодорозвитку економіки, фінансової, освітньої сфер. Це важливо, оскільки громади, які було зруйновано, можуть потребувати опрацювання інших економічних моделей існування та управління. Також актуальним є питання стосовно соціальних ресурсів та повернення громадян. При виробленні візії майбутнього потрібно закладати підвалини для стійкості, адаптивності соціальної та економічної систем, систем управління, безпеки громад.
Основні питання, які мають бути вирішені до деокупації території::
А) заходи ургентного реагування у сфері управління: відновлення логістики, відновлення соціальної, економічної сфер, заходів із безпеки:
визначення пріоритетних сфер життєдіяльності та посад в органах влади, які мають бути заповнені на деокупованій території, зокрема їхня чисельність та локалізація. З урахуванням цього обрахунку (моделювання) має відбутися формування кадрового резерву для зайняття посад на деокупованій території України. Пріоритетними мають бути визначені правоохоронні органи, органи прокуратура, суди (законодавчі зміни, що передбачають можливість збільшення штатної чисельності регіональних підрозділів/служб на деокупованій території), а також військові адміністрації. Має бути бачення щодо залучення до роботи у відновлених структурах державної влади України місцевого населення;
оцінка потреби, а згодом підготовка визначеної кількості керівників навчальних, медичних закладів та закладів соціальної сфери;
визначення механізмів підтримки населення деокупованих територій на період відновлення діяльності державних органів влади на цій території, зокрема допомога гуманітарна;
розв’язання питання з іноземними громадянами, які перебувають на окупованій території;
визначення підходів до документів, виданих протягом періоду тимчасової окупації територій (зокрема документи, що посвідчують особу, підтверджують факт народження дитини, освітніх документів, документів, що підтверджують право власності, водійські посвідчення тощо). Визначення території та періоду, протягом якого ці документи можна буде використовувати. Окремо необхідно розв'язати питання з вироками окупаційних судів, особливо в разі, якщо відповідальність пов’язана з позбавленням волі. Також має бути передбачена процедура перегляду судових рішень окупаційних судів;
Б) опрацювання політик на стратегічному рівні пов'язаних із відновленням, стійкістю, закладанням можливостей для майбутнього розвитку:
розробка стратегічних документів щодо відновлення на деокупованій території банківської сфери, поштового зв’язку, транспортного зв’язку (УЗ, автобусне сполучення), ритейлерів, аптечних мереж тощо;
розробка закону про люстрацію, зміна до КК України щодо притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність, а також участь у терористичних організаціях, НЗФ тощо; декриміналізація частини діянь, амністія (ці закони мають бути напрацьовані зараз, а застосовані після повернення контролю над деокупованими територіями);
розробка плану впровадження реформ децентралізації, НУШ, медичної реформи тощо;
розробка плану регіонального розвитку деокупованих територій (із можливістю впровадження заходів, що заохочуватимуть повертатися фізичних осіб та бізнеси на деокуповані території);
підготовка до формування реєстрів територіальних громад на деокупованих територіях України.
Заходи, які мають реалізувати після деокупації території (тактичний рівень):
стабілізаційні заходи, розмінування територій (структури системи МВС мають свої алгоритми дій, які вже бути апробовані в Харківській та Херсонській областях);
формування розгортання діяльності військових адміністрацій;
визначення потреб у гуманітарній допомозі, ліках, питній воді;
розв'язання питання щодо евакуації цивільного населення (це можливо буде вже на місці з урахуванням безпекової ситуації; якщо евакуація буде, варто визначити, куди саме);
розгортання діяльності підрозділів Нацполіції (спецзв’язок, лінія “102”), прокуратури, СБУ;
відновлення діяльності органів судової влади;
забезпечення збереження документів, що зберігають в окупаційних органах влади (архіви, поточні документи);
розв'язання питання з особами, які на момент деокупації, перебувають у місцях несвободи на цих територіях (перегляд справ, звільнення політичних в’язнів та цивільних заручників);
забезпечення мобільного зв’язку, інтернету;
заходи з відновлення обігу гривні та вилучення рубля, відновлення банківського обслуговування, повернення поштового оператора;
організація отримання документів державного зразка, заміна документів, виданих окупаційними органами влади (щонайменше із застосуванням позасудової процедури, передбаченою ЗП 9069, йдеться про акти цивільного стану); водночас має бути розв'язано питання щодо отримання паспортів громадян України й ідентифікації тих, хто такі паспорти вже має (паспорти книжечкою, видані на території, що була окупована після 2014 року, є відсутніми у ВІС ДМС, також можуть бути підроблені, а відтак всі громадяни, які їх мають, повинні пройти процедури перевірок й ідентифікації);
формування реєстрів територіальних громад;
процедури реєстрації суб’єктів господарювання;
оцінювання стану інфраструктурних об’єктів, зокрема військового призначення;
демонтаж пам’ятних табличок, присвячені військовим та учасникам НЗФ на окупованій території.
Стратегічні напрями (цей перелік не є вичерпним):
впровадження шляхів візії для ліквідації наслідків війни, реінтеграції в соціально-економічній, управлінських сферах. Опрацювання державної та місцевих програм відновлення та модернізації, залучення партнерів;
розробка нових програм регіонального розвитку з урахуванням складових реінтеграції, стійкості, згуртованості, залучаючи євроінтеграційні реформи, формування планів дій, пошук ресурсів;
формування та впровадження заходів із реінтеграції, соціальної згуртованості та відновлення, стійкості;
відновлення роботи незалежних медіа; відновлення роботи редакцій іноземних медіа, філії Суспільного; повернення медіа, що були вимушені виїхати з окупованої території;
розв'язання питання з власністю юридичних осіб і фізичних осіб, які під тиском, із застосуванням насильства змусили віддати свою власність, зокрема під час нібито “націоналізації”);
відновлення освітнього процесу, його “українізація” (розробка навчальних матеріалів, які дозволять дітям, які не вивчали майже 10 років українську мову та літературу, історію України, її вчити, а саме в рамках формальної та неформальної освіти. Тут має бути розв’язане питання про розповсюдження статті 7 Закону України “Про освіту” відразу на всі окуповані території чи має бути якийсь адаптаційний період (перехідний);
декомунізація та деколонізація, зокрема публічного простору (назви вулиць, пам’ятки тощо); розв'язання питання щодо пам’ятників, які виникли в період окупації (це має бути загальна державна політика, бо є пам’ятник “гіві і моторолі”, а є — дітям, що загинули, тому не можна бездумно зносити, деякі треба буде переозначити);
системне залучення місцевого населення до діяльності органів влади на деокупованій території, щоб не допустити конфлікту та можливих розмов про нібито “окупаційний характер” українських адміністрацій.
6. Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи
Оцінювання та моніторинг успішності чи неуспішності реформ у сфері повоєнного врегулювання, реінтеграції та відбудови, варто за кількома напрямами:
чітка артикуляція змісту та цілей реформ і наявність єдиних позиційній (one voice) щодо ключових моментів повоєнної відбудови у різних сферах та особливо щодо забезпечення прав людини, правосуддя й запиту на справедливість. Всі розроблені державні та місцеві програми мають бути об’єднані єдиним візійним баченням відбудови й реінтеграції, базуватись на спільних принципах та взаєморезонувати. Відповідно до попеднього можна окреслити такі критерії: сумісність, послідовність та суголосність державних і місцевих програм та заходів, що впроваджують у сфері повоєнного врегулювання, відбудови й реінтеграції;
підвищення соціальної згуртованості — безпосередня оцінка можлива під час моніторингів (дослідження як конкретних громад, так і ширших регіональних чи національних кількісно-якісних досліджень), або оцінка опосередкована. Рівень соціальної згуртованості виявляють у зменшенні соціальної напруги та конфліктів у громаді. Водночас варто розуміти, що йдеться про напругу чи конфлікти на будь-якому ґрунті, навіть безпосередньо не пов’язані з питаннями війни чи повоєнного врегулювання. Також індикаторами зростання рівня соціальної згуртованості є підвищення солідарності та міжособистої (і частково, інституційної) довіри у спільності, що виявляється у збільшенні кооперації та залученості, спільних активностях і діях громади;
збільшення рівня громадянської залученості в громадах загалом, зокрема, політичної залученості місцевих жителів до місцевого самоврядування, особливо на тих територіях, що були окуповані; вимірють кількісно;
поновлення/поява незалежних медіа та громадських/неприбуткових організацій. Особливо важливими є місцеві медіа та ГО на територіях, що були окуповані, хоча загалом йдеться про всю територію держави та всі рівні (місцевий, регіональний, національний). Вимірюють, що кількісний показник різноманітності медіа, що через регулярні медіа моніторинги тощо;
успішність заходів в окремих сферах мають оцінювати через основні показники за конкретними сферами. Наприклад, щодо декомунізації/деколонізації індикаторами можуть бути: перейменовані вулиці або розв'язання питань щодо конкретних пам’ятників тощо;
показниками успішності є й повернення людей на деокуповані території та відновлення, відбудова цих територій (конкретні показники щодо відновлення інфраструктури, житла, місцевого самоврядування, правопорядку та судочинства тощо).
регулярний моніторинг ефективності — діяльності виконавців реформ на національному, регіональному та місцевому рівнях через чітке визначення органів, що координують, встановлюють та досягають основних показників ефективності (KPI);
інформаційно-комунікаційний напрям важливий з огляду на те, шоб розуміти, наскільки громадяни обізнані з перебігом реформ, їхньою метою та змістом, розуміють та поділять їх цілі та спостерігають/знають про конкретні результати. Яка б успішна не була реформа, якщо її цілі не зрозумілі людям,суспільство їх не підтримує чи немає достатньої поінформованості про конкретні її кроки та зроблене на шляху досягнення мети, то таку реформу не можна вважати успішною, зокрема соціально-політична напруга може зростати.
Отже, критеріями є: рівень обізнаності всіх стейкхолдерів та громадян із цілями та перебігом реформ, конкретними заходами, що були здійснені; розуміння необхідності саме в таких реформах, конкретних кроках і заходах; поділяння основних засадничих принципів і цінностей. Такий моніторинг передбачає опитування громадської думки, фокус-групові дослідження тощо. Серед основних питань важдливих для реформ у сфері реінтеграції та повоєнної відбудови є: розуміння сутності та принципів впровадження повоєнного правосуддя, зокрема притягнення до відповідальності за злочини, амністії, люстрації тощо; усвідомлення примату прав людини та інклюзивності; розуміння потреба громадської залученості на місцевому та державному рівнях.
1.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері прав людини й реінтеграції
Будь-які питання щодо територіальних поступок України під час мирних перемовин щодо припинення збройної агресії проти України.
Ускладнення, пов’язані з післявоєнним відновленням України (пріоритезація “виживання”, а не питань, пов’язаних із реалізацією прав людини та основних свобод).
Відсутність ефективних механізмів притягнення до відповідальності за злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту, як результат — непритягнення до відповідальності (impunity) осіб, які вчиняли злочини, зокрема воєнні чи злочини проти людяності.
Складнощі, пов’язані з тим, що за відсутності ефективних механізмів притягнення до відповідальності за злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту, окремими особами та групами осіб здійснюватимуться позасудові покарання тих, кого вони вважатимуть винними, тоді перед державою постане питання притягнення до відповідальності всіх залучених. Окремою проблемою буде те, що такі позасудові покарання переважно підтримуватимуться популістичними дискурсами.
Усі процеси післявоєнного відновлення та ефективного здійснення заходів перехідного правосуддя мають відбуватись із дотриманням прав людини та основних свобод, аби сприяти соціальній згуртованості суспільства.
2.1. Нинішня ситуація у сфері гендерної політики на початок 2023 року
Україна приєдналася до основних міжнародних документів щодо забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків – Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Пекінської декларації про становище жінок та Платформи дій 1995 року; Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 та дев’яти додаткових резолюцій РБ ООН із теми «Жінки, мир, безпека»; Цілей сталого розвитку й порядку денного у сфері сталого розвитку до 2030 року. У 2022 році було ратифіковано Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьби з цими явищами (Стамбульську Конвенцію).
Гендерна рівність, гарантована Конституцією України та законодавством, є основою розбудови: сталого інституційного забезпечення гендерної рівності; паритетного залучення жінок і чоловіків до різних сфер суспільного життя — сім’ї, політики, безпеки й оборони тощо; урахування потреб різних категорій населення (жінок і чоловіків різного віку, сімейного стану, регіону походження, стану здоров’я, сексуальної орієнтації й гендерної ідентичності, релігійних переконань тощо); протидії гендерним стереотипам і гендерному насильству; поширення просвітницької діяльності та культури гендерної рівності.
Угода про асоціацію між Україною та ЄС передбачає трансформацію гендерних відносин в українському суспільстві задля досягнення такої цілі, як забезпечення гендерної рівності та рівних можливостей для чоловіків та жінок у сфері зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності, а також у процесі прийняття рішень. Україна повинна виконати директиви, що стосуються:
реалізації принципу рівного ставлення незалежно від расового чи етнічного походження;
загальної системи рівного ставлення у сфері зайнятості та професійної діяльності;
реалізації принципів рівного ставлення до чоловіків і жінок щодопостачання товарів і послуг, а також батьківської відпустки;
встановлення заходів із заохочення поліпшення безпеки та гігієни праці вагітних працівниць, працівниць, які нещодавно народили, чи годувальниць;
поступового запровадження принципу рівного ставлення до чоловіків та жінок у сфері соціального забезпечення.
Підтвердження зобов’язань у сфері гендерної рівності, укладених Україною раніше, приєднавшись до Глобального партнерства з утвердження гендерної рівності — «Партнерства Біарріц» — ініціативи країн Великої сімки за участі «ООН Жінки». Водночас варто розробити План заходів із реалізації зобов’язань Уряду України, що були взяті в рамках цієї міжнародної ініціативи, зокрема «Партнерства Біарріц», яка полягає в наскрізній інтеграції гендерного компонента в освітній процес.
У контексті взятих зобов'язань, чимало нормативно-правових актів щодо гендерної рівності було прийнято у період 2014-2022 років, зокрема про: криміналізацію домашнього насильства (2018); гендерні квоти в списках політичних партій (2015, 2020); проведення гендерного аудиту організацій та навчальних закладів (2020-2021); заборону дискримінації за ознакою статі в рекламі та оголошеннях про роботу (2022). У 2022 році затверджено Стратегію впровадження гендерної рівності у сфері освіти 2030 року та Державну стратегію забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року, що закладають пріоритети та посилює національний механізм реалізації політики гендерної рівності.
Важливим документом посилення залучення жінок до процесів досягнення миру та постконфліктної розбудови є Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Ця резолюція передбачає, що держави-членки ООН мають розробити національні плани дій для її виконання. Кабінет Міністрів України в 2020 році затвердив Національний план дій із виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека” на період до 2025 року. Окрім того, Міністерством оборони України розроблено план заходів із виконання цієї резолюції, серед яких йдеться і про забезпечення доступу жінок до військової освіти. Серед завдань реалізації плану є таке, що стосується забезпечення рівного доступу жінок і чоловіків до закладів освіти всіх рівнів сектору безпеки й оборони та включення гендерної складової до навчального процесу.
Окрім того, Україна впроваджує Конвенції Міжнародної організації праці (МОП). Так, наприклад, із 1995 року в Україні діє Конвенція про нічну працю, у 1999 році набула чинності Конвенція про рівне ставлення й рівні можливості для чоловіків і жінок, які працюють.
Після підписання Угоди про Асоціацію, Україна посилила національний механізм із впровадження принципів гендерної рівності. Державну стратегію забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року та затверджено операційний план з її реалізації на 2022-2024 роки. Ця Стратегія, спрямована, зокрема, на виконання плану 1325 “Жінки. Мир. Безпека”, а також плану заходів із реалізації зобов’язань Уряду України в межах міжнародної ініціативи “Партнерство Біарріц” з утвердження гендерної рівності.
Особливої уваги потребує правовий захист жінок-військовослужбовиць. Станом на початок 2023 року кількість жінок в армії неухильно збільшується, спершу через тривалий воєнний стан та процес загальної мобілізації (останній стосується жінок, які перебувають на військовому обліку). Варто також зауважити, що всі проблеми, характерні для сфери ветеранських справ, мають безпосередній негативний вплив і на жінок-ветеранок (особливо у випадку надання медичних, психологічних, рекреаційних та інших реабілітаційних послуг без дотримання гендерночутливого підходу).
Результати опитування громадської думки (листопад 2020 року) переконують, що саме політична сфера є тією, в якій жінки зазнають найбільшої дискримінації. Серед переліку з майже 10 суспільних сфер 29% жінок і 20% чоловіків обрали саме політику як ту сферу, де жінки найбільшою мірою дискриміновані. На аналогічне питання щодо дискримінації чоловіків політику як сферу такої дискримінації обрали лишень 3% чоловіків і 2% жінок.
У 2020 році новий Виборчий кодекс із 40% гендерною квотою пройшов перше випробування місцевими виборами. За інформацією ЦВК, присутність жінок у місцевих радах зросла на 12,6% і нині становить 37% серед усіх депутатів місцевих рад різного рівня. Натомість унаслідок укрупнення адміністративних районів і органів місцевого самоврядування, на 8,2% скоротилася й кількість депутаток у селищних радах та на 14,4% у сільських. Як бачимо, квоти спрацювали, поприскепсис у політичному середовищі щодо їхнього застосування.
Водночас кодекс не склав тест на забезпечення конкурентності виборів. Саме конкурентність дозволяє оцінити процес виборчої кампанії: її напруженість, активність учасників, гостроту боротьби, масштаби використання ресурсів. Саме різниця в ресурсах, якими володіли кандидати та кандидатки, не дозволяє говорити про конкурентність. Саме фінансова спроможність часто стає бар'єром для участі жінок у політиці.
Підтвердженням цьому стало переобрання 18 із 22 колишніх мерів міст обласного значення та відсутність жінок серед очільників таких міст. Переобрані мери вдало скористалися реформою децентралізації, бо 60% податків на доходи фізичних осіб залишаються на місцях і саме цей ресурс кандидати використали під час виборчої кампанії як свою заслугу. За всю історію незалежності лише дві жінки очолювали великі міста — Житомир — Віра Шелудченко (2006-2010) та Херсон — Людмила Коберник (1994-1997). Як повідомляє Чесно, загалом із 238 кандидатів на посади голів облцентрів було зареєстровано лише 46 кандидаток.
Підтвердженням більшої кількості ресурсів у руках кандидатів є вагома різниця хоча б у заробітній платі чоловіків та жінок. Згідно з даними Державної служби статистики, в Україні, у 4 кварталі 2021 року році жінки в середньому отримали заробітну плату на 18,4% менше, ніж чоловіки. Частка жінок серед керівників підприємств сягає 30%, а в загальній кількості фізосіб-підприємців — 46%. Зазвичай вони працюють у менш прибуткових сферах. Серед сотні найбільш заможних українців є лише пʼятеро жінок і лише одна в першій десятці — Галина Герега, але разом зі своїм чоловіком.
Водночас попри зменшення, непідйомною для жінок була вартість застави для змагань за крісло мера. До прикладу, застава в Києві становила понад 469 тис. гривень. Вдвічі нижчою застава була у Харкові, трохи більше, ніж 229 тис. У Дніпрі застава трохи перевищувала 164 тис., схожу суму доводилося платити й кандидатам в Одесі — понад 153 тисячі. П’ятірку найдорожчих мерських крісел закривав Львів із заставою в 131 тисячу гривень.
Поза сферою уваги політики гендерної рівності перебувають жінки, які працюють у нібито “піклувальних/доглядових” професіях. Здебільшого працівники цих сфер — це жінки: медичні сестри, соціальні працівниці, виховательки дитячих садків та інші. Традиційно ця сфера зайнятості є вкрай низькооплатною, непрестижною, а становище працівниць цих сфер рідко потрапляє в суспільні дискусії та проєкти реформ попри те, що саме ці сфери є критично важливими для життя та добробуту суспільства, жінок, чоловіків, дітей та сімей.
2.2. Перспектива у сфері гендерної політики в перспективі 2030 року
Міжнародна спільнота постійно моніторить ситуацію із забезпеченням рівних прав і можливостей. У Звіті з глобального гендерного розриву (Global Gender Gap Report), зроблений World Economic Forum, вимірюють величину гендерного розриву (gender gap) в чотирьох важливих сферах нерівності між чоловіками й жінками: економічна участь, рівень освіти, політичне представництво та сфера здоров’я. Кількісним показником стану впровадження гендерної політики для виміру — показники 2022 року: Україна посіла 81 місце зі 146 досліджуваних країн. В Україні найгірша ситуація з політичним компонентом (особливо участю жінок у процесі ухвалення рішень) — 100 місце.
Україна має розвинене законодавство в питаннях рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, також дієвим є національний механізм реалізації політики гендерної рівності, водночас невирішеними залишаються кілька проблем. По-перше, лишається розрив між законодавчим регулюванням та соціальною практикою, зокрема збереженням проявів гендерної нерівності в різних сферах суспільства. По-друге, немає системної реалізації політики гендерної рівності на всіх рівнях влади та в усіх сферах прийняття рішень, боця політика досі нерідко сприймається як складова виключно системи соціального захисту.
У ситуації безпекових викликів та післявоєнного відновлення важливо не втратити досягнень України щодореалізації політики гендерної рівності, яку можуть вважати, як таку, що “не на часі”. Зокрема, важливо не допустити зниження впливу жінок на прийняття рішень, надати рівний доступ жінкам на рівні з чоловіками до військової освіти та сектору безпеки й оборони, зокрема на рівні прийняття рішень, запобігати та протидіяти гендерно зумовленому насильству; протидіяти фемінізації бідності та погіршенню соціально-економічного становища жінок, особливо з-поміж вразливих груп; звертати увагу на фізичне та психічне здоров’я жінок і чоловіків, сприяти економічній активності жінок, популяризувати ідеї гендерної рівності та недискримінації, зокрема, у медіа та освіті, а також у Силах безпеки й оборони України.
Наразі державою зроблено кілька значних кроків для забезпечення доступності військових посад для жінок (так, наприклад, усі офіцерські посади наразі відкриті для жінок, що дає можливість для жінки розбудовувати і військову кар'єру, іполегшує для здобувачок доступ до військового навчання). Водночас існують прогалини, які варто доопрацьовувати не лише для забезпечення гендерної рівності, але й захисту прав людини у закритій та ієрархічній системі сил безпеки й оборони.
Спершу йдеться про створення ефективного механізму скарг та контролю за реагуванням на них (наприклад, у випадках нестатутних відносин, тиску чи насильства,зокрема, сексуального, щодо військовослужбовців та військовослужбовиць. Кожна скарга щодопорушення прав людини має бути ефективно опрацьована для того, аби забезпечити захист прав людини та уникнути випадків зловживання таким інструментом (наприклад, із метою ухилення від виконання наказу, що може шкодити обороноздатності держави). Водночас дуже важливим є гендерна чутливість такого механізму (наприклад, у випадку повідомлень про насильство), а також забезпечення відсутності для кривдника можливості впливати на постраждалу особу відповідно до міжнародних практик боротьби з цим явищем (наприклад, за аналогією до механізму заборонного припису) для уникнення повторної ретравматизації постраждалої особи.
2.3. Основні проблеми, які належить вирішити у сфері гендерної політики, щоб досягти бажаних результатів
Законодавство
Удосконалення нормативно-правової бази з питань забезпечення гендерної рівності та протидії гендерному насильству, зокрема щодо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської Конвенції).
Конвенція вже ратифікована, однак відтепер потребують удосконалення національні нормативно-правові акти, які спрямовані на боротьбу з явищем домашнього насильства та відповідальності кривдників, незалежно від статі, також після внесення усіх необхідних змін до національного законодавства Україна може зняти застереження щодо виплати компенсацій постраждалим від насильства на рівні держави).
Безпека й оборона
Сфера безпеки й оборони має враховувати потенціал жінок як у забезпеченні обороноздатності країни, так і в процесах післявоєнного відновлення. Створення передусім, гендерно-чутливих інфраструктурних можливостей (на рівні освіти та ринку праці) для більшого залучення жінок, протидія гендерній дискримінації і сексуальним домаганням у ЗСУ та інших силових відомствах.
Також важливими є урівняння відповідальності жінок і чоловіків на військовій службі та захист права на батьківство (материнство) для всіх військових, незалежно від статі. Актуальним є також питання належного матеріального та речового забезпечення військовослужбовиць з урахуванням жіночих анатомічних потреб.
Освіта
Забезпечити ефективну реалізацію Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року як основи для подолання наслідків військових дій і післявоєнної відбудови України на основі забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання та протидії будь-якій дискримінації, насильству, впровадження практик інклюзивності на всіх рівнях освіти.
Забезпечити повноцінне функціонування мережі дитячих дошкільних закладів як ключового чинника економічної активності матерів та базової соціальної інфраструктури, яка забезпечує догляд за дітьми дошкільного віку, їхню освіту та розвиток, яка фундаментально впливає на становище жінок у суспільстві, зокрема, на матерів дітей дошкільного віку та їхні сім’ї. Враховувати потреби працівниць та працівників закладів дошкільної освіти в реформуванні дошкільної освіти.
Політична участь
Зменшення гендерного розриву в політичній участі жінок і чоловіків. Запровадження ефективного механізму гендерних квот у політичних партіях. Ефективна протидія сексизму в політиці, зокрема кібербулінгу.
Просвіта
Через освіту й ЗМІ задля зміни стереотипів щодо розподілу ролей чоловіків і жінок у суспільстві та сім’ї, зокрема поширення правової обізнаності громадян і громадянок із питань гендерної дискримінації для вміння діагностувати прояви гендерної дискримінації в сімейному житті, зокрема, випадки насильства на роботі та в громадськості.
Економіка і ринок праці
Зменшення гендерного розриву в оплаті праці, сприяння економічній активності жінок та розвитку жіночого підприємництва, механізми контролю щодо дотримання законодавства з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків на ринку праці, зокремащодо можливостей поєднуватитрудову діяльність із сімейними обов’язками.
Соціальний захист
Покращити соціальний захист та підвищити оплату праці працівниць та працівників названих “піклувальних/доглядових” професій, переважна більшість це жінки, які виконують важливі суспільні функції: соціальні працівниці, медсестри, виховательки дитсадків та інші. Також важливо забезпечити належну державну підтримку ветеранкам, з огляду на реальність запропонованих державою гарантій та їх належного забезпечення відповідними ресурсами.
Запобігання та протидія гендерно зумовленому насильству
Окрім ратифікації Стамбульської Конвенції, варто розвивати національні механізми протидії насильству на всіх рівнях — від удосконалення винесення термінових заборонних приписів до розроблення механізму реагування та протидії домаганням та насильству в системі Сил Оборони України. З огляду на збільшення кількості жінок військовослужбовиць та ветеранок, такі кроки забезпечать рівність під час виконання обов`язків військової служби.
Окремою проблемою, що потребує вирішення, є насильство під час (та внаслідок війни), зокрема, на території, де ведуться активні бойові дії, а також на тимчасово окупованих територіях. Спершу ця проблема потребує негайної психологічної та медичної допомоги для постраждалих, а також, за можливості, їх майбутнє залучення до документування воєнних злочинів. Варто зауважити, що для досягнення зазначеної цілі робота вже почалася. Так, “Оновлений Національний план дій із виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека» на період до 2025 року, у якому розширено перелік цільових груп та заходів із надання ефективної своєчасної допомоги постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, а також переглянуто моніторингові показники плану”.
Державна підтримка, зокрема фінансова, залучення громадських організацій до розбудови гендерної політики: організацій громадянського суспільства, аналітичних центрів, експертного середовища, що займаються проблемами гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок.
Політика гендерночутливої мови (зокрема фемінітивів, відповідно до сучасного українського правопису).
2.4. Розв'язання проблем у сфері забезпечення гендерної рівності в перспективі 2030 року
Нормативно-правове забезпечення
1.1. Освіта
Внесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють діяльність у сфері дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої та післядипломної освіти та діяльність органів управління освітою відповідно до Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року з метою подолання декларативного характеру чинних документів, закріплення норм прямої дії, дотримання принципів забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків до пріоритетних напрямків діяльності закладів освіти.
Дошкільна освіта
Для розв'язання проблеми неадекватного рівня умов та оплати праці необхідно:
1) провести індексацію прожиткового мінімуму хоча б до рівня фактичного прожиткового мінімуму, що розраховується Міністерством соціальної політики; провести коригування тарифної сітки відповідно до проіндексованого прожиткового мінімуму або мінімальної зарплати;
2) забезпечити виконання статті 61 Закону України “Про освіту”, згідно з якою мінімальна оплата праці педагогічної працівниці не може бути меншою за три мінімальні зарплати.
3) забезпечити державні субвенції з центрального бюджету на дошкільну освіту.
1.2. Безпека й оборона
Для забезпечення здобутків і засад гендерної рівності в цій сфері необхідно:
забезпечити виконання й сталість наказу МОУ від 10.02.2022 № 50, що відкрив для жінок усі офіцерські посади, проте, нагадаємо, текст наказу, до якого й було внесено ці зміни, має гриф “ДСК”);
впровадити ефективний механізм реагування на скарги щодо домагань та насильства за ознакою статі серед військовослужбовців (жінок і чоловіків);
забезпечити практичне втілення механізму щодо реагування на випадки сексуальних домагань в армії, зокрема забезпечити належну допомогу постраждалій особі та незалежне службове розслідування без втручання кривдника. Це спершу стосується випадків, які не мають ознак складу злочину, бо останні вже мають власну процедуру розслідування й притягнення до відповідальності. Для досягнення мети важливо насамперед прийняти такий механізм на рівні підзаконного нормативно-правового акту та поширити його дію на всі Сили оборони України (незалежно від центрального органу виконавчої влади, якому вони підпорядковуються).
1.3. Доступ жінок до політики
Слід внести зміни до виборчого законодавства (Виборчого кодексу та відповідних підзаконних НПА) щодо питання розрахунку грошової застави відповідно до реальних доходів жінок або й поєднувати її з іншим механізмом, зокрема, збором підписів виборців. Необхідним також є зменшення грошової застави на парламентських виборах. Нині вона є найбільшою у світі – 4,1 млн грн для партій. Необхідність таких змін зумовлена тим, що участь у виборах, надто на майбутніх, потребує колосальних ресурсів. Через фактори безробіття й браку фінансів жінки, які вочевидь їх. може, й не матимуть, вони будуть «тягарем» для партій, а квоти будуть використані як схема для політичної корупції, бо на «проплачених» місцях можуть опинитися жінки, які згодом відмовляться від свого місця в списку та Раді на користь «потрібного» кандидата або будуть “слухняно” виконувати вказівки партії. Відтак фактичне виконання квоти буде під загрозою, а жіноче політичне представництво своєю чергою.
2. Інституційні зміни
2.1. Освіта
Міністерству освіти і науки та закладам освіти слід:
а) призначити радницю/радника з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання та протидії насильству за ознакою статі;
б) запровадити зміни у структурно-організаційному аспекті освіти відповідно до цілей та завдань Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, із метою посилення ролі закладів освіти у координації дій суб’єктів реалізації державної політики, тобто забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у сфері освіти, запобігання та протидії насильству й дискримінації та вдосконалення освітнього процесу на засадах рівності прав та можливостей жінок і чоловіків, поваги до людської гідності, недискримінації, інклюзивності та протидії насильству, зокрема за ознакою статі.
У сфері загальної середньої освіти:
Міністерству освіти і науки: запровадити курс з основ сексуальної / статевої освіти у сфері загальної середньої освіти;
Інституту модернізації змісту освіти: забезпечити реалізацію антидискримінаційної експертизи проєктів шкільних підручників, що видають за державний кошт;
органам місцевого самоврядування та закладам середньої освіти: забезпечити створення безпечного та комфортного середовища в закладі освіти з урахуванням вимог приватності та санітарних норм, зокрема під час облаштування туалетних кімнат для дітей (наявність перегородок та дверцят тощо);
авторським колективам підручників, освітянам та освітянкам: забезпечення паритетності внеску жінок і чоловіків у суспільний розвиток, зокрема, внеску жінок у перемогу, як у військовій, так і цивільній сфері, у навчальних програмах та освітньому середовищі; не допустити відтворення гендерних стереотипів в контексті викликів війни в змісті освіти та виховання (наприклад, щодо виключно чоловіків як захисників);
У сфері дошкільної освіти:
а) Міністерству освіти й науки, провести реформу системи дошкільної освіти, основою якого будуть заходи, спрямовані на:
створення комфортних і безпечних умов перебування дітей;
покращення умов та забезпечення гідної оплати праці працівниць;
розв'язання проблем переповнених груп у великих містах, врегулювання і зменшення співвідношення кількості дітей на виховательку;
створення єдиного методичного порталу (ресурсу) для педагогічних працівниць дошкільних навчальних закладів;
б) органам місцевого самоврядування та їх профільним департаментам:
охопити аспект розвитку доглядової інфраструктури, зокрема дитсадків, у стратегічні документи розвитку областей та громад (стратегії розвитку, програми та плани соціально-економічного розвитку, цільові програми), зокрема з індикаторами їх виконання через реальні показники охоплення дітей дошкільною освітою (відповідно до Цілей сталого розвитку);
забезпечити фактичну інклюзивність доглядової інфраструктури для дітей з особливими освітніми потребами;
забезпечити фінансування належної кількості всіх штатних одиниць та ставок у закладах дошкільної освіти;
оптимізувати та скоротити кількість звітної та іншої паперової роботи, яку мають виконувати працівниці дитсадків до обґрунтовано необхідних меж, що не заважають виконанню основних функцій, покладених на працівниць (безпосередня робота з дітьми: догляд, розвиток, освіта);
забезпечити облаштування комфортних укриттів у дитсадках;
покращити фінансування матеріальної бази закладів дошкільної освіти, зокрема на своєчасне придбання та оновлення навчальних та методичних матеріалів, канцелярського приладдя, іграшок, технічного забезпечення;
оптимізувати графік роботи дитсадків та логістику відповідно до потреб батьків, які працюють (передусім у сільській місцевості);
забезпечити належний рівень якості харчування, з урахуванням побажань батьків та потреб дітей з особливими потребами в харчуванні (наприклад, з алергічними реакціями).
2.2. Безпека й оборона
1. Верховній Раді України важливо впроваджувати розвиток гендерної рівності серед військовослужбовців на рівні законодавчих НПА з урахуванням принципу переваги професіоналізму над гендером. Це стосується усіх проєктів законів, що перебувають на опрацюванні Верховної Ради України. Важливо також прийняти законопроєкт №5713 від 29.06.2021 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, оскільки навіть під час воєнного стану майже всі пропозиції залишаються актуальними (водночас актуалізувати текст можливо до другого читання).
Важливо також удосконалювати національне законодавство відповідно до положень Стамбульської конвенції, аби Україна змогла зняти застереження щодо невиплат компенсацій для постраждалих.
У сфері ветеранських справ важливо забезпечити наявність цілісної й комплексної політики підтримки ветеранів, зокрема й шляхом проведення заходів, подій, залучення до національно-патріотичного виховання тощо. Повага та вдячність за внесок ветерана в безпеку держави має бути наскрізною ідеєю ветеранської політики.
2. Міністерству оборони України та іншим центральним органам виконавчої влади, що здійснюють керівництво силовими формуваннями насамперед важливо створити інститут протидії домаганням, що не містять ознак складу злочину. З огляду на закритий характер та жорстку ієрархію Сил оборони, це може бути певний зовнішній орган із достатніми повноваженнями, наприклад, спеціальний Уповноважений із питань захисту прав військовослужбовців (або ж розширення та моніторинг ефективності його представників).
3. Фінансування
Фінансування заходів із реалізації гендерної політики має здійснюватися спершу коштом Державного бюджету України, що є індикатором усвідомлення державою важливості взятих на себе зобов’язань.
Органи місцевого самоврядування реалізують проєкти в межах місцевих бюджетів, зокрема шляхом часткової участі від компаній-забудовників.
Фінансування окремих проєктів може здійснюватися через інші джерела, не заборонені законодавством, зокрема громадських та міжнародних організацій та проєктів міжнародної технічної допомоги.
4. Комунікація реформ із суспільством
Для комунікації реформ із суспільством спиратися на Концепцію комунікації у сфері гендерної рівності.
4.1. Освіта
Міністерству освіти і науки:
широко комунікувати Стратегію впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року з батьківською та вчительською спільнотами з використанням, зокрема, лідерів думок. Наголошувати на питаннях гендерної рівності як обов’язковій складовій сучасного, інклюзивного та недискримінаційного освітнього середовища. До комунікації залучати лідерів думок. Під час комунікації зважувати ризики протидії цим змінам із боку представників (про)релігійних організацій та рухів, наголошувати на питаннях прав людини та гендерної рівності як важливого складника євроінтеграційних прагнень України.
4.2 Безпека й оборона
Комунікація Міністерства оборони України повинна бути своєчасною, на період післявоєнного відновлення й надалі громадськість має більш широко залучатися, зокрема до обговорення проєктів нормативно-правових актів, ініціатором яких є Міністерство (особливо тих, які спрямовані на реформування системи суспільних відносин, як це, наприклад, відбувалося із запровадженням військового обліку для жінок, який наразі є добровільним почасти внаслідок гострих суспільних дебатів, що свідчить про недокомунікацію цієї проблеми з початку).
Основними ризиками в цій сфері вбачаємо комунікацію з прихильниками “традиційного” розподілу гендерних ролей, які схильні знецінювати внесок Захисниць у безпеку держави. Для цього спершу необхідно здійснювати інформаційні кампанії та заходи, спрямовані на підвищення видимості внеску військовослужбовиць і ветеранок, їхній професіоналізм, залучати таких жінок до національно-патріотичного виховання. У межах повноважень до такої комунікаційної кампанії можуть долучатися заклади освіти усіх рівнів та форм власності, ТЦК та СП, територіальні органи Мінветеранів.
Щодо оновлень механізмів реагування на скарги військовослужбовців (чоловіків та жінок), тут наразі не вбачаємо комунікаційних ризиків. Відповідальним за цей процес може бути: Міністерство оборони України, Офіс Уповноваженого з прав людини, а також Верховна Рада України (шляхом покращення законодавства, забезпечення громадського контролю в системі реагування на скарги) та відповідні профільні комітети під час інформування громадськості про законотворчу діяльність.
5. Кроки/етапи змін
Для ефективної реалізації змін низці акторів рекомендують вживати прямі й непрямі заходи, які позитивно сприятимуть змінам.
Рекомендації до політичних партій:
Серед програм політичних партій гендерні питання є малопопулярними, вони часто зводяться до розв'язання соціальних питань. Тому варто було б інтегрувати питання гендерної рівності та протидії сексизму в програми політичних партій.
Аби гендерні квоти максимально спрацьовували, партіям варто змінити своє ставлення до квот і жінок, тобто варто: захищати своїх кандидаток під час виборів, довіряти їм керівні, а не лише адміністративні посади, сприяти тому, аби роль жінок у громаді була помітнішою.
Загалом політичним партіям варто більш активно залучати жінок до партійної роботи не тільки під час виборів, а й між виборами, зокрема, до ухвалення рішень та формування партійної політики.
Рекомендації для органів місцевого самоврядування: Жінки в політиці стикаються із сексизмом, ейджизмом, лукізмом і дискримінаційним ставленням через сімейний стан і репродуктивну працю. Для протидії й боротьби з цими явищами доцільно створювати депутатські групи “Рівні можливості” в місцевих радах, що допоможе депутаткам і депутатам об’єднатися задля просування ідей гендерної рівності.
Рекомендації для медіа:
підтримувати такі хештеги кампанії, що стосуються протидії гендерному насильству як: #НеЦінаПолітики, #ВсеНеДляДому, #16днів, #стопнасильство, #немовчи, #ГоворитиНеМожнаМовчати тощо;
здебільшого долучати жінок як експерток у різних матеріалах водночас не тільки соціального спрямування та взаємодіяти з проєктами, що просувають жінок-експерток;
виробляти більше фахових сюжетних матеріалів, зокрема, новин щодо питань гендерної рівності у сфері політики (без стереотипних образів політикинь як дружин політиків тощо);
уникати сексизму та інших дискримінаційних візуальних і текстуальних матеріалів у медійній продукції.
6. Критерії оцінювання успішності/неуспішності реформи
6.1 Освіта
Дошкільна освіта:
збільшення частки дітей дошкільного віку, охоплених дошкільною освітою, особливо в сільській місцевості;
зростання задоволеності батьків умовами перебування в дитсадку;
зростання заробітної плати працівниць та працівників дитсадків;
100% забезпечення дитсадків укриттями;
зростання рівня економічної активності/зайнятості матерів дітей дошкільного віку.
6.2 Безпека й оборона
Критеріями успішності є:
скорочення кількості випадків сексуальних домагань;
забезпечення належних гарантій рівного соціального захисту для жінок і чоловіків, які мають дітей;
кількість звернень військових зі скаргами та ефективність реагування на них від відповідної структури (органу);
речове та матеріальне забезпечення військовослужбовиць відповідає їхнім потребам;
права та обов`язки, а також відповідальність на службі застосовують гендерночутливі підходи (з урахуванням інтересів материнства та батьківства для обох статей).
6.3 Доступ жінок до політики
Результативність впровадження гендерних квот, коли після завершення виборів частка жінок дійсно дорівнює розміру квоти. Збільшення частки жінок у прохідній частині партійних списків на рівні як мінімум 40%. Збільшення частки жінок на місцевому рівні хоча б до 40%, у Верховній Раді Україні, хоча б на рівні 30%. Окрім того, аби подолати вертикальну гендерну сегрегацію, важливо також мати жінок у складі керівних органів, комітетів тощо.
Однак лише кількісні показники не можуть задовольнити потребу моніторингу. У випадку виявлення прогалин у системі доцільно буде ініціювати її реформування задля посилення практичної ефективності. Процес моніторингу може розпочинатися від впровадження пілотного проєкту та тривати постійно.
2.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері гендерної політики
Повернення до неотрадиціоналізму, поширення та підтримка “моральних панік” про демографічну кризу, “вимирання нації” тощо. Підтримка ініціатив, що мають на меті обмежити права жінок, зокрема репродуктивні, як-от заборону/криміналізацію абортів, обмеження доступу до засобів екстреної контрацепції тощо.
Залучення до формування гендерної політики організації та ініціативи, які є частиною так званого антигендерного руху, що використовують риторику боротьби за “традиційні цінності”, проти “гомогей диктатури” (та інші ідеї, що близькі “руському міру”).
Обмеження впливу жінок на прийняття рішень у післявоєнному відновленні, зниження частки жінок у складі органів влади (наприклад, через законодавчі норми щодо наявності військового досвіду як вимоги для призначення на посаду).
3.1. Нинішня ситуація у сфері ЛГБТ+ на початок 2023 року
Зміна суспільних настроїв
Українці стали краще ставитися до ЛГБТКІ+-спільнотиспільноти.
Так, Київський міжнародний інститут соціології в 2022 році провів опитування щодо ставлення українців до представників ЛГБТКІ+-спільноти. Правозахисний ЛГБТКІ+ центр "Наш світ" порівняв його результати з підсумками аналогічного опитування.
За 6 років в Україні у півтора раза скоротилася кількість людей, які негативно ставляться до ЛГБТКІ+. У 2016 році погане ставлення до ЛГБТКІ+ мали60,4%, а в 2022 — 38,2%. Також значно зросла кількість тих, хто ставиться до ЛГБТКІ+ позитивно (з 3,3% до 12,8%), і тих, хто ставиться до них байдуже (з 30,7% до 44,8%).
Найбільш толерантно до ЛГБТКІ+ ставиться молодь у віці 18-29 років. Істотної різниці за регіонами України з цього питання виявлено не було. Серед представників професій найбільшу толерантність до ЛГБТКІ+ мають військові та поліцейські. Серед студентів та учнів спостерігають найвищий рівень толерантності до ЛГБТК+ спільноти, а ось серед групи людей 55+ навпаки — найбільший вияв нетерпимості.
Порівняно з 2016 роком удвічі зросла частка тих українців, які підтримують повну рівноправність людей різної сексуальної орієнтації (із 33,4% до 63,7%). Майже вдвічі поменшало тих, хто вважає, що права ЛГБТКІ+ людей мають бути обмежені (з 45,2% до 25,9%). Проте більшість українців все ще не підтримують запровадження інституту реєстрованих партнерств. За них висловилися лише 23,6% (у 2016-му таких було 4,8%), 27,1% — байдуже ставляться до цього питання, а ось 41,9% — проти.
Водночас National Democratic Institute з 4 по 16 січня 2023 року провів загальнонаціональне опитування, одне з питань було: чи погоджуються респонденти з твердженням, що ЛГБТ+ люди повинні мати право на цивільне партнерство. Попередню думку підтримали 56% опитаних, а ще 8% висловили свою нейтральну позицію з цього приводу, категорично проти 16% респондентів.
3.2. Бачення сфери ЛГБТ+ у 2030 році
Прогнозують, що до 2030 року ставлення до ЛГБТКІ+ спільноти в Україні продовжить покращуватися. Сприяти цьому будуть такі фактори:
зміна поколінь: молодь, яка виявляє вищий ступінь толерантності до ЛГБТКІ+ спільноти, посяде більше ключових позицій у суспільстві, політиці та економіці;
майбутнє просування рівних прав та свобод для ЛГБТКІ+ спільноти: впровадження нового законодавства та реформ, спрямованих на рівноправність ЛГБТКІ+ осіб, сприяння поліпшенню ставлення суспільства до них;
освітні програми та кампанії: проведення інформаційних кампаній та долучення теми толерантності й рівноправності до освітнього процесу сприятиме формуванню більш позитивного ставлення;
повернення значної частини українців із країн, де позитивне чи нейтральне ставлення до ЛГБТКІ+ є соціальною нормою (Німеччина, Нідерланди, Велика Британія тощо).
3.3. Політика розв'язання проблем у сфері ЛГБТ+ у перспективі 2030 року
1. Нормативно-правове забезпечення
Зміна законодавства: визнання одностатевих пар та ефективна протидія злочинам на ґрунті ненависті
Ухвалення та реалізація законопроєктів #9103 про цивільні партнерства та #5488 — про зміни до Кримінального кодексу України щодо боротьби з проявами дискримінації.
Ухвалення законопроєкту про реєстровані партнерства допоможе ЛГБТ+ парам отримати рівні права та захист, а прийняття законопроєкту про протидію злочинам на ґрунті ненависті забезпечить захист від дискримінації. Також ухвалення таких проєктів є зобов’язанням в рамках євроінтеграційних процесів: український уряд зобов'язався до ІІ кварталу 2017 року розробити законопроєкт про легалізацію реєстрованого цивільного партнерства для різностатевих та одностатевих пар, а також законопроєкт щодо боротьби з проявами дискримінації. Наразі ухвалення законопроєктів передбачено в стратегії у сфері прав людини, затвердженої 24 березня 2021 року. З метою реалізації стратегії Урядом був затверджений План дій на 2021-2023 роки, в якому закріпили обов’язок запровадити інститут реєстрованого цивільного партнерства до грудня 2023 року.
Питання реєстрованого (або як іноді називають «цивільного») партнерства в Україні стосується як одностатевих пар, так і для різностатевих пар. До того ж запровадження реєстрованого партнерства лише для одностатевих пар поглиблює сегрегацію в суспільстві. Зважаючи на те, що інститут шлюбу в суспільстві стійко асоціюється з релігією, реєстроване партнерство є альтернативою для тих різностатевих пар, які не сповідують релігію або не бажають укладати шлюб із будь-яких інших причин. Питання реєстрованих партнерств було реактуалізованим під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Наразі воно є нагальною потребою, зважаючи на постійну загрозу життю й здоров’ю людей через проведення бойових дій. Насамперед це необхідно, щоб захистити права військових: у випадках поранення, зникнення безвісти чи загибелі їхні сім'ї та вони самі не мають достатнього юридичного захисту з боку держави.
Нейтральний інститут реєстрованих партнерств в Україні дозволить врегулювати зв'язок держави з партнерами та партнерками як частиною суспільства, закріпити їхні права та обов'язки. Водночас не потрібно вносити жодних змін до регулювання шлюбних взаємин, що на цьому етапі може бути чутливим для практиків окремих релігійних вірувань.
Окремим, більш довгостроковим питанням є забезпечення права одностатевих пар на усиновлення. Саме це право стане наступною адвокаційною ціллю ЛГБТ+ спільноти в Україні після прийняття законопроєкту про реєстровані цивільні партнерства чи аналогічного законопроєкту.
Законопроєкт №5488 у випадку його ухвалення удосконалить статтю 161 КК України та визначить кримінальну відповідальність за «публічні заклики до насильства на ґрунті нетерпимості, а також інші умисні дії, спрямовані на розпалювання ворожнечі та ненависті на ґрунті нетерпимості», а також передбачає появу обтяжувальних обставин за вчинення адмінстративного правопорушення з мотивів нетерпимості.
Проєкт закону розширює повноваження уповноваженого або уповноваженої Верховної Ради України з прав людини щодо запобігання та протидії дискримінації, надаючи право складати протоколи про адміністративні правопорушення.
Висновки та рекомендації:
Парламент має ухвалити законопроєкти щодо інституту реєстрованих партнерств (№9103 або аналогічний), а також удосконалити статтю 161 Кримінального кодексу України та положення КУпАП щодо дискримінації та мови ненависті (проєкт №5488) від 13.05.2021 або прийняти альурнативний варіант Верховною Радою України.
2. Інституційні зміни
2.1 Реінтеграція ветеранів ЛГБТ+
Населення України будуть дотичними до ветеранських послуг після завершення російсько-української війни, оскільки Україна буде країною з великою кількістю ветеранів, за прогнозами Мінветеранів — до 10%. Насамперед певну частку серед них (5-10%, або ж від 0,5% до 1% з усього населення) складатимуть й ЛГБТК+ особи. Забезпечення реінтеграції та підтримки для цієї групи населення стане важливим завданням. Соціальні програми та послуги для ветеранів повинні бути доступні без дискримінації до різних їх категорій, зокрема для ЛГБТ+ ветеранів.
Пошук “універсального підходу” до всіх груп ветеранів буде хибним шляхом, бо внаслідок такого підходу представники не лише ЛГБТ+ спільноти, але й інших вразливих груп (до прикладу, жінки-ветеранки), можуть втратити довіру до державних послуг і залишитись на самоті зі своїми проблемами.
Реінтеграція ЛГБТ+ ветеранів у суспільство вимагає комплексного підходу, який враховує: надання медичної, соціальної, освітньої та психологічної підтримки; зміцнення правової основи; забезпечення гендерно рівноправного підходу; протидію стигматизації та дискримінації, співпрацю з міжнародними організаціями, а також моніторинг та оцінку програм та послуг для ЛГБТ+ ветеранів.
Варто зауважити, що ветеранська спільнота здебільшого демонструє готовність включити ЛГБТ+ до власних адвокаційних цілей та інформаційних кампаній. Суспільство поважає ветеранів, відчуває вдячність та гордість за них. Водночас у суспільстві зберігається низка стереотипів щодо військовослужбовців, тому тема дискримінації різних соціальних груп у ЗСУ залишається на порядку денному. Так, питання щодо можливості представника національної меншини й ЛГБТ+ очолювати український підрозділ у рядових респондентів викликає сумніви, притім, що загалом суспільство переконане: представники етнічних меншин не зазнають дискримінації під час служби.
Органам державної влади:
Забезпечити доступ до медичної допомоги та психологічної підтримки, дружніх послуг для ветеранів з урахуванням потреб представниць і представників ЛГБТ+ спільноти. Це може передбачати створення відповідних медичних центрів або ж адаптацію чинних закладів із метою надання спеціалізованих послуг для ЛГБТ+ ветеранів.
Забезпечити потреби ЛГБТ+ ветеранів у сфері соціального забезпечення, такі, як житло, фінансова допомога та інші пільги, що надають ветеранам без будь-якої дискримінації.
Створити можливості для отримання освіти та професійної підготовки для ЛГБТ+ ветеранів, що допоможе їм забезпечити стабільне працевлаштування та соціальну адаптацію.
Громадським організаціям та мережам підтримки: залучати ЛГБТ+ ветеранів до діяльності громадських організацій та створення мереж підтримки, які зможуть допомогти в реінтеграції та адаптації до мирного життя.
Верховній Раді України та профільним міністерствам
Зміцнювати правову основу: розробку та впровадження законодавства, що забезпечить рівні права та захист для ЛГБТ+ ветеранів від дискримінації та насильства, а також сприятиме їхній реінтеграції в суспільстві.
Забезпечення гендерно рівноправного підходу: врахування потреб жінок-ветеранів, зокрема ЛГБТ+ жінок, під час реінтеграції з метою забезпечення спеціалізованих послуг та підтримки, а також створення можливостей для розвитку лідерських якостей та активної участі в громадському житті.
Протидія стигматизації та дискримінації: розробка та проведення інформаційних кампаній із метою підвищення обізнаності суспільства щодо проблем та викликів, з якими стикаються ЛГБТ+ ветерани, а також підтримки створення толерантного та інклюзивного суспільства.
Співпраця з міжнародними організаціями: встановлення партнерства з міжнародними організаціями та фондами, що працюють у сфері прав людини, захисту прав ЛГБТ+ громади та реінтеграції ветеранів із метою обміну досвідом та отримання фінансової та технічної підтримки.
Моніторинг та оцінка: впровадження системи моніторингу та оцінки ефективності програм та послуг, спрямованих на реінтеграцію ЛГБТ+ ветеранів, для постійного вдосконалення та забезпечення відповідності потребам цієї групи населення.
2.2. У сфері освіти
Закон України "Про освіту" гарантує рівні можливості для доступу до освіти та заборону на обмеження в праві на здобуття освіти. Водночас перелік підстав, незалежно від яких гарантується право на освіту, не містить таких ознак, як сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність (СОҐІ), попри те, що в ньому безпосередньо згадують інші захищені ознаки (вік, стать, раса, стан здоров'я тощо).
У системі освіти все ще немає ефективного механізму запобігання та протидії булінгу. Більшість ЛГБТ+ учнів (88,5%) стикалися зі словесними утисками в школі (образи або погрози).
З 2017 р., із прийняттям нового Закону “Про освіту”, в Україні запроваджено інклюзивну освіту. Однак за визначенням, інклюзивна освіта немає компоненту СОҐ. Також варто розширити поняття інклюзивної освіти таким чином, щоб воно враховувало різні вразливі групи, зокрема і ЛГБТ+. Професійна підготовка шкільних вчителів повинна містити тренінги щодо роботи з представниками спільноти ЛГБТ+.
Варто визначити типові ознаки та порядок реагування на випадки булінгу, а також відповідальність причетних до нього осіб, що були визначені законодавством України лише з 19 січня 2019 року, внаслідок набрання чинності закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)". Лише в лютому 2019 року український суд ухвалив перше рішення у справі про булінг, однак ця справа не пов'язана з булінгом за ознаками СОҐІ (сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність).
Рекомендації:
Міністерство освіти України має запровадити політику недискримінації, яка враховуватиме потреби та права ЛГБТ+ підлітків у школах та інших навчальних закладах.
Забезпечити професійну підготовку вчителів та інших працівників навчальних закладіві з питань ЛГБТ+ прав та проблем.
Створити безпечне та підтримувальне середовище для ЛГБТ+ підлітків у навчальних закладах.
Забезпечити доступ до інформації про ЛГБТ+ права та проблеми через курси, семінари та інші освітні заходи.
Підтримувати співпрацю з громадськими організаціями, які займаються захистом прав ЛГБТ+ осіб та пропагують інклюзивність у суспільстві.
2.3. У сфері охорони здоров’я
В Україні діє Міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду. Вона містить такі діагнози, як “транссексуалізм” та “інші розлади статевої ідентифікації”(F64.0 і F64.8), які належать до розділу психічних захворювань. Наразі вони означають повну непридатність людини до військової служби у випадку, якщо вони «різко виражені, зі схильністю до повторних тривалих декомпенсацій або патологічних реакцій» або непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо вони «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані». Крім того, ці діагнози обмежують можливості усиновлення дитини умовою “наявності стійкої компенсації (понад 5 років)”. Варто зазначити, що чітких критеріїв “компенсації” та “декомпенсації” притім немає, тож фактичні рішення приймають члени лікарських комісій, зважаючи на їхні суб’єктивні міркування.
Водночас у 11-й МКХ діагнози, пов’язані з трансґендерністю, було виключено з розділу психічних захворювань. МКХ-11 використовує поняття «ґендерна невідповідність» (gender incongruence) для опису людей, чия ґендерна ідентичність відрізняється від статі, зафіксованої під час народження. Цей діагноз прописаний у розділі про сексуальне здоров’я.
Відповідно, однією з адвокаційних цілей для трансґендерної спільноти в Україні є адвокація переходу на МКХ-11.
Міністерство охорони здоров’я України має розробити новий клінічний протокол із надання медичної допомоги під час трансґендерного переходу. Такий протокол має спростити цей процес, зокрема виключивши з нього обов’язкове психіатричне спостереження, а також пов’язаний із ним процес зміни ґендерного маркера в документах. Паралельно мають бути розроблені нові нормативні документи МОЗ, щоб усунути дискримінаційні практики: обмеження на усиновлення та право служити в Збройних силах України.
Рекомендації:
Міністерство охорони здоров’я України повинне розпочати адаптацію МКХ-11 та розробити й прийняти новий клінічний протокол щодо трансгендерних людей.
2.4. Політична участь ЛГБТ+
До початку повномасштабного вторгнення росії, в Україні налічувалось понад 35 млн виборців. 1 750 000 із них можуть належати до ЛГБТ+ спільноти. За різними оцінками — від 2 % до 10 %, населення будь-якої країни вважають себе частиною цієї соціальної групи, а світова наука найчастіше оперує цифрою у 5%.
За дослідженнями, лише 5% людей в Україні особисто знайомі з геєм чи лесбійкою, а ще 5% можуть бути знайомі. Дослідження свідчать, що кількість прихильників прав ЛГБТ+ серед молоді та людей із вищим рівнем освіти повільно, але стабільно зростає. Свідченням цього є постійне збільшення кількості учасниць та учасників Маршів рівності в Києві — від 80 осіб у 2013 р. до майже 5 тисяч у 2018 р., тобто у 62 рази за 5 років.
Попри існування кількох політичних проєктів, ніша «ліберальних» та «ультраліберальних» політиків залишається майже вільною. Праволіберальні та навіть консервативні політики й партії також можуть розраховувати на підтримку значної частини ЛГБТ+ людей.
У розвинутих суспільствах Західної Європи заклики до обмеження прав ЛГБТ+ давно перестали бути маркером належності до політичного «мейнстріму». Ще 2017 р. у Німеччині ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» та правоцентристська партія ХДС/ХСС підтримували збереження інституту цивільних партнерств для одностатевих пар, водночас інші партії — СПД, Ліві, Зелені та Партія вільних демократів виступали за впровадження одностатевих шлюбів. Заразом улітку того ж року Ангела Меркель пом’якшила свою позицію з цього питання, дозволивши членам партії голосувати на власний розсуд, а не відповідно до «лінії партії». Це дозволило 75 «ліберальним» членам ХДС/ХСС підтримати ухвалення відповідного закону. Цікаво, що ще у 1998 р. у складі ХДС/ХСС було створено групу «Lesben und Schwule in der Union» (Лесбійки та геї в Союзі), покликану відстоювати права ЛГБТ+.
Рекомендації для політичних партій:
Визначити в партії одну або кілька осіб, що відповідатимуть за взаємодію з ЛГБТ+-спільнотою та будуть експертами з відповідних питань. Сповістити всім членам партії та працівникам партійних структур про те, що вони можуть звертатися до визначених експертів, якщо вони планують робити заяви на цю тему чи потребують поради щодо роботи з цією цільовою групою. Це допоможе зберегти послідовність та уникнути непорозумінь.
Залучати відкритих представниць та представників правозахисних та ЛГБТ+ організацій, заразом із представниками інших соціальних груп до роботи на місцях; систематично запрошувати відкритих представниць і представників ЛГБТІ+ до партійних дискусій, подій, слухань.
Сприймати ЛГБТ+ активістів/-ок як потенційних кандидатів/-ок на місцевих та загальнонаціональних виборах.
Створити внутрішньопартійні групи для ЛГБТ+ та їхніх союзників. Здійснювати просвітницьку та інформаційну роботу серед прихильників та членів партії — презентації, дискусії, перегляди фільмів (можна почати з британського фільму «Прайд» 2014 р.). Демонструвати солідарність, відвідуючи заходи ЛГБТ+ спільноти. Соціальні мережі: у відповідні дні можна розмістити релевантні публікації з ЛГБТ+ символікою. Це спрацює краще, якщо разом із символікою на зображеннях буде керівництво партії, впізнавані партійці або ж ціла команда.
3. Фінансування
Фінансування заходів із реалізації прав ЛГБТ+ спільноти має здійснюватися, насамперед коштом Державного бюджету України, що свідчитиме про усвідомлення державою важливості, взятих на себе зобов’язань. Водночас реалізація більшої частини рекомендацій не потребує значного фінансування, бо пов’заний з удосконаленням нормативно-правового регулювання.
Органи місцевого самоврядування під час реалізації проєктів за кошти місцевих бюджетів повинні враховувати інтереси ЛГБТ+ спільноти та дбати про те, щоб реалізація проєктів відбувалась без дискримінації за будь-якими ознаками, включно з СОҐІ.
Фінансування окремих проєктів може здійснюватися коштом з інших джерел, зокрема громадських та міжнародних організацій та проєктів міжнародної технічної допомоги.
Критерії успішності
Україна ухвалила відповідні законодавчі акти, зокрема, щодо зареєстрованих цивільних партнерств та протидії злочинам на ґрунті ненависті щодо ЛГБТ+. А також про успішність свідчить:
кількість укладених реєстрованих цивільних партнерств;
кількість ефективно розслідуваних повідомлень про злочини на ґрунті ненависті;
рівень забезпечення потреб ЛГБТ+ ветеранів, зокрема в соціальній сфері;
рівень представленості ЛГБТ+ спільноти в політиці на всіх рівнях від місцевого самоврядування до парламенту.