НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: МОВА, КУЛЬТУРА, НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ ТА ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ

Усвідомлення українцями себе як єдиної нації з багатою мовою, великою культурною спадщиною й визначним потенціалом створювати сучасний і конкурентоздатний культурний продукт, повчальною й складною історією, яку ще належить осмислити й передати нащадкам, відкритістю й повагою до світових релігій ще більше міцніє  в годину непримиренної боротьби зі страшним злом російського фашизму.

Випробування війною виявило, що українці усвідомлюють себе як громадянську націю та ідентифікують європейцями не лише за географічною чи історичною ознакою, а за покликанням захищати європейські цінності — свободи, справедливості та гідності — зі зброєю в руках від ворога й шляхом чесних, професійних дебатів із партнерами та союзниками.

Висока ціна, яку українці платять за свою свободу та безпеку Європи, так само високо ставить планку для політики, яка має плекати й розвивати національну ідентичність. Тому дуже важливо знайти зважений, фаховий та практичний підхід до формулювання цілей та засобів такої політики.

Мовна політика спрямована на: створення умов для компетентного, вільного володіння українською мовою усіма громадянами, забезпечення функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України; збереження мовного середовища корінних народів та національних меншин; заохочення всіх українців до вдосконалення мовних навичок і вивчення іноземних мов й активного застосування всіх освоєних мов протягом життя.

Культурна політика зосереджена на: запровадженні сучасних управлінських практик, які розвиватимуть українські культурно-креативні індустрії та примусять ринкові сили працювати на збереження, збагачення й поширення української культури; на зміні ставлення державної влади до культури — з упередженості до хронічного реципієнта коштів та прагнення підпорядкувати культурні організації партикулярним інтересам на цілеспрямований розвиток творчого людського потенціалу та партнерство в креативних проєктах, які роблять внесок у зміцнення національної єдності та міжнародний авторитет України.

Політика національної пам’яті формує сприятливе суспільне та медійне середовище для постійного процесу критичного осмислення уроків далекого й близького минулого, унеможливлює використання комплексів національної меншовартості або величі й винятковості в зовнішній та внутрішній політиці, дозволяє порозумітися з європейськими сусідами стосовно травм минулого, зберігає, вшановує та поширює пам’ять про боротьбу українців за свободу, протистояння людиноненависницьким, імперським режимам.

Політика у сфері державно-церковних відносин є відповідною до принципів верховенства права. Вона гарантує: дотримання права на свободу совісті, рівність усіх вірян перед законом, безпеку всім громадянам та захист від деструктивного впливу під прикриттям церковної діяльності, сприяє поширенню в суспільстві критичного сприйняття релігійних доктрин та толерантного ставлення до всіх конфесій.

1.1. Нинішня ситуація у сфері мовної політики на початок 2023 року

Політика Російської імперії та Радянського Союзу, спрямована на витіснення української мови та мов національних меншин із суспільного життя, заради штучного панування російської мови, була одним із головних інструментів поневолення України. 

Навіть після проголошення незалежності в 1991 році та закріплення в Конституції України статусу української як єдиної державної мови русифікація не припинилася. 

Під час перепису населення 2001 року українцями за національністю визнали себе 78% громадян України, але лише 67% визнали рідною мовою — українську. На практиці ж українською мовою навіть удома в 2000-х роках розмовляли лише близько половини громадян України. 

Протягом першого десятиріччя XXI століття російська мова все ще домінувала в багатьох сферах суспільного життя, а Росія активно використовувала мовне питання для розколу українського суспільства.  

Норми закону «Про мови в Українській РСР», ухваленого в 1989 році, уже не могли стати на заваді таким процесам. Декларативний державний статус української мови знецінювався через використання Росією ринкових механізмів для нав’язування та просування російськомовної культурної продукції.

До того ж статус української мови був розмитий шляхом ухвалення нових законодавчих актів. Вибіркове втілення Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов використовують, щоб зберегти домінування російської мови. Зрештою, у 2012 році ухвалений у неконституційний спосіб Закон «Про засади державної мовної політики» запустив процес руйнації застарілих та формальних норм, покликаних захищати українську мову. 

Ситуація докорінно змінилася внаслідок Революції Гідності. Російська збройна агресія з 2014 року супроводжується насильницьким викоріненням української мови на окупованих територіях і відкрито виправдовується уявленням про «вищість» російської мови. Неприхована фізична загроза існуванню української мови призводить до небаченої в попередні роки незалежності суспільної згуртованості. Українська мова стає для більшості громадян України одним із найважливіших атрибутів громадянської ідентичності, національної єдності та державної незалежності. Такі суспільні настрої стають головним рушієм оновлення мовної політики держави. 

Українська мова остаточно стає головною мовою кінопрокату, зміцнює позиції в медіа й на книжковому ринку. Встановлені в 2016 році квоти на пісні українською мовою збільшили їх частку в ефірі вдесятеро. Ухвалений у 2017 році закон «Про освіту» визначив українську як мову освітнього процесу для всіх форм і рівнів освіти. 

Визначальною подією мовної політики незалежної України стало ухвалення в 2019 році закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (закон про мову). Головним його змістом є гарантування кожній людині в Україні права на отримання інформації й послуг державною мовою в усіх сферах суспільного життя. 

Імплементація ключових норм закону впродовж 2019-2022 років зумовила значне зростання частки української мови як у багатьох публічних сферах (включно зі сферою послуг), так і в живому спілкуванні людей. Розпочали роботу спеціальні державні органи, покликані стежити за дотриманням норм мовного законодавства, — Уповноважений із захисту державної мови й Національна комісія зі стандартів державної мови. Започатковано складання іспитів на рівень володіння українською мовою для претендентів на визначені законом посади, а також для отримання українського громадянства. 

Закони «Про повну загальну середню освіту» й зміни до закону «Про вищу освіту» закріпили вимоги про організацію освітнього процесу українською мовою, а також широкі можливості для використання в закладах освіти офіційних мов ЄС, насамперед — англійської. 

Одночасно зроблено перші кроки в подоланні наслідків російського колоніалізму та нищенні корінних народів України. У 2021 році був ухвалений відповідний Закон, що передбачає широкі можливості для розвитку мов корінних народів згідно з українським мовним законодавством та європейськими,  міжнародними нормами. 

Повномасштабне російське вторгнення в Україну в лютому 2022 року зумовило зростання підтримки української мови й масовий перехід на спілкування українською.

Тим часом державна мовна політика залишається непослідовною. Так, президент України всупереч Конституції не підписує ухвалений конституційною більшістю парламенту закон 2309-ІХ про заборону російського книжкового імпорту й стимулювання україномовного книговидання. На реалізацію чинного Закону 2313-ІХ, який гарантує фінансову підтримку книгарень, що продають книжки українською мовою, мовами ЄС і корінних народів, у держбюджеті на 2023 рік не передбачено коштів.

Всупереч закону, досі не ухвалено Державну програму щодо підтримки в опануванні державної мови й лишається нествореною мережа безплатних курсів української мови для дорослих, зокрема внутрішньо переміщених осіб. 

Серйозною проблемою є русифікація значної частини дітей та молоді, насамперед через споживання російськомовного контенту в інтернеті. 

Більша частина українських біженців за кордоном спілкуються переважно російською мовою та позбавлені достатніх можливостей комунікувати в українському мовному середовищі. 

На окупованих територіях України, особливо в Криму, окремих районах Донецької й Луганської областей російська влада відкрито проводить  асиміляційну політику та забороняє українську мову. 

Європейська інтеграція України ставить перед нашою державою завдання, з одного боку, гармонізувати мовне законодавство з правом Європейського Союзу, знайти порозуміння з державами-членами ЄС, з іншого — не допустити нівелювання механізмів захисту державної мови.

Цього балансу вдалося дотриматися під час ухвалення нової редакції закону «Про національні меншини», а також закону «Про медіа», які є необхідною передумовою для початку переговорів про вступ України до ЄС. 

Важливо не допустити небезпечної ревізії мовних норм цих законів під зовнішнім тиском. Слід продовжувати активний діалог із державами-членами ЄС для досягнення згоди на основі рівноправності та взаємної поваги. Україні варто врахувати досвід країн Балтії, які в процесі інтеграції в ЄС відстоювали принципи внутрішньої мовної політики. 

Серйозною проблемою для європейської інтеграції, міжнародного співробітництва, ефективного використання надбань світової науки й культури залишається низький рівень володіння іноземними мовами, насамперед англійською. Згідно з опитуванням Фонду “Демократичні ініціативи” у жовтні 2022 р., 85% українців вивчали іноземну (не російську мову), однак лише 9,7% серед таких громадян визнали, що володіють іноземною мовою на високому (1,3%) або доброму (8,4%) рівні.

Наміри влади підвищити цей рівень заслуговують на підтримку. Водночасобраний шлях розробки спеціального закону з наданням англійській мові особливого статусу є хибним і не притаманним європейським державам. Натомість є необхідними системні дії виконавчої влади з належного вивчення англійської мови в закладах освіти, підвищення рівня володіння нею викладачами, науковцями, студентами, широким колом політиків і держслужбовців. Держава має заохочувати громадян до вивчення інших іноземних мов Європейського Союзу та мов, визнаних офіційними в міжнародних та регіональних організаціях, важливих для захисту національних інтересів України. 

1.2. Бачення мовної політики в перспективі 2030 року, включно з  вимірювальними показниками її стану. Компетентне вільне володіння українською мовою (застосування мови відповідно до вимог українського правопису та інших стандартів) сприймається більшістю громадян як невіддільна ознака освіченості та громадянської свідомості людини, незалежно від її походження та становища. 

Станом на кінець жовтня 2022 року, за даними загальнонаціонального опитування Фонду «Демократичні ініціативи» (без урахування тимчасово окупованих територій), 78% громадян України спілкуються завжди або переважно українською мовою. Цей показник щорічно зростає в усіх регіонах. 

Українська мова є основною мовою спілкування і споживання інформації у всіх регіонах України (за винятком Криму, Донеччини та Луганщини, де частка спілкування й споживання інформації українською мовою неухильно зростає). 

Закон про мову імплементовано в усіх публічних сферах на всій території України. 

• 95% теле- і радіопрограм транслюються українською мовою. 

• 95% контенту українських онлайн-медіа подано українською мовою.

• 95% сумарних накладів і назв видавничої продукції й друкованих медіа видається українською мовою. 

• Понад 90% книг у книгарнях, зокрема онлайнових, і понад 50% книг у публічних бібліотеках становлять книги українською мовою. 

• Уся техніка з комп’ютерними програмами, що продається чи виробляється в Україні, а також використовується в органах влади, самоврядування йзакладах освіти має інтерфейс українською мовою. 

• Діє забезпечена законодавчо й фінансово система стимулювання національних культурних індустрій, що виробляють і поширюють продукт українською мовою: книги, фільми, музичні твори, цифровий контент для споживання через мережу Інтернет. 

• Частка закордонного культурного продукту, перекладеного українською мовою, стабільно зростає. 

• Громадяни України споживають понад 70% немузичного і понад 30% музичного контенту в Інтернеті українською мовою, споживання контенту мовами ЄС перевищує споживання контенту російською мовою. 

Право кожної людини на отримання інформації та послуг українською мовою надійно захищене. Уповноважений із захисту державної мови має достатній рівень незалежності й ресурсів, включно з представництвами в усіх регіонах України, для виконання визначених законом повноважень. 

Навчальні матеріали й курси української мови доступні для всіх охочих на всій території України. 

Більшість громадян України й етнічних українців, що проживають за кордоном, спілкуються між собою та навчають дітей переважно українською мовою.

Держава сприяє вивченню української мови іноземцями в Україні та за кордоном, поширенню української мови в закордонних державах, насамперед у Європі (включно з використанням її як однієї з мов сайтів, довідників, інтерфейсів техніки, аудіогідів тощо, популяризацією й збільшенням продажів за кордоном пісень та книг українською мовою, як офлайн, так і в цифровому форматі). 

Українська мова є основною мовою міжетнічного спілкування в Україні. 

Державна мовна політика скерована на досягнення таких показників:

• Володіння 95% дорослого населення країни українською мовою на високому рівні компетентності (С1/С2).
  
  

• Володіння 75% дорослого населення країни англійською мовою на рівнях (B2/C1).
  
  

• Володіння 25% дорослого населення країни двома й більше іноземними мовами принаймні на рівні B2.

Органи державної влади опікуються подоланням наслідків російської окупації в окремих районах Донецької, Луганської областей та в Криму. Держава надає належне методичне, фінансове, кадрове забезпечення для опанування державної мови мешканцями деокупованих територій та якнайшвидшого відновлення її повноцінного функціонування в усіх сферах публічного життя на деокупованих територіях. Також залучені фахівці у сфері освіти, культури, державного управління з інших регіонів України, продовжується відновлення/реорганізація системи української освіти, з’являється розгалужена мережа безплатних курсів української мови тощо.  

Діє система державної підтримки збереження й розвитку кримськотатарської мови, інших мов корінних народів України. Держава забезпечує підтримку створення й поширення культурного продукту кримськотатарською мовою, використання цієї мови в медіа, насамперед у Криму, гарантує можливість здобувати дошкільну й повну загальну середню освіту кримськотатарською мовою водночас із державною. Значна частина працівників органів влади й місцевого самоврядування в Криму має володіти кримськотатарською мовою. 

Законодавство про національні меншини гарантує представникам цих меншин: можливість навчання рідною та державною мовами в закладах дошкільної освіти та початковій школі; вивчення мов меншин на будь-яких рівнях освіти; встановлення механізмів використання мов меншин у культурі, медіа та інших сферах. 

Держава приділяє належну увагу: 

• заходи, що забезпечать включення української мови в перелік офіційних мов Європейського Союзу;
  
  

• підтримку діалектів, говірок української мови та збереження пам’яті про застарілу лексику та втрачені діалекти/говірки;
  
  

• розвиток та підтримку української мови в середовищі вразливих груп та людей з особливими потребами. Зокрема, забезпечено вільне використання української жестової мови в спільноті жестомовних людей зручність і доступність до користування українською мовою для осіб із порушенням зору;
  
  

• розробку і впровадження української термінології. 

1.3. Ключові проблеми, які належить вирішити, щоб досягти бажаних результатів у сфері мовної політики

Головним завданням є подолання структурних наслідків русифікації й загалом російської колоніальної політики в Україні. 

Про важливість української мови для національної безпеки і єдності держави свідчать системне використання Росією мовного питання для підриву єдності українського суспільства. Нав’язування під виглядом “ринкової свободи” споживання інформаційного та культурного продукту російською мовою, особливо в мережі Інтернет, зробило українське суспільство вразливим для руйнівного культурно-інформаційного впливу з боку Росії. 

Відповідно найбільшою проблемою найближчого майбутнього може стати нехтування урядом завдання підтримувати вироблення й поширення культурного продукту українською мовою. 

Зокрема, фінансування заходів, спрямованих на розвиток і захист української мови, підтримку україномовного продукту, перекладів з і на українську мову, поширення української мови у світі тощо, здійснюється за залишковим принципом.

Всупереч вимогам закону таки не затверджена державна програма підтримки в опануванні державної мови. Державна мережа курсів із вивчення української мови для дорослих не існує і практично не є не етапі створення. 

Недостатнє забезпечення діяльності мовних інституцій з боку вищих органів влади, створення штучних перешкод для повноцінної роботи цих інституцій, намагання позбавити їх незалежності шкодять реалізації якісної й системної мовної політики. 

Частина власників і менеджерів бізнесу протидіє утвердженню української мови в різних галузях економіки й сфері послуг. 

Через опір впливових медіахолдингів гальмується впровадження надійних механізмів підтримки й захисту української мови в медійне законодавство. 

Внаслідок лінгвоциду й тотальної русифікації на окупованих Росією територіях (насамперед у Криму й окремих районах Донецької та Луганської областей, де окупація триває з 2014 року) українська мова на цих територіях цілковито витіснена з усіх публічних сфер. Значна частина населення не володіє чи погано знає українську мову, оскільки уражена впливом антиукраїнської пропаганди. Місцевих кадрів, здатних після деокупації змінити ситуацію, украй мало. Так само в упослідженому становищі в окупованому Криму перебуває мова кримськотатарського народу. 

Рівень володіння українців іноземними мовами залишається незадовільно низьким. 

Серйозною проблемою залишається нестача глибоких досліджень і наукових даних про мовну ситуацію, зокрема через те, що в Україні з 2001 року не проводився перепис населення. 

Гостро стоїть проблема збереження наукових кадрів, які працюють над розвитком методик викладання української мови, іноземних мов та займаються науковими дослідженнями у сфері мовознавства, зокрема у співпраці з іноземними університетами, а також з’являються труднощі в підготовці таких кадрів на майбутнє. 

Не існує цілісного закону про подолання наслідків колоніальної політики Росії (русифікації) на території України, а також цілісної політики в цьому напрямку, що передбачала б, зокрема підтримку культурних, мовних, етнічних, релігійних  груп, які зазнали переслідувань і постали перед загрозою втрати чи розмивання колективної ідентичності. 

Серйозним викликом є спроби тиску на Україну з боку окремих структур та держав ЄС у процесі європейської інтеграції з метою ревізії державної мовної політики, спекуляції на буцімто утисках національних меншин і спроби протиставлення окремих меншин українській державі. Україні належить докласти значних зусиль для відстоювання національних інтересів, збереження належного рівня підтримки й захисту української мови на шляху до членства в ЄС. 

1.4. Шляхи розв’язання проблем у сфері мовної політики в перспективі 2030 року

1. Сприяти опануванню громадянами української як рідної мови, мови громадянства й міжетнічного спілкування

Відповідальні органи державної влади: Кабінет Міністрів України (КМУ); Міністерство культури й інформаційної політики України (МКІП), Міністерство освіти і науки України (МОН), Національна комісія зі стандартів державної мови (Комісія зі стандартів).

• Ухвалення й виконання передбаченої Законом України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Державної програми сприяння опануванню державної мови.
  
  

• Створення державної мережі безплатних курсів із вивчення української мови для охочих дорослих всією країною.
  
  

• Підтримка громадських курсів із вивчення та пропагування мови, розмовних клубів тощо.
  
  

• Сприяння переходу на спілкування українською всім, хто вважає її рідною мовою і прагне позбутися наслідків русифікації, популяризація повернення людей до рідної мови.
  
  

• Забезпечити  опанування працівниками органів влади, підприємств установ й організацій державної мови на рівні, визначеному законодавством. Звільнення з посад осіб, які не володіють українською мовою або не використовують у роботі на відповідному рівні.
  
  

• Забезпечення належної якості, зручності й прозорості екзаменування на рівень володіння державною мовою як для громадян України, так і для іноземців, які бажають бути прийнятими в українське громадянство. 
  
  

• Забезпечити опанування працівниками органів влади, підприємств установ й організацій державною мовою на рівні, визначеному законодавством. Звільнення з посад осіб, які не володіють українською мовою або не використовують у роботі на цих посадах українську мову на відповідному рівні.
  
  

• Забезпечення належного рівня вивчення української мови в усіх закладах освіти (включно з  класами та групами з освітою іншими мовами), вільного володіння українською мовою всіма випускниками шкіл і перевірки рівня цього володіння через державну підсумкову атестацію.

Втілення зазначених заходів у 2023-2026 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів, проведення кампаній соціальної реклами та інформаційного супроводу.

2. Підтримувати виробництво й поширення культурного продукту українською мовою та усувати російський вплив у культурно-інформаційній сфері

Відповідальні органи державної влади: Верховна Рада України (ВРУ), Президент України, КМУ, МКІП, Держкіно, Держкомтелерадіо, Інститут книги, Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення (Нацрада).

• Невідкладне підписання Президентом і виконання Закону України 2309-ІХ про заборону російського книжкового імпорту й стимулювання україномовного книговидання. 
  
  

• Забезпечення виконання Закону 2313-ІХ про субсидії на оренду приміщень книгарнями, що продають книжки українською мовою, мовами ЄС і корінних народів, а також про надання громадянам державної допомоги на купівлю книжок. 
  
  

• Забезпечення перекладів українською мовою популярного закордонного культурного продукту (літературних творів, фільмів, ігор тощо).
  
  

• Поповнення фондів бібліотек новими книжками українською мовою в достатній кількості, забезпечення доступності й популяризації електронних та аудіокниг українською.
  
  

• Забезпечення виконання норм законів «Про медіа», «Про кінематографію», «Про забезпечення функціонування української мови як державної» в частині демонстрування програм (насамперед  фільмів) українською мовою. 
  
  

• Ухвалення й виконання змін до законодавства, спрямованих на підтримку вироблення й масового поширення якісного українського контенту: пісень, фільмів, програм, ігор та іншого культурного продукту українською мовою. 

Невідкладні заходи мають бути втілені до кінця 2023 року. Втілення зазначених заходів у 2023-2026 рр. потребуватиме планування видатків державного бюджету, проведення кампаній соціальної реклами та інформаційного супроводу.

3. Розробити та впровадити термінологію та стандарти української мови

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВРУ, КМУ, Комісія зі стандартів, Національна академія наук України (НАНУ).

• Розробка, затвердження і впровадження української термінології, зокрема медичної та правничої, адаптація до української мови термінології в галузях інформаційних технологій та інших сферах, де використовують міжнародну номенклатуру й термінологію.
  
  

• Приведення назв географічних об’єктів, топонімів тощо у відповідність зі стандартами української мови.
  
  

• Ухвалення нормативно-правових актів, що забезпечать зручне використання української мови жестомовними особами, людьми з порушенням  зору та іншими вразливими групами з особливими потребами.
  
  

• Внесення змін до законів «Про захист прав споживачів» і «Про загальну безпечність нехарчової продукції» із метою вдосконалення вимог до надання інформації українською мовою про товари й виробника, зокрема під час торгівлі, розміщенні інформації про товар і реклами в мережі Інтернет.
  
  

• Внесення змін до технічних регламентів, що регулюють маркування різних видів побутової та іншої техніки, обладнання, матеріалів тощо для забезпечення належного маркування українською мовою.

Задля втілення згаданих заходів у 2023-2026 рр. необхідно передбачити видатки в державному бюджеті. 

4. Захист загрожених мов, мовних прав корінних народів і національних меншин, мовного різноманіття

Відповідальні органи державної влади: ВРУ, КМУ, МКІП, Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмен), Міністерство закордонних справ України (МЗС).

• Уточнення перекладу Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, зміна закону про ратифікацію Хартії з метою її належного застосування. 
  
  

• Задоволення мовних прав і потреб національних меншин України, відповідно до Закону України «Про національні меншини (спільноти) України».
  
  

• Реалізація заходів, передбачених Стратегією розвитку кримськотатарської мови на 2022-2032 роки.
  
  

• Екстрені заходи зі збереження та розвитку караїмської та кримчацької мов як мов корінних народів України, а також інших загрожених мов, що перебувають на межі остаточного вимирання.
  
  

• Збереження й підтримка діалектів та говірок української мови. 

Втілення зазначених заходів у 2023-2030 рр. потребуватиме планування видатків державного бюджету, проведення кампаній інформаційного супроводу.

5. Підвищення рівня знань та використання іноземних мов

Відповідальні органи державної влади: ВРУ, КМУ, МКІП, МОН.

• Внесення змін до законодавства про освіту, які передбачають обов’язкове вивчення англійської мови в закладах повної загальної середньої, професійної, фахової передвищої, вищої й післядипломної освіти.
  
  

• Запровадження вимоги володіння англійською мовою на рівні В1 для вступу до закладів вищої освіти.
  
  

• Розширення вжитку англійської мови в науці та освіті (зокрема публікації наукових робіт і статей англійською, використання англомовних джерел, читання лекцій англійською тощо).
  
  

• Розширення переліку посад у сферах державного управління, освіти й науки, на вступ до яких обов’язкове володіння англійською мовою на рівні В2/С1.
  
  

• Підтримка закладів освіти, які надають послуги з вивчення другої іноземної мови з переліку офіційних мов ЄС.
  
  

• Залучення більшої кількості рідномовців (native speakers) до викладання в Україні англійської та інших іноземних мов.

Утілення зазначених заходів у 2023-2030 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів, проведення кампаній інформаційного супроводу.

6. Подолання наслідків лінгвоциду на окупованих територіях

Відповідальні органи державної влади: ВРУ, КМУ, МКІП, МОН.

• Виконання вимог мовного законодавства на територіях, що будуть звільнені від російської окупації. У Криму та окремих районах Донецької та Луганської областей передбачити відтермінуванням штрафних санкцій за порушення мовного законодавства на деякий час після звільнення. 
  
  

• Підготовка програми інтенсивних курсів української мови та достатньої кількості викладачів для роботи на звільнених територіях. 
  
  

• Запровадження перехідних освітніх програм з інтенсивним вивченням української мови для навчання у закладах дошкільної, повної середньої та професійної освіти на звільнених територіях, які діятимуть протягом періоду, визначеного законодавством.
  
  

• Встановлення володіння кримськотатарською мовою як кваліфікаційної вимоги для призначення на окремі посади в органах влади Криму після його звільнення.
  
  

• Забезпечення звільнених територій необхідною кількістю підручників, посібників, методичної та іншої літератури українською мовою, а також мовами корінних народів та національних меншин, що зазнали лінгвоциду під час російської окупації. 

Утілення зазначених заходів у 2023-2030 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів, проведення кампаній інформаційного супроводу.

7.  Поширення української мови за кордоном

Відповідальні органи державної влади: ВРУ, КМУ, МКІП, МОН, МЗС.

• Розробка й ухвалення державної програми щодо поширення української мови за кордоном і взаємодії з українцями за кордоном. 
  
  

• Надання підтримки проєктам створення та популяризації безплатних онлайн-курсів української мови для українців, що проживають за кордоном. 
  
  

• Підтримка проєктів із безплатним доступом для українців за кордоном до медіа, книг, фільмів, музики, ігор та іншого культурного продукту українською мовою. 
  
  

• Підтримка курсів та викладачів української мови в закладах освіти закордонних країн.
  
  

• Підтримка проєктів та закладів освіти, які навчають іноземців української мови в Україні.
  
  

• Підтримка проєктів, які поширюють використання української мови в закордонних країнах, насамперед у ЄС, як однієї з мов сайтів, довідників та путівників, аудіогідів, користувацьких інтерфейсів тощо.

Втілення зазначених заходів у 2024-2027 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів, проведення кампаній інформаційного супроводу.

8. Гарантування захисту права на мову

Відповідальні органи державної влади: ВРУ, КМУ, Уповноважений із захисту державної мови, Нацрада.

• Посилення інституційної спроможності офісу Уповноваженого із захисту державної мови, зокрема призначення представників Уповноваженого в усіх областях України та на звільнених територіях.
  
  

• Удосконалення процесуальних норм про відповідальність за порушення мовного законодавства для забезпечення невідворотності відповідальності за такі порушення.
  
  

• Забезпечення належного контролю за виконанням законодавства про мінімальну частку програм,  музичних творів та іншого контенту українською мовою в медіа та реагування на виявлені порушення.

Втілення зазначених заходів у 2024-2025 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів, проведення кампаній інформаційного супроводу.

1.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері мовної політики

Неприпустимо скасовувати чи здійснювати ревізію закону про забезпечення функціонування української мови як державної, зокрема шляхом ухвалення інших законодавчих актів чи змін до них. 

• Заборонено вчиняти будь-які дії (включно з  підтримкою недержавних чи міжнародних ініціатив), спрямовані на збереження наслідків російської колоніальної політики в мовній сфері. 
  
  

• Змінювати/скасовувати/призупиняти дію норм мовного законодавства під тиском іноземних держав.
  
  

• Утримуватися від зменшення державних видатків на втілення норм закону про мову.
  
  

• Не допускати створення анклавів чи громад, де українською мовою не володіють чи не можуть користуватися більшість громадян.

2.1. Нинішня ситуація у сфері культурної політики на початок 2023 року

Після перемоги Революції гідності у сфері культури та креативних індустрій (надалі — ККІ) між державою та діячами/діячками культури недержавного сектору поступово налагоджується діалог стосовно змісту культурної політики. Створюють нові державні інституції, зокрема Український культурний фонд (УКФ), Український інститут книги (УІК), Український інститут (УІ), що покликані втілювати певні напрямки державної культурної політики. Спостерігається зростання професійного рівня діячів культури та державних управлінців. З’являються нові можливості для міжнародної співпраці у культурній сфері. 

Водночас ці зміни не набувають сталого й системного характеру. Незалежно від партійної належності та складу, уряд не розглядає культуру як чинник національної безпеки та суспільної згуртованості, а творчість та креативність — як важливу рушійну силу сучасної інноваційної економіки.

Унаслідок повномасштабної війни Росії проти України (з лютого 2022 р.) сфера культури та креативних індустрій зазнала значних втрат: скорочено фінансування ключових інституцій культури, ворог завдав незворотних втрат фонду культурної спадщини, спостерігаємо відтік кадрів, внаслідок війни різко скоротилось надання культурних послуг та споживання культурного продукту.

Тим часом воєнний стан використовують нині  для повернення до неприпустимої практики «ручного управління» ключовими інституціями культури. Міністерство культурної та інформаційної політики намагається підпорядкувати Український культурний фонд. Державне агентство України з питань кіно уникає звітності та конфліктує з профільною спільнотою та намагається ліквідувати Національний кіноархів «Центр Олександра Довженка», що загрожує збереженню архівної колекції.

Найбільшою загрозою під час війни стало критичне недофінансування культурної сфери. Зупинено реформування мистецької освіти, туризму (включно з проєктом «Велика реставрація»), відкладено запуск центрів культурних послуг у територіальних громадах. Украй мале фінансування отримують державні музеї, театри, творчі колективи, інші інституції. Це ускладнює саме інституційне функціонування, а отже й фундаментальне забезпечення тяглості процесів у всій царині.

Зростає загроза втрати людського капіталу: через війну багато жінок, які становили більшість кадрів у сфері культури, виїхали за кордон. Водночас чимало таких працівниць культурної сфери отримали можливості стажування, навчання, резиденцій, працевлаштування в західних культурних інституціях. За умови повернення до України, вони зможуть зробити цінний внесок у повоєнну відбудову культурної сфери.

Колосальні втрати переживають креативні індустрії. У видавничій справі відбулося скорочення друку на 60%. 40% спеціалістів, зайнятих у креативних індустріях, втратили роботу, 50% креативних бізнесів мають падіння прибутків. Ринок культурних івентів скоротився на 90%. Зросла заборгованість виплат заробітної плати, оплати комунальних послуг.

Війна загрожує матеріальній культурній спадщині. Окупант пошкодив чи повністю зруйнував 270 об'єктів спадщини. Окрім збитків та руйнації, гостро постало питання переміщення й збереження музейних колекцій  всією територією України, створення реєстру знищених та наявних культурних цінностей. Пошкоджено сотню об’єктів культурної інфраструктури в територіальних громадах — клуби та бібліотеки.

Відновлення спроможності культурної сфери буде неможливим без активної участі донорів. Візія культурної політики таким чином має охоплювати орієнтири для донорів, а відновлення має відбуватися в тісній співпраці з ними.

Унаслідок пандемії ковіду та після російського вторгнення в лютому 2022 загострилася низка управлінських проблем у сфері культури.

• Низький рівень управлінських компетенцій посадових осіб, які відповідають за формування, упровадження культурної політики в уряді та в місцевих органах влади та керують державними й комунальними закладами (підприємствами) культурної сфери. Несталість, недружня до працівника чиновницька субкультура, дискомфортні умови праці зумовлюють відтік найспроможніших виконавців. 
  
  

• Культурна політика Уряду не узгоджується з актуальними планами реформ порядку денного й баченням розвитку суспільства та країни. Оскільки Уряд зобов’язаний керувати підпорядкованими організаціями, управлінцям бракує часу для аналітичної та нормотворчої роботи. Немає механізмів контролю за результативністю роботи відповідальних посадових осіб. Зокрема, вони не зобов’язані публічно звітувати перед зацікавленими сторонами та суспільством.
  
  

• Застарілі правила використання державних коштів та ускладнені процедури отримання доходів державними інституціями культури перешкоджають втілювати великі інноваційні проєкти та розвивати міжнародне співробітництво. Як наслідок, управління інституціями в публічному секторі має вкрай консервативний характер: керівники уникають відповідальності, щоб не допустити порушень, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність; фінансове заохочення для найкращих кадрів неможливе через відсутність гнучкої політики оплати праці. 
  
  

• Політичне втручання в роботу системотворчих публічних інституцій культури, зокрема, Українського культурного фонду та Державного агентства з питань кіно, викривлює функціонування всієї сфери культури й блокує розвиток публічного та громадського секторів культури. Це знецінює роботу інституцій загалом, позаяк демонструє відсутність зв’язку між якісною роботою, досягненнями, кращими практиками й діями органів управління. Натомість особиста й політична лояльність підкреслюється та легітимізується.
  
  

• До хронічного недофінансування культурної царини з державного бюджету додається така ж стала тенденція скорочення видатків на культуру з місцевих бюджетів. Негативний вплив на фінансування культури на рівні об’єднаних територіальних громад та областей стався через скасування в 2014 році дотацій вирівнювання на потреби культури в місцевих бюджетах.
  
  

• Фінансування культурних інституцій не задовольняє покладені на них завдання та функції і, в найкращому варіанті, покриває лише частину пов’язаних із ними видатків, а також допускає «зарплатний голод». Це спричиняє відтік кадрів, як у публічному, так і в громадському секторах. Недержавний сектор культури також потерпає від браку джерел фінансування (грантового й донорського), що призводить до атомізації гравців та слабкої експертизи й інституційної спроможності, а тому й швидкого згасання ініціатив.
  
  

• Чинна система охорони авторських та суміжних прав не забезпечує адекватного захисту прав інтелектуальної власності. Особливою проблемою, зокрема в аудіовізуальній сфері, є неврегульованість питань із виплатою роялті (зокрема справедливої винагороди) під час використання об’єктів авторського права та суміжних прав онлайн (у мережі Інтернет).
  
  

• Публічна мережа інституцій культури є радше залишком від культурної політики СРСР, ніж продуктом життя сучасного українського суспільства. Спроби змінити це наштовхувались на брак експертизи з боку Уряду. Окремі ініціативи, як-то реформи мережі центрів культурних послуг у територіальних громадах, зупинилися через брак коштів (цільових субвенцій) та наслідки ковіду.
  
  

• Система мистецької освіти не відповідає на запит ринку культурних благ та не орієнтується на попит, сформований дозвіллєвими практиками сучасного українського суспільства. Митці часто отримують доступ до застарілої та неадекватної системи освіти (імовірний виняток — вища музична освіта), а рівень компетентності українських менеджерів культури значно нижчий, ніж у європейських колег.
  
  

• Спроможність громадян споживати культурні товари та послуги є низькою. Зберігається й зростає розрив у доступі до культурних благ між міськими і сільськими громадами. Треба визнати, що деякі кроки влади, спрямовані на підтримання попиту на культурну продукцію, були успішними. Зокрема, програма електронних ваучерів «єПідтримка» на придбання серед іншого культурних товарів та послуг (відвідування кінотеатру, театру, музею, придбання книжок) через додаток «Дія».
  
  

• Політика обмежень під час карантину (2020-2021 рр.), спрямована на запобігання поширенню ковіду, значно погіршила становище культурних та креативних індустрій. Чимало культурних та мистецьких проєктів було згорнуто, а заходи — перенесено. Задля збереження своєї аудиторії частина проєктів перейшла в онлайн-режим, що має як позитивні наслідки, так і негативні, бо вимагає додаткових зусиль та витрат. Перекриття кордонів загальмувало мистецькі та культурні обміни. Унаслідок цієї кризи обсяги доходів суб’єктів ККІ суттєво зменшилися.

2.2. Бачення культурної політики в перспективі 2030 року

До 2030 року має відбутися не лише повоєнне відновлення, а й зміна підходів до планування та втілення культурної політики. Тобто, рівень фінансування культури в 2030 має перевершити показники 2019 року.

Завдяки цьому, в Україні активно розвивається культура: прояви культурного життя розмаїті, з елементами новаторства, експерименту, сміливих інтерпретацій, триває відкрита дискусія навколо значущих суспільних питань. Культурне життя спирається на принцип свободи слова й самовираження, відтак усі інституції та індивідуальні діячі вільно обирають теми й способи для своїх висловлювань. Обмеження свободи слова дебатують в професійних спільнотах і закріплюють через професійні консенсуси за принципом «знизу-нагору», а не встановлюють шляхом урядових наказів.

Створені сприятливі організаційні та правові умови для інтелектуальної, творчої діяльності: національне законодавство з авторських і суміжних прав гармонізовано з європейськими правовими нормами, ефективно діє механізм отримання винагороди в усіх творчих секторах, забезпечена охорона результатів цієї діяльності. Зміцнюється правовий захист об’єктів інтелектуальної власності. 

Для креативних індустрій діє сприятливий податковий режим, держава також сприяє їхній промоції за кордоном, а також серед дітей та молоді. Як наслідок, до країни в у цю сферу повертаються фахівці. 

Одним із важливих елементів відновлення є утримання тих перетворень та інституцій, які були започатковані в період 2014-2022 років, зокрема інституцій системотворчого характеру — УКФ, УІК, Держкіно та УІ, їхні практики наслідують місцеві фонди культури. Застосовують конкурентні засади вибору керівників, доброго врядування, наявна опора на аналітику й суспільний консенсус під час прийняття рішень.

В умовах безпрецедентного інтересу світової аудиторії до України створено можливості для промоції української культури за кордоном і посилення ролі Українського Інституту як ключової інституції для реалізації цієї політики. Відкриті і працюють філії УІ у кількох ключових країнах.

Українська культурна сцена інтегрована до міжнародного культурного життя, її голос помітний, пропозиції амбітні, а діячі спроможні до міжнародного лідерства, відтак займають вагомі позиції в ЮНЕСКО, ICOM, CIMAM, PEN тощо.

Частково відновлено й реституційовано втрачену національну спадщину, водночас продовжена масштабна й кваліфікована робота з реституції української спадщини. 

Створено єдиний цифровий реєстр рухомої й нерухомої спадщини, створено умови для належного зберігання нерухомої спадщини. Розроблені чіткі та дієві протоколи захисту у сфері спадщини в разі військового конфлікту, розроблено дієві алгоритми взаємодії під час евакуації з іншими відомствами, зокрема, поліцією, спираючись на досвід російського вторгнення. Спадщина є важливим компонентом суспільної дискусії навколо актуальних питань сьогодення. Відновлено навчальні програми з підготовки реставраторів об’єктів спадщини. 

Відновлено повноцінну діяльність мистецьких вищих навчальних закладів. Уряд реформує вищу школу у співпраці з незалежними управлінськими командами, які й собі прагнуть дати освіту, що відповідає ринковим практикам і потребам сучасного суспільства. Використовують можливості дистанційної освіти,  академічної мобільності, відбулося переформатування навчальних планів з урахуванням потреб ринку ККІ, запущено програму оновлення матеріально-технічної бази.  

Працюють перші пілотні проєкти центрів із надання культурних послуг (ЦКП) у громадах, їхній досвід поширюється на інші регіони. Культурна складова врахована під час розробки планів розвитку громад, зокрема в районах, що постраждали від війни. Запропоновано моделі співпраці з місцевими КІ та меценатами, спонсорами та іншими донорами. Запроваджено змішані джерела фінансування, як державні субвенції, так і донорські та приватні кошти, а також дозволено співфінансування з державного та місцевого бюджетів.

Затверджено мінімальні стандарти забезпечення населення культурними послугами.

Передбачено, що відновлення культурної сфери відбуватиметься за значної фінансової підтримки донорів упродовж тривалого часу, тому координація їхніх зусиль та визначення пріоритетів є важливими. Донорам запропоновано звернути увагу на наступне:

• Утримання, відновлення й посилення людського капіталу: пошук міжнародних партнерів, проведення цифрових і кроссекторальних проєктів, фандрейзингу, а також надання безпосередню фінансової підтримки на основну діяльність. Наслідком цієї політики має стати повернення значної частини дієвців культури до України. Водночас мають бути створені можливості тривалого стажування та резиденцій, щоб подовжити горизонт планування отримувачів.
  
  

• Розширення напрямків грантової підтримки, як для виробництва культурного продукту, так і для посилення інституційної спроможності, які доповнюватимуть можливості державних грантодавців, зокрема УКФ та ін. Сприяння розвитку можливостей для співпраці та копродукції.
  
  

• Створення програм для підтримки роботи працівників культури у прифронтовій зоні (можливості евакуації й переселення, адекватне фінансове забезпечення, засоби комунікації тощо).
  
  

• Створення програм пільгових кредитів для креативних індустрій, що сприятиме відновленню пошуку проєктів та ніш реалізації творчого потенціалу, утворення ланцюгів виробництва й збуту, зокрема на міжнародному ринку. Очікується, що загальне відновлення економіки допоможе частково відновити попит на продукцію КІ всередині України.
  
  

• Сприяння партнерствам між українськими ОТГ та громадами місцевого рівня, фондами регіонального розвитку задля відбудови центрів надання культурних послуг.  

2.3. Ключові проблеми, які належить вирішити, щоб досягти бажаних результатів у сфері культурної політики

• Підходити до культурної політики, як усередині країни, так і за кордоном як  до одного з основних факторів  безпеки, а також безумовної важливості представлення української культури за кордоном. 
  
  

• Утримати діалог між державою та громадянським суспільством, домогтися розуміння, що культура твориться знизу — дієвцями громадянського суспільства та індивідуальними авторами, митцями.
  
  

• Забезпечити функціонування недержавного сектору через систему суб’єктних інституцій грантового фінансування, наприклад, УКФ та іншими. 

• Ініціювати громадську дискусію й випрацювати принципи культурної політики на деокупованих територіях, які мають містити довготермінову підтримку інституцій та індивідуальних дієвців культури.
  
  

• Забезпечити доброчесне функціонування національних і місцевих грантодавців — Українського культурного фонду, Держкіно, місцевих фондів культури. Для цього варто провести аудит роботи УКФ, усунути помилки та в разі потреби здійснити переобрання керівництва, запровадити процедуру відкликання наглядових органів УКФ у разі компрометації таких органів (петиції, генеральні асамблеї тощо).
  
  

• Забезпечити свободу функціонування інституцій культури державного й недержавного секторів, зокрема, зняти обмеження господарської та зовнішньоекономічної діяльності. 
  
  

• Посилити недержавні інституції через надання доступу до публічного фінансування не лише проєктної, а й інституційної діяльності. Доступ здійснювати на конкурсних засадах через Український культурний фонд, місцеві фонди культури й інші аналогічні національні та місцеві грантодавчі інституції.
  
  

• Забезпечити соціальні гарантії для самозайнятих осіб — митців, літераторів, музикантів тощо. Запровадити норми про гарантовану оплату праці (гонорар) під час залучення до програмної діяльності інституцій усіх форм власності. Переглянути принципи формування пенсійного забезпечення з огляду на особливості самозайнятої непідприємницької діяльності.
  
  

• Забезпечити захист прав інтелектуальної власності, зокрема адаптувати законодавство до міжнародних норм, запустити роботу Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності. Провадити просвітницьку роботу та прищеплювати правову культуру в цьому питанні.
  
  

• Законодавчо забезпечити належний рівень охорони об’єктів спадщини шляхом прийняття нового законодавства щодо питань розвитку й забудови міст, яке забезпечить інтереси всіх сторін і впорядкує діяльність приватних забудовників відповідно до вимог із боку громади й пам’яткоохоронних служб. 
  
  

• Продовжувати й розширити державні програми розвитку креативного бізнесу,  із використанням інструментів кредитування та податкових пільг, їхньої промоції за кордоном. Налагодити систему економічного моніторингу КІ, зробити його частиною «відкритих даних». Розробити професійні стандарти для професій у КІ. 
  
  

• Продовжити програму бібліотечних закупівель книг, продовжити практику цільових ваучерів на купівлю культурного продукту, підтримувати національні форуми, що сприяють розвитку індустрії (Книжковий арсенал, Lviv Book Forum, Ukrainian Fashion Week, Одеський кінофестиваль тощо). 

2.4. Політика розв’язання проблем у сфері культурної політики в перспективі 2030 року

1. Створення умов для ефективного управління державними закладами культури

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, МКІП, заклади культури.

• Внести зміни до законодавства, зокрема законів “Про культуру”, "Про театри і театральну справу", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", із метою запровадження нової організаційно-правової форми для некомерційних публічних закладів культури. Основними її ознаками можуть бути: некомерційний характер діяльності, коли всі прибутки спрямовуються на видатки розвитку закладу; розширення повноважень керівника, зокрема щодо затвердження структури, штатного розпису та чисельності працівників; можливість здійснювати підприємницьку діяльність; автономність роботи; обов'язковий фінансовий та організаційний аудит роботи; публічне звітування про здобутки та використані кошти; дозвіл на використання різних джерел наповнення бюджету закладу (державний і місцеві бюджети, доходи від підприємницької діяльності, гранти, пожертви, інші види фінансової допомоги).
  
  

• Удосконалити процедуру добору керівників закладів культури. Зокрема, усунути можливості для місцевих рад та адміністрацій — засновників закладів культури блокувати призначення переможців конкурсів; додати обмеження щодо кількості строків, на які може обиратися керівник закладу культури; забезпечити професійну роботу конкурсних комісій шляхом уточнення понять “громадська організація у сфері культури”, забезпечення публічності складу та роботи комісій.
  
  

• Передбачити утворення в закладах культури,  створених центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами місцевого самоврядування незалежних наглядових рад та дорадчих органів із метою розгляду скарг або зауважень творчих колективів чи громадськості, розв’язання конфліктних питань, управління репутацією та залучення зовнішніх коштів для здійснення проєктів, які мають національне або міжнародне значення.
  
  

• Удосконалити управління музеями. Зокрема, прийняти нову редакцію  Закону “Про музеї та музейну справу”, у якій привести визначення “музей” до міжнародних стандартів музейної спільноти; затвердити функції, права та обов’язки музею та засади нагляду та контролю за діяльністю музею; запровадити обов’язковий електронний облік музейних предметів; врегулювати діяльність відомчих музеїв.
  
  

• Внести зміни до Бюджетного кодексу щодо доповнення витрат на охорону музеїв до переліку захищених статей видатків загального фонду бюджетів. 
  
  

• Удосконалити управління бібліотеками. Ухвалити нову редакцію закону “Про бібліотеки і бібліотечну справу”. Забезпечити повне виконання доплат працівникам державних і комунальних бібліотек (за вислугу років, за особливі умови роботи, допомога на оздоровлення під час щорічної відпустки, матеріальна допомога для розв’язання соціально-побутових питань, доплата за вислугу років). Поширити цей соціальний захист на бібліотекарів, які працюють в клубах-бібліотеках, бібліотеках-клубах та клубах.
  
  

• Удосконалити окремі аспекти управління театрами. Зокрема, у Законі “Про театри і театральну справу” усунути можливість поєднувати функції директора й художнього керівника; врегулювати питання оплати праці професійних творчих працівників під час творчої відпустки, а також тривалість цієї відпустки. 
  
  

• Передбачити перехідний період, протягом якого публічні заклади культури мають внести зміни до статутів та підготувати творчі колективи до роботи в нових умовах.
  
  

• Створити умови для прозорої та ефективної роботи Українського культурного фонду. Зокрема, внести зміни до Закону “Про Український культурний фонд”, згідно з якими визначити чіткі критерії до громадських об'єднань, які можуть брати участь у доборі членів Наглядової ради Фонду; чітко визначити підставу дострокового припинення повноважень Голови Фонду та члена Наглядової ради Фонду в разі неналежного виконання обов'язків; переглянути порядок внесення змін до Регламенту Дирекції Фонду.
  
  

2. Збереження доступу громадян до культурної інфраструктури в умовах децентралізації та подолання наслідків війни

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, МКІП, місцеві органи влади.

• Внести зміни в Закон “Про культуру”, які дозволять громадам обирати між збереженням чинних культурних закладів та створенням на їх основі нових центрів культурних послуг. Сформувати основні критерії волевиявлення громадян, дотримання стандартів у забезпеченні культурними послугами, соціальний захист колективів закладів культури.
  
  

• Оновити нормативи забезпечення населення культурними послугами та їх виконання за принципами пропорційності та субсидіарності.
  
  

• Створити нормативну базу для утворення Центрів культурних послуг як хабів із надання культурних послуг, які можуть поєднувати кілька типів закладів культури.
  
  

• Внести зміни до Закону “Про місцеве самоврядування” і внести функцію управління закладами культури та департаменту (управління) культури. 
  
  

3. Забезпечення сталого й прозорого фінансування у сфері культури.

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, Мінфін, МКІП, УКФ.

• Гарантувати інституційну підтримку закладів культури з боку держави. Зокрема, змінити положення закону “Про Український культурний фонд”, щоб дозволити УКФ постійно проводити конкурси з надання грантів інституційної підтримки для забезпечення конкурентоспроможності та створення робочих місць українських закладів культури.
  
  

• Дозволити фінансувати публічні заклади культури одночасно з державного та відповідного місцевого бюджетів. Для цього внести зміни до Бюджетного кодексу, у якому визначити можливість фінансування публічних закладів культури з різних бюджетів, а також необхідні для цього рішення, доповнити закон “Про культуру”, у якому  вказати про особливості фінансування публічних закладів культури.
  
  

• Запровадити заохочення для меценатів, які підтримують заклади культури та культурні проєкти, шляхом внесення змін у Закон “Про благодійну діяльність та благодійні організації”.
  
  

• Врегулювати можливості для підприємницької діяльності публічних закладів культури. Зокрема, змінити Закони “Про культуру”, “Про театри і театральну справу”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, “Про музеї та музейну справу” та інші галузеві закони, щоб розширити перелік господарської діяльності, яку можуть здійснювати публічні заклади культури.
  
  

4. Охорона культурної спадщини

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, МКІП.

• Запровадити ефективну систему обліку культурних цінностей. Зокрема, створити Реєстр культурної спадщини, в який буде зараховано: нерухома культурна спадщина (Державний реєстр нерухомих пам’яток); культурні цінності, які входять до основної частини Музейного фонду; культурні цінності, які є частиною бібліотечного фонду (документи внесені до реєстру національного надбання, унікальні документи); культурні цінності, які є частиною архівного фонду (унікальні документи); культурні цінності, які є власністю фізичних та юридичних осіб.
  
  

• Внести зміни до законів “Про культуру” щодо створення Реєстру культурної спадщини; “Про музеї та музейну справу” щодо зарахування культурних цінностей Музейного фонду до Реєстру культурної спадщини та запровадження обов’язкового електронного обліку музейних предметів та предметів музейного значення відповідно до обраної схеми метаданих і строків здійснення електронного обліку музеями; “Про бібліотеки і бібліотечну справу” про зарахування документів та колекцій Бібліотечного фонду до Реєстру культурної спадщини; “Про Національний архівний фонд та архівні установи” про внесення документів Національного архівного фонду до Реєстру культурної спадщини; “Про охорону культурної спадщини” додати норму про внесення інформації з Державного реєстру нерухомих пам’яток до Реєстру культурної спадщини; передбачити строки здійснення електронного обліку музеями, бібліотеками та архівами.
  
  

• Внести до єдиного Реєстру культурної спадщини: Реєстр національного культурного надбання; Реєстр культурних цінностей, втрачених під час та внаслідок Другої світової війни; Реєстр культурних цінностей, повернених до України; Реєстр культурних цінностей, які пов’язані з історією українського народу й перебувають за межами України; Реєстр культурних цінностей, які знаходяться в національному розшуку; Реєстр культурних цінностей, які знаходяться в розшуку за запитами інших держав; Реєстр конфіскованих культурних цінностей; Реєстр культурних цінностей, на які видано свідоцтво на право вивезення (тимчасового вивезення) культурних цінностей із території України.
  
  

• Врегулювати засади реституції культурних цінностей, вивезених з України під час бойових дій. З цією метою ратифікувати Конвенцію Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями; розробити зміни до Закону “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”, який забезпечує фіксацію викрадених цінностей; внесення до Реєстру культурної спадщини культурних цінностей, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях; створення Комісії, яка буде займатися поверненням культурних цінностей; підключення музеїв до мережі Lost Art. 
  
  

• Встановити чіткий розподіл повноважень між Кабінетом Міністрів, МКІП та міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури щодо внесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; затвердження Списку історичних населених місць України та змін до нього; управління історико-культурними заповідниками державного значення.
  
  

• Запровадити обов’язковість погодження органами охорони культурної спадщини проєктів будівельних робіт на територіях, що мають історико-культурне значення, а також проведення наукової археологічної експертизи перед погодженням відповідних проєктів землеустрою; оцифрування та внесення нерухомої спадщини до Реєстру культурної спадщини відповідно до міжнародних стандартів.

2.5.  Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері культурної політики

• Не допускати фінансування культури за залишковим принципом, враховуючи головну роль культури в націєтворенні та формуванні стійкої національної ідентичності.
  
  

• Формувати державну культурну політику за участі дієвців культури та креативного сектору з обов’язковим плануванням строків та видатків на її втілення.  
  
  

• Не застосовувати командно-адміністративні підходи до втілення культурної політики на деокупованих територіях. Починати з низових проукраїнських ініціатив, які існували в підпіллі в роки окупації; ініціювати обговорення етичних аспектів колаборації під час окупації із залученням різних позицій; зробити ставку на молодих лідерів із проукраїнською позицією.
  
  

• Не допускати фрагментації та неузгодженість втілення культурної політики на  різних рівнях, а чітко визначати компетенцію органів влади, відповідальних за розвиток культурно-креативних індустрій (ККІ).
  
  

• Не просувати політики ідентичності, що ґрунтується на уявленні про винятковість певної етнічної належності, цензуру чи вимагає репертуарних обмежень. Натомість пропагувати наративи громадянської ідентичності, підтримувати й враховувати спроможність інтелектуальної спільноти самостійно визначати та реагувати на загрози для суверенітету України та української культури.
  
  

• Не вдаватися до різкого скорочення видатків на культурні проєкти та ліквідації грантових інституцій, які здійснюють підтримку культурних проєктів на низовому рівні. 
  
  

• Не чинити політичний тиск чи вибіркове кримінальне переслідування керівництва культурних установ, організацій та об’єднань.
  
  

• Спростити нормативне регулювання роботи державних культурних інституцій (музеїв, театрів, ЦКП, творчих колективів тощо), зберегти принцип конкурентних виборів їхніх керівників, а також не допускати політичний чи адміністративний вплив на проведення таких конкурсів.
  
  

• Не допускати зловживання правами інтелектуальної власності та відхилення від європейських норм та практик. Натомість заохочувати правову культуру поваги до інтелектуальних прав під час споживання культурного продукту. 
  
  

• Не перекладати безпекові питання на рівень закладів та управлінських команд. Натомість забезпечити чіткі протоколи евакуації матеріальної спадщини з чітким розмежуванням функцій центральної, місцевої та військової влади, а також власне працівників відповідних закладів.

3.1. Нинішня ситуація у сфері політики національної пам’яті на початок 2023 року

Після президентських виборів 2019 року в змістовному плані політика історичної пам’яті великою мірою розвивалася за інерцією попереднього періоду — під знаком декомунізації, дерусифікації, відновлення української історичної пам’яті та протистояння пропаганді «русского миру» як усередині країни, так і зовні.

Водночас зменшення асигнувань на реалізацію державної політики національної пам’яті відбилося на масштабах та помітності роботи в цій сфері, зокрема в інформаційному полі. Було заморожене фінансування низки ключових інфраструктурних проєктів: будівництва Меморіалу та Музею Майдану, Архіву національної пам’яті. Загалом таке послаблення УІНП спричинило послаблення координації політики між різними акторами та дисбаланс на національному рівні.

З активізацією в 2021 році ідеологічної підготовки Росії до широкомасштабного вторгнення, українська влада також стала звертати більше уваги тематиці національної пам’яті:

• ухвалено Заяву Верховної Ради від 17 лютого 2021 р., у якій Революція Гідності визначена «одним із ключових моментів українського державотворення та виразник національної ідеї свободи»; 

• прийнято закон «Про корінні народи України», якими були визнані кримські татари, караїми, кримчаки; 

• направлено звернення Верховної Ради до парламентів іноземних країн щодо визнання Голодомору геноцидом.

Широкомасштабне вторгнення РФ 24 лютого 2022 р. закономірно акцентувало в політиці національної пам’яті антиросійський, антиімперський дискурс та український історичний досвід боротьби проти російського імперіалізму.

Водночас гострий бюджетний дефіцит закономірно зменшив можливості реалізації цілеспрямованої державної політики національної пам’яті. Це почасти компенсувалося підвищенням уваги до цієї сфери на громадському рівні — у місцевих громадах та індивідуально. 

Прискорилися процеси практичної дерусифікації та декомунізації, водночас, як на центральному, так і регіональному рівні, включно  зі східимиі  та південними регіонами країни (перейменування вулиць, культурних установ, перенесення/деконструкція пам’ятників, мінімізація в публічному просторі совєтського та російського історичного контенту, включно з масовою культурою тощо).

На офіційному рівні порушено розгляд питання про підтримку визвольної боротьби народів, які проживають на території Російської Федерації: прийнято заяву Верховної Ради України про засудження збройної агресії російської федерації проти Чеченської Республіки Ічкерія, окупації її території та злочину геноциду Чеченського народу. 

У процесі розбудови стратегічного партнерства між Україною та Польщею сподіваємося на формування майбутнього порядку денного двосторонніх відносин, зокрема, боротьби з російським імперіалізмом та європейської інтеграції України; формування атмосфери взаємодовіри та порозуміння, яка сприятиме поступовому, цивілізованому діалогу щодо трагічних сторінок спільного історичного минулого. На часі налагодження фахового діалогу істориків та розгляд питання відновлення українських поховань на території Польщі, які до війни зазнали вандалізму.  

Водночас урядом Віктора Орбана штучно посилюється напруженість та блокується подальший діалог між Угорщиною та Україною. 

Як у сфері матеріальної культурної спадщини, важко оцінити масштаб справжніх страт та шкоди завданої російськими окупантами музейним цінностям, бібліотекам, національному архівному фонду, зокрема архівам карально-репресивної системи СРСР.

Тим часом соціологічні дослідження показують, що в суспільній свідомості відбувся справжній злам та відкидання радянських історичних стереотипів та міфів. Зокрема, за даними загальнонаціонального опитування Фонду «Демократичні ініціативи» у грудні 2022 року, 73% українців позитивно ставляться до розпаду СРСР та підтримують рішення про засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору, а 59% опитаних позитивно ставляться до перейменування топонімів (вулиць, площ тощо), назви яких пов'язані з Російською Федерацією/Радянським Союзом/Російською імперією та їх діячами. Остаточне подолання решти історичних стереотипів та міфів, нав’язаних українському народу в добу радянської окупації, ще потребуватиме тривалого часу.

3.2. Бачення досягнень політики національної пам’яті України в перспективі 2030 року

Сформована сукупність уявлень та знань національної спільноти про українське минуле, що стало націєтворчим, консолідуючим чинником у сьогоденні та вказує можливості на майбутнє. 

Політика національної пам’яті побудована на засадах міжетнічної, релігійної толерантності, гендерної та інших. 

Політика має на меті подолання наслідків тоталітарного минулого та зміни суспільних відносин задля розвитку демократичних практик, дотримання прав та свобод людини, громадянської толерантності та відновлення справедливості щодо жертв політичних репресій, геноциду та злочинів проти людяності, які були скоєні на території України в 1917–1991 рр. та під час російської агресії.

Завершено процес декомунізації громадського та державного життя. Стратегії глибокої дерусифікації та деколонізації поєднують роботу як над остаточним подоланням радянської імперської спадщини, так і відновленням історичної правди, постатей і досягнень, привласнених чи репресованих російським колоніалізмом. 

Опірною конструкцією політики національної пам’яті є боротьба за свободу, демократичні цінності та державність, заразом проти геноциду українського народу та збройної агресії РФ. Навколо цієї тематики органічно вибудовується переосмислення інших історичних подій та постатей. 

Політика національної пам’яті відіграє важливу роль у процесі переговорів із державами — членами Європейського Союзу, зокрема, у формуванні прихильної громадської думки до вступу України в ЄС як до “відновлення прав” української нації на участь у побудові успішної та безпечної Європи. 

Політика національної пам’яті імплементована в освітній процес (історичну освіту), музейну та меморіальну практики, сформовано календар державних свят. Місця пам’яті, присвячені боротьбі за свободу та зі збройною агресією Росії, споруджені в кожній громаді.

Діяльність Українського інституту національної пам’яті врегульована спеціальним законодавчим  актом, інституція виконує не стільки програмну, скільки координаційну роль між державою, громадянським суспільством, науковими та освітніми установами. 

УІНП виступає primus inter pares під час визначеняі стратегії та шляхів її імплементації, спираючись на альянси інститутів громадянського суспільства, які представляють екзистенційний досвід війни мільйонів українських громадян. Головним завданням цієї структури стає популяризація історії.

Суспільна дискусія щодо взаємних трагічних сторінок минулого з сусідніми народами повернулася до формули “вибачаємо й просимо вибачення”. У  національний наратив інтегрована пам’ять про діяльність українців, українських державних центрів, політичних та громадських рухів української діаспори в Європі, на Американських континентах та в Австралії.

Українські експерти активно долучаються до розробки політики декомунізації та деколонізації Білорусі та інших  народів, поневолених Росією. 

3.3. Політика розв’язання ключових проблем у сфері національної пам’яті в перспективі 2030 року

1. Подолання дезінтегрованості та фрагментарності суспільних уявлень про минуле, інерції імперських наративів

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, МКІП, МОН, УІНП, УІ, НАНУ, організації громадянського суспільства, незалежні аналітичні центри.

Інституційні зміни спрямовані на: декомунізацію, деколонізацію, забезпечення вільного доступу до архівів та просвіту громадян.

• Прийняти закон задля впорядкування календаря державних свят.
                                                                                                           

• Виконувати законодавство України про деколонізацію топонімів, усунути з публічного простору російські імперські маркери: пам’ятники, топоніми, назви.
  
  

• Внесення змін до законів України щодо вдосконалення процедури демонтажу російських імперських та радянських  символів та пам’ятників.
  
  

• Спільно з органами місцевого самоврядування переглянути перелік об’єктів, що захищені як пам'ятки мистецтва/культури, вилучивши ті, які підпадають під дію законів про декомунізацію та деколонізацію. Напрацювати чіткий механізм збереження таких об’єктів після їх усунення з публічного простору.
                                                   

• Підтримувати суспільний діалог щодо переосмислення попередніх історичних наративів про спільне минуле з Росією. Забезпечити фінансування досліджень та включення здобутків новітньої історіографії в шкільну та вищу освіту. Підтримувати документальне кіновиробництво та просвітницькі проєкти спрямовані на подолання фрагментованості національної пам’яті та подолання імперських наративів.
  
  

• Зберігати інклюзивний підхід до формування українських історичних наративів, зокрема шляхом інтеграції історії української діаспори, кримських татар, євреїв, ромів та інших груп, пригноблених і переслідуваних російською/радянською владою за певними ознаками.

Втілення цих заходів протягом 2024-2030 рр. потребує планування видатків державного бюджету України. Ефективність роботи має оцінюватися за такими показниками:                                         

• усунення з публічного простору країни комуністичних та колоніальних маркерів;

• оновлення освітніх програм та підручників з історії України;

• оновлення експозицій історичних та краєзнавчих музеїв;

• відкритий доступ до архівних документів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму;

• рівень суспільного консенсусу щодо оцінки ключових подій української історії за даними соціологічних опитувань. 

2. Формування глобального порядку денного, який містить поширення декомунізації та деколонізації на теренах поневолених народів РФ, та попередження геноцидів.

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, МКІП, УІНП, МЗС, УІ, Укрдержархів, організації громадянського суспільства, незалежні аналітичні центри.

• Започаткувати нові та підтримати чинні програми вивчення радянського тоталітарного минулого, історії поневолених Росією народів, насамперед — України. Зокрема, передбачити інституційну та грантову підтримку для іноземних дослідників, які використовують у своїй роботі унікальні джерела та архівні дані, недоступні в Росії. Заохочувати дослідницькі консорціуми, які об’єднуватимуть українських та іноземних вчених. 
  
  

• Підтримати міждисциплінарні дослідження та прикладні проєкти, спрямовані на дерашизацію Росії, демократизацію Білорусі та відновлення національної пам’яті поневолених народів Російської Федерації. 
  
  

• Підтримувати міжнародні програми дослідження геноцидів, вчинених Росією проти різних народів. Поширювати інформацію про геноцид таких народів у цільових регіонах (Європа, Північна і Латинська Америка) та окремих країнах.
  .  

• Готувати документи про засудження держав, які проводять політику на засадах тоталітарних ідеологій: комунізму, фашизму та рашизму, для розгляду та підтримки міжнародними організаціями, впливовими глобальними та регіональними недержавними об’єднаннями.  
  
  

• Сформувати новий образ модернізованої української держави та поширювати інформацію про історичні уроки та важливість українського досвіду боротьби для побудови колективної системи оборони демократії та запобіганню повторення злочину геноциду у світі.

Втілення цих заходів протягом 2024-2030 рр. потребує планування видатків державного бюджету України. Ефективність роботи має оцінюватися за такими показниками:     

• Активність (кількість проєктів, згадок у медіа, публікацій в іноземних наукових виданнях) ресурсного центру для незалежних інституцій та громадського сектору поневолених народів Російської Федерації, для навчання, підтримки заходів щодо відновлення їхньої національної пам’яті. 
  
  

• Кількість держав та міжнародних організацій, які визнали Голодомор геноцидом українського народу, засудили російську агресію як геноцид українського народу, визнали геноцид поневолених народів Російської Федерації. 
  
  

• Запровадження International Holodomor Remembers Day як нагадування про злочин, який не повинен повторитися. Зокрема, прийняття Верховною Радою звернення до міжнародних інституцій щодо встановлення такого міжнародного дня пам’яті.
  
  

• Присутність теми Голодомору та воєнних злочинів РФ на території України в експозиціях ключових світових музейних та меморіальних інституцій (кількість музеїв, експозицій, число відвідувачів, увага медіа).
  
  

• Кількість публікацій та приріст авдиторій в Україні та за кордоном, які поділяють погляди про важливість колективної оборони демократії та переслідування режимів, які схильні до вчинення злочинів проти людяності, геноциду та агресії. 
  
  

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, МКІП, МОН, МЗС, СБУ, УІНП, Укрдержархів, УІ, ВНЗ, організації громадянського суспільства, незалежні аналітичні центри.

• Розробити Стратегію з просування України у європейському просторі пам'яті. У стратегії, зокрема, передбачити: промоцію українських культурних здобутків та знань з історії України за кордоном; спільні програми УІ, УІНП та неурядових організацій для подолання російських та радянських міфів, роботи зі стереотипами щодо українського минулого в громадській свідомості іноземців. 
  
  

• Посилити міжнародну активність української наукової та культурної спільноти, залучити університети та музеї до розробки заходів за кордоном, які мають на меті деконструкцію стереотипів, насаджених російською пропагандою.
  
  

• Сприяти залученню іноземних фахівців до вивчення історії тоталітаризму, російського імперіалізму та української історії на базі зокрема розсекречених архівів радянських спецслужб.
  
  

• Вступ українських інституцій до європейських мереж, які діють у сфері пам’яті та культури (наприклад, European Network Remembrance and Solidarity, Platform of European Memory and Conscience). 
  
  

• Забезпечити моніторинг та можливість реконцептуалізації музейних експозицій на предмет включення/деколонізації української складової. Включати до діяльності УІ та УКФ тематику ролі українців у боротьбі з нацизмом, комунізмом, рашизмом, створення відповідних експозицій про них (музей в Аушвіці тощо).
  
  

• Формування та реалізація програм із підвищення обізнаності з історією України та заходів із забезпечення інтегрування українського історичного наративу в колективну пам’ять громадян країн-членів ЄС, НАТО та в глобальному контексті. 

Втілення цих заходів протягом 2024-2030 рр. потребує планування видатків державного бюджету України. Ефективність роботи мають оцінювати за такими показниками:     

• Інтеграція важливих європейських пам’ятних дат до українського державного календаря: 23 серпня — День пам’яті жертв тоталітарних режимів, 9 травня — день Європи, 25 травня — міжнародний день героїв боротьби з тоталітаризмом.
  
  

• Запровадження пам'ятних дат в європейський календар (Дні пам’яті Голодомору, геноциду кримських татар, День пам’яті опору українців російській агресії).
  
  

• Повноцінне включення України до програм ЄС (наприклад, Creative Europe, Horizon Europe, Erasmus+, Citizens, Equality, Rights and Values (CERV), що передбачатиме участь українських державних інституцій у сфері національної пам’яті, у фінансуванні проєктів Європейською комісією. 
  
  

• Присутність Голодомору та геноциду РФ проти України, історії боротьби за незалежність України в експозиціях ключових та спеціалізованих музейних та меморіальних інституціях.
  
  

• Наявність інформації про Україну у шкільному курсі історії та географії європейських країн.
  
  

• Створення програм україністики в університетах Європи.
  
  

• Відмова від домінуючих російськоцентричних поглядів на українську історію та повернення її у європейський контекст.
  
  

• Присутність українських тем у публічному історичному просторі європейських країн (музеї, топоніміка, меморіальні об'єкти, меморіальні заходи).
  
  

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, Мінветеранів, МКІП, МОН, МЗС, СБУ, УІНП, Укрдержархів, ВНЗ, організації громадянського суспільства, незалежні аналітичні центри.

• Ухвалити Закон про основні засади державної політики національної пам'яті, який встановить межі компетенції законодавчої, виконавчої, судової та місцевої влади, норми взаємодії різних органів влади, принципи формування та втілення політики на основі наукових досліджень та з урахуванням громадської думки.
  
  

• Внести заходи зі збереження національної пам’яті про війну 2014-2023 рр. до урядової програми післявоєнного відновлення України та міжнародних угод з участі іноземних держав та донорів у процесі відновлення.
  
  

• Підтримувати дослідницькі програми, спрямовані на формування державної політики відновлення громад, які пережили геноцид і/або окупацію. 
  
  

• Підтримувати комунікаційні та медіапроєкти, які заохочують суспільство до пам’яті та рефлексії щодо причин і наслідків Голодомору, депортації кримських татар, Голокосту, репресій тоталітарних режимів на території України, підготовки та ведення війни Росією проти незалежності України.
  
  

• Оновити програму громадянської освіти для закладів середньої освіти (відновлення громадянської свідомості) та підтримувати створення (на базі чинних та нових інституцій) мережі культурно-освітніх центрів волонтерства, активізму, діалогу та консолідації нації.
  
  

• Провести аудит втрат у сфері національної пам’яті, розробити та розпочати втілення плану з відновлення і творення нових інституцій та об’єктів. 
  
  

• Створити спеціальний Фонд підтримки національної пам’яті для грантової/фінансової підтримки відповідних ініціатив громадського сектору, наукових та культурних інституцій, відібраних за конкурсом. 
  
  

• Створити Національний пантеон та Національне меморіальне військове кладовище, місця пам’яті в усіх регіонах України. 
  
  

• Створити наукову інфраструктуру для документалізації та всебічного вивчення подій російсько-української війни та геноциду українського народу. 
  
  

• Створити Національний музей російсько-української війни.  
  
  

• Побудувати Меморіал та Музей Майдану, Музей Голодомору.
  
  

• Створити державний музей Голокосту та оновити вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру на основі концепції, розробленої українськими істориками та представниками єврейської громади України.
  
  

• Реконцептуалізувати та оновити курс історії України для закладів середньої освіти, відновити експозиції національних, локальних та краєзнавчих музеїв. 
  
  

• Забезпечити повноцінну роботу Архіву національної пам’яті, зберігання та вивчення архівних матеріалів і документів карально-репресивної системи СРСР (проведення реконструкції, перевезення носіїв архівної інформації, організація оцифрування).           

Втілення цих заходів протягом 2024-2030 рр. потребує планування видатків державного бюджету України                                                      

5. Політика соціального захисту та реабілітації жертв політичних репресій, соціального забезпечення борців за незалежність.

Відповідальні органи державної влади та залучені організації: ВР України, КМУ, ПФУ, Мінсоцполітики, комісії з реабілітації жертв політичних репресій, організації громадянського суспільства.

• Забезпечити роботу комісій із реабілітації жертв політичних репресій. 
  
  

• Надати статус борця за незалежність України громадянам за підсумками  роботи комісій із реабілітації та передбачити виплату пенсій за особливі заслуги. 
  
  

• Інформувати громадян про нові правила реабілітації задля забезпечення можливості реабілітації їхніх родичів при житті або посмертно, отримання статусу борця за незалежність України.

3.4. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері політики національної пам’яті

• Неприпустимі деструктивні дискусії, які політичні сили, соціальні, етномовні, регіональні втрати внесли найбільший вклад у боротьбу з російською агресією. Переможець один — Український народ.
  
  

• Не допускати розмивання відповідальності росіян та колаборантів за злочини совєтського й путінського режимів, применшення трагедії геноциду українського народу, інших народів, які стали об’єктами агресії та геноцидальної політики Російської імперії/СРСР/Російської Федерації.
  
  

• Не допускати запровадження політики “амнезії”: складні питання з царини національної пам’яті потребують вивчення та обговорення. 

• Сфера національної пам’яті не має фінансуватися за «залишковим принципом», навіть за скрутних умов післявоєнного відновлення.
  

 4.1. Нинішня ситуація на початок 2023 року у сфері державно-церковних відносин, включно з вимірюваними показниками

Станом на початок 2023 року в Україні немає програмних документів, які визначали б державну політику в царині державно-церковних відносин. Ще з 2019 року в щорічних посланнях Президента України зникають згадки про зазначену сферу суспільного буття.

Тим часом, згідно з офіційними даними на жовтень 2022 р., в Україні нараховано 25,65 тис. релігійних організацій (без тимчасово окупованих території Донецької та Луганської областей та АР Крим). Згідно з щорічними звітами профільного держоргану, зареєстровано понад 37 тис. статутів релігійних організацій. Такі розбіжності пояснюють подвійною реєстрацією (статуту та в ЄДР) релігійних інституцій. Додає проблем те, що чиннаа система реєстрації підмінює оцінку реальної підтримки Церков, що дозволяє маніпулювати громадською думкою. Так, за даними соціологів, із Московським патріархатом себе асоціює близько 2% населення України, а їх релігійна мережа становить 34% кількості зареєстрованих статутів.

Щільність мережі релігійних організацій в Україні є надзвичайно високою (у середньому одна на 1600 громадян). Це значно більше, аніж в організаціях громадянського суспільства чи органах державної влади. Високою є й самоорганізація релігійних інституцій на внутрішньоконфесійному та міжцерковному рівнях.

Відсутність обґрунтованої стратегії взаємодії держави з такою розгалуженою мережею релігійних інституцій лише частково пояснюється відсутністю органу, відповідального за розробку державної політики в цій сфері. Державна служба етнополітики та свободи совісті (ДЕСС), як служба, покликана реалізувати політику, а формувати її має відповідний підрозділ Міністерства культури (МКІП), який не було створено. 

Не вирішує проблему й функціонування профільного відділу у структурі Секретаріату Кабміну — він не має відповідних повноважень. Відтак замість комплексних і стратегічних заходів, бачимо лише спорадичні реактивні підходи як вибіркове реагування на конфліктні ситуації. 

Протягом 2019-2022 рр. ДЕСС фактично самоусунулася від виконання завдань передбачених її функціональними обов’язками. Поза увагою служби були важливі питання, які впливають на поведінку громадян, їхню національну ідентичність та громадську безпеку, зокрема хресні ходи (всупереч обмеженням воєнного стану); проповіді духовенства з виправдовуванням агресії Росії та намаганням формувати російську ідентичність; колабораціоністська діяльність кліриків; псування іміджу України на міжнародних майданчиках тощо. 

В умовах підтримки російськими церковними інституціями вторгнення Росії, діяльність в Україні релігійних організацій, якими керують із російських центрів, створює виклики безпеці нашої держави. Протидія силових структур та громадянського суспільства впливу країни-агресора на українську релігійну сферу не є достатньо ефективною. 

На тлі процесів, пов’язаних зі зміною громадами юрисдикції, релігійний ландшафт України далекий від стабілізації. Правоохоронні органи намагаються не втручатися в міжцерковні суперечки, оскільки часто не розуміють особливостей профільного законодавства. Це інколи зумовлюєпомилкове блокування культових споруд чи інших заходів, що перешкоджають реалізації законних прав вірян.

Дезінформація кліриками УПЦ МП українців щодо непідпорядкованості релігійному центрові в країні-агресорі та нехтування чинним законодавством, зокрема Законом 2662-VIII, який визнано конституційним за рішенням Конституційного суду від 27 грудня 2022 р., створює ілюзію проукраїнськості та самостійності цієї церкви. 

Згідно з опитуванням у грудні 2022 р., заборону УПЦ МП підтримує більша частина українців. Водночас опитування Фонду “Демократичні ініціативи” у грудні 2022 р. показало абсолютну суспільну підтримку (74%) санкцій проти вищого духовенства УПЦ МП причетного до підтримки російської агресії. Однак втілити такий суспільний запит у правовий спосіб неможливо. Архітектура державно-церковних взаємин в Україні не передбачає заборони церков: ці організації не є юридичними особами й та цього немає в переліку підстав для припинення (судом) діяльності релігійної інституції. Це суперечить і міжнародним зобов’язанням України. 

Масове переміщення українців за межі держави сформувало запит на духовну підтримку (окормлення) там українських вірян. Це стосується усіх Церков, зокрема й ПЦУ, діяльність якої обмежена в Томосі територією України. Водночас війна є форсмажором, що дозволяє гнучко ставитися до приписів. Вирішення проблеми потребує дипломатичних зусиль української держави — наразі немає. 

Важливою складовою українського громадянського суспільства є діяльність міжрелігійних об’єднань. Також варто сформувати конструктивну позицію Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, яка активно реагує на проблемні питання не лише релігійного, але й суспільно-політичного характеру. 

4.2. Бачення стану державно-церковних відносин у перспективі 2030 року

Рівновіддаленість держслужбовців і депутатів всіх рівнів, політичних лобістів у вирішенні питань державно-церковних відносин забезпечується спеціальною правовою процедурою декларації щодо відсутності конфлікту інтересів у сфері свободи совісті. 

Діє пряма заборона для керівництва держави, народних депутатів, держслужбовців, працівників правоохоронних органів, голів, депутатів і посадових осіб органів місцевого самоврядування чи комунальних служб відстоювати інтереси окремих релігійних організацій під час надання матеріальної допомоги чи земельних ділянок, передачі/оренді нерухомості тощо.

Передбачена відповідальність, зокрема, шляхом попередження, призупинення і позбавлення статусу із втратою відповідних пільг, або ж ліквідації за рішенням суду релігійної організації в разі ведення політичної діяльності, участі у виборчій кампанії чи підготовці (ляхом оплати послуг з підготовки) нормативно-правових актів, а також за поширення політичної реклами та агітації у медіа, проповідях тощо.

Вирішення суперечок між державними / комунальними й релігійними інституціями, а також між різними церквами чи релігійними організаціями відбувається в судах або шляхом позасудового врегулювання, передбаченого законодавством України.  

Держава співпрацює (зокремашляхом прозорого співфінансування) та максимально сприяє соціальним проєктам релігійних інституцій: організація догляду за хворими, пораненими; реабілітація алко- й наркозалежних; допомога жертвам насильства, сиротинцям тощо.

Існує максимальна самоорганізація на рівні міжцерковних та міжконфесійних рад, спільна реалізація міжконфесійних соціальних чи гуманітарних проєктів.

У конфесійному ландшафті України РПЦвУ  існує виключно як закордонна митрополіф чи екзархату РПУ. Діяльність РПЦвУ контролюється спеціальними службами України, уповноваженими на захист безпеки й суверенітету держави, до притягнення до відповідальності керівництва та духовенства РПЦ, причетного до злочинів геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину агресії, вчинених проти України з лютого 2014 року. Відповідний порядок контролю встановлений законом України.

Держава сприяє захисту прав українських вірян за кордоном, як удіаспорі, так і у внутрішньо переміщених осіб. У структурі МЗС України працює підрозділ, який опікується цими питаннями, залучає вірян та релігійні організації на добровільній основі до заходів публічної дипломатії й поширення позитивного іміджу країни на міжнародному рівні. 

Держава відновлює релігієзнавчу освіту та просвіту в навчальних установах усіх форм власності, наразі викладають обов’язкові курси релігієзнавства в закладах вищої освіти. У середній школі вивчення релігієзнавства здійснюється факультативно за ініціативою батьків/викладачів та обов’язково підтримується місцевою владою в разі виявлення такої ініціативи. Таким чином, у суспільстві формується критичне мислення та толерантність стосовно різних релігій та конфесій.

Відбувається послідовна секуляризація політичного й суспільного життя України: 

• встановлено мораторій на нові включення релігійних свят у перелік для відзначення на державному (регіональному) рівні; 
  
  

• припинено практики нагородження священнослужителів державними нагородами чи відзнаками, окрім випадків проявів особистої мужності; 
  
  

• заборонено будь-які форми фінансування релігійних організацій із коштів державного бюджету та місцевих бюджетів; 
  
  

• у випадку встановлення фактів антидержавної агітації, формування парамілітарних структур за участі священнослужителів, поширення антиукраїнської політичної літератури в приміщеннях культового призначення чи на території, яка належить релігійній організації, така організація має бути ліквідована рішенням суду;  
  
  

• проводиться постійний фінансовий моніторинг економічної діяльності релігійних організацій, встановлено запобіжники проти відмивання коштів чи фінансування релігійними інституціями політичної діяльності;
  
  

• уніфіковано й регламентовано порядок укладання та зміст угод про співпрацю між державними/комунальними та релігійними інституціями; 
  
  

• встановлено контроль за пільговим отриманням релігійними організаціями матеріальних засобів не релігійного призначення.

4.3. Які проблеми необхідно вирішити у сфері державно-церковних відносин, щоб досягнути бажаних результатів

З метою досягнення поставлених цілей втілюються такі законодавчі, політичні та адміністративні заходи: 

• Визнати нечинними всі договори (передусім оренди нерухомого майна державної та комунальної власності), укладені тими релігійними організаціями та інституціями УПЦ МП, які грубо порушили законодавство та не внесли необхідні зміни (згідно з Законом 2662-VIII) у свої статути.
   

• Внести зміни до чинного законодавства та скасувати подвійну реєстрацію релігійних організацій. Первинна реєстрація статуту та вся інформація (юрисдикційна належність, адреса тощо) повинна відображатися в ЄДР. Відтак зміна підлеглості чи необхідної інформації (зміна адреси тощо) не потребуватиме перереєстрації статуту — лише змінюються дані в ЄДР. Це сприятиме й  впорядкуванню баз даних. Оскільки нині є значна невідповідність між кількістю зареєстрованих статутів (37049) та зареєстрованих у ЄДР юросіб РО (25652).
  
  

• Внести зміни в чинне законодавство та реорганізувати державний орган у справах релігій в Офіс Омбудсмена з питань свободи совісті (вичерпано ресурс функціональності держоргану, втрачено суспільний запит на його існування та довіру до нього). Це варто зробити при досягненні стабілізації релігійного ландшафту та маргіналізації структур РПЦ в Україні. У структурі Офісу передбачити також і міжнародний відділ (стратегічна комунікація з міжнародними партнерами та іноземними неурядовими організаціями) для протидії ворожій пропаганді проти України.
  
  

• Передати функції розробки/реалізації глобальних питань стратегії державно-церковних відносин профільному відділу у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів, а функції реєстрації релігійних інституцій — у Міністерство юстиції України.
  
  

• Унеможливити ухил  (безпідставного пом’якшення) від покарання за здійснені злочини чи порушення для представників церков (релігійних організацій). Зробити публічними судові розгляди цих справ, аби унеможливити тиск на суд.
  
  

• Деполітизувати структури Московського патріархату в Україні та накласти  заборону на проголошення ставропігії українських лавр чи великих  монастирів. Надавати населенню об’єктивну інформацію про цю Церкву.
  
  

• Впровадити в структуру МЗС підрозділ, який опікуватиметься українською діаспорою та тимчасовими переселенцями.
  
  

• Внести зміни до чинного законодавства щодо секуляризації державного апарату України.
  
  

• Унормувати на законодавчому рівні: капеланське служіння (військове, медичне та інші види); забезпечення права медиків на відмову від участі в перериванні вагітності з міркувань совісті; посилення відповідальності кліриків за збереження наданих у користування пам’яток культури та предметів культу.

4.4. Шляхи розв’язання проблем у сфері державно-церковних відносин у перспективі 2030 року

1. Вдосконалення чинного законодавства України у сфері свободи совісті

Відповідальні органи державної влади: Верховна Рада України (ВР України); Міністерство юстиції України (Мін'юст); Державна служба України з питань етнополітики та свободи совісті (ДЕСС); Служба безпеки України (СБУ); Міністерство внутрішніх справ України (МВС).

• Внести зміни до чинного закону «Про свободу совісті…» та скасувати подвійну реєстрацію релігійних організацій (РО). Первинна реєстрація статуту та вся базова інформація (юрисдикційна належність, адреса тощо) повинна відображатися в Єдиному державному реєстрі (ЄДР).
  
  

• Максимально спростити процес зміни юридичної належності релігійних організацій шляхом зміни підзаконних актів та надання необхідних інструкцій відповідним державним органам на місцях.
  
  

• Внести зміни в законодавство, щоб реорганізувати ДЕСС в Офіс Омбудсмена з питань свободи совісті. Основною функцією нового органу буде допомога в  розв’язанні суперечок між різними релігійними організаціями, а також у позасудовому врегулюванні проблемних питань між релігійними організаціями та державними чи комунальними установами.
  
  

• Передати функції розробки/реалізації глобальних питань стратегії державно-церковних відносин профільному відділу у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів, а функції реєстрації релігійних організацій — у Мін'юст України. 
  
  

• Законодавчо врегулювати капеланське служіння (військове, медичне, у пенітенціарних закладах тощо).
  
  

• Посилити правову відповідальність релігійних організацій за збереження наданих у користування пам’яток культури та предметів культу.

Протягом 2023-2024 років внести відповідні зміни до законів та підзаконних актів, супроводити ці зміни та їх виконання комунікаційними кампаніями в медіа. Додаткове державне фінансування не потрібне.

1. Деполітизація релігійних організацій та протидія дезінформації суспільства у сфері державно-церковних відносин

Відповідальні органи державної влади: ДЕСС; Генеральна прокуратура; Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП); СБУ.  

• У разі виявлення фактів ведення релігійними організаціями політичної діяльності чи агітації — позбавлення її статусу юридичної особи або повна ліквідація за рішенням суду. 
  
  

• Моніторинг і протидія використанню українських РО закордонними релігійними, політичними чи економічними центрами в досягненні їх геополітичних чи економічних цілей, або ж як гібридної зброї для розколу українського суспільства. 
  
  

• Передбачити ліквідацію РО в судовому порядку в разі створення під керівництвом РО парамілітарних структур, поширення антиукраїнської літератури в приміщеннях культового призначення чи на території, яка належить РО.
  
  

• Проведення регулярного моніторингу ЗМІ, зокрема Інтернет-видань та сторінок у соціальних мережах, відкритих релігійними організаціями, а також афілійованими із ними громадськими організаціями. У разі виявлення фактів вчинення умисних дій, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, варто обов'язково закрити такі ЗМІ та притягнути винних до відповідальності.  
  
  

• Проведення через ЗМІ інформаційної роботи з донесення до вірян норм чинного законодавства щодо діяльності РО; включення в роботу зацікавлених громадських структур, водночас і міжконфесійних чи міжрелігійних об’єднань; відновлення обов’язкових курсів релігієзнавства в закладах вищої освіти та уроків релігієзнавства в середніх школах.

Виконання зазначеними відповідальними органами влади постійного моніторингу та роботи з попередження безпекових ризиків протягом 2023-2030 рр. Висвітлення результатів такої роботи в медіа та в комунікації з окремими авдиторіями (молодь). Додаткове фінансування не потрібне.

2. Співпраця та співфінансування соціальних проєктів державних органів та релігійних організацій

Відповідальні органи державної влади: ДЕСС; Міністерство соціальної політики; Міністерство закордонних справ; Міністерство охорони здоров’я; Міністерство оборони.

Залучення релігійних організацій до спільних проєктів, спрямованих на:

• догляд у реабілітацію хворих і поранених чи травмованих; 

• реабілітацію алко- й наркозалежних;

• допомогу жертвам насильства;

• організацію допомоги сиротинцям, підтримку дитячих будинків сімейного типу тощо.

Варто передбачити відповідні видатки державного та місцевих бюджетів у 2024-2030 рр., підтримувати такі проєкти через висвітлення у медіа.

3. Унеможливлення діяльності в Україні релігійних організацій, керівні центри яких розміщені у державі-аґресорці.

Відповідальні органи державної влади: ВР України; Мін'юст України; ДЕСС; СБУ; МВС України; МКІП.  

• Ідентифікувати всі релігійні організації (об’єднання), які безпосередньо або як складова частина інших РО (об’єднання) входять до структури іноземних РО, чиї керівні центри знаходяться в державах, визнаних на законодавчому рівні такими, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупували частину території України. 
  
  

• Зобов’язати РО, які мають керівні структури в державі-агресорці, вказувати  цю належність у  назві, зазначеній у її статуті (положенні), а також у документах, що видаються цією РО. 
  
  

• Позбавити (за наявності) чи не надавати статус юридичної особи згаданим РО.
  
  

• Проводити інформаційну роботу з роз’яснення вірянам норм чинного законодавства щодо діяльності РО. 

Протягом 2023-2024 рр. забезпечити виконання цих заходів та здійснювати їх висвітлення у ЗМІ. Додаткове фінансування не потрібне.

4. Захист прав українських вірян за кордоном.

Відповідальні органи державної влади: ВР України; МЗС України; ДЕСС; МКІП.  

• Розбудова в структурі МЗС України підрозділу, який опікується захистом прав українських вірян за межами країни.
  
  

• Залучення на добровільній основі вірян та РО української діаспори до заходів публічної дипломатії й поширення позитивного іміджу України на міжнародному рівні.
  
  

• Сприяння в задоволенні релігійних потреб українських біженців за межами країни.

У 2023-2030 рр. відповідальні органи виконавчої влади мають здійснювати ці заходи, підтримуючи постійний діалог з активістами релігійних та громадських організацій. Додаткове фінансування не потрібне.

5. Відновлення релігієзнавчої освіти та просвіти у закладах освіти всіх форм власності

Відповідальні органи державної влади: ВР України; Мін'юст України; МОН України; ДЕСС; МКІП України.  

• Внесення змін до чинного законодавства щодо відновлення викладання обов’язкових і самостійних курсів релігієзнавства у закладах вищої освіти та факультативних курсів релігієзнавства в закладах повної середньої освіти. 

Втілення цих заходів у 2024-2030 рр. потребуватиме планування видатків державного та місцевих бюджетів. Важливим напрямком стане спеціальна комунікаційна кампанія в медіа та робота з батьками, освітянами та громадськими організаціями щодо необхідності формування в суспільстві критичного мислення та толерантності до різних релігій.

6. Розвиток конституційного принципу світськості політичного й суспільного життя України

Відповідальні органи державної влади: ВР України; Офіс Президента України; Мін'юст України; ДЕСС; СБУ; МВС України; МКІП України.  

• Заборона будь-яких форм фінансування релігійних організацій із державного чи місцевих бюджетів.
  
  

• Здійснення постійного фінансового моніторингу економічної діяльності РО, встановлення запобіжників проти відмивання коштів чи фінансування РО політичної діяльності.
  
  

• Встановлення мораторію на нові включення релігійних свят у перелік для святкування на державному (регіональному) рівні.
  
  

• Уніфікація й регламентування порядку укладання та змісту угод про співпрацю між державними чи комунальними та релігійними організаціями. 
  
  

• Проведення моніторингу лобіювання державними службовцями чи посадовими особами органів місцевого самоврядування або комунальних служб інтересів окремих РО під час  виділення матеріальної допомоги чи земельних ділянок, передачі або оренді нерухомості тощо. Попередження конфлікту інтересів відповідальних осіб у сфері свободи совісті.
  
  

• Формування єдиної бази пільгового отримання РО матеріальних засобів чи енергоносіїв, або благодійної допомоги нерелігійного призначення. 
  
  

• Запобігання практики ухилу (безпідставного пом’якшення) від покарання за здійснені злочини чи порушення для представників РО. Запровадження обов’язково публічних розглядів цих судових справ для унеможливлення тиску на суд. 
  
  

• Припинення практики нагородження священнослужителів державними нагородами чи відзнаками, крім випадків проявів особистої мужності.

У 2023-2030 рр. відповідальні органи виконавчої влади мають здійснювати ці заходи, підтримуючи постійний діалог з активістами релігійних, громадських організацій та висвітлюючи результати в медіа. Додаткове фінансування не потрібне.

4.5. Червоні лінії, які не можна перетинати у сфері державно-церковних відносин

• Неприпустимо нехтувати міжнародними нормами та стандартами релігійної свободи, зокрема напрацюваннями Європейської конвенції з прав людини та прецедентної практики ЄСПЛ. 
  
  

• Не допускати зневагу до чинного законодавства, передусім до питань національної безпеки й антидержавної діяльності кліриків та активістів біляцерковних громадських організацій.
  
  

• Вчасно реагувати на загрози фізичному чи психічному здоров’ю громадян України внаслідок діяльності релігійних інституцій.
  
  

• Не використовувати релігійні організації в політичних цілях та не втручатися у відносини між релігійними організаціями чи всередині окремих релігійних організацій, якщо вони відбуваються в межах чинного законодавства.
  
  

• Заборонити й припинити використання українських релігійних інституцій закордонними релігійними, політичними чи економічними центрами в досягненні вдасних геополітичних чи економічних цілей, або ж як гібридної зброї для розколу українського суспільства.

• Системно реагувати на участь релігійних організацій у політиці (виборах) чи факти їхньої участі в різних формах політичного лобізму.